Концепції впливу ЗМІ на громадську думку в сучасній соціології

Важливим етапом у розвитку уявлень про умови і чинники формування та функціонування громадської думки являються погляди таких французьких просвітителів матеріалістичного спрямування як А.К. Гельвецій і П. Гольбах. Джерело помилок, невідповідних дійсності думок, вони шукали не в пізнавальних можливостях людини, а в соціальному середовищі, умовах життя, які заважають людям виробляти правильне ставлення до явищ і подій. Звідси випливало, що помилки і збочені думки породжуються і підтримуються деспотичною владою і церковною організацією, що здійснюють навмисну дезорієнтацію широких мас народу. Суперечливий характер думок людей про одні і ті ж речі – наслідок їх різного положення в суспільстві, наявності у них протилежних інтересів і обумовлених ними пристрастей. З іншого боку, в схожих інтересах вони бачили джерело однакових оцінок, спільної думки.

Німецький філософ та соціолог, представник Франкфуртської школи Ю. Габермас розглядає громадську думку як сукупність позицій освічених людей – власників, а також позиції людей, групова думка яких претендує на загальну значущість власної політичної декларації.

У своїх працях Габермас твердить, що його погляди є розвитком  тих положень, які були сформульовані  ще у XVIII столітті. Вони ґрунтуються  на понятті «суспільна гласність», «відкритість», за допомогою яких пропонується подолати ізольованість абсолютної монархії, зробити її ідеологію зрозумілою масам. Габермас прямо говорить: його концепція розрахована на те, щоб зберегти панівний приватновласницький господарський механізм.

Публіка, за Габермасом, —  це не народ, не більшість населення, не «всі»: вона складається з тих, хто може резонерствувати на зборах, у кафе й за пивом, у салонах  і на сторінках газет, а саме: із освічених верств населення, яке  володіє власністю. Вони вважають себе носіями істини, і вона повинна бути визнана всіма. Головне завдання їхнього резонерства полягає в тому, щоб «законним шляхом» усунути суперечності в інтересах держави і буржуазного суспільства.

Габермас зазначає: нині не віднайти політичного обґрунтування буржуазній громадськості і гласності, які слід залишити в структурі громадської думки. Ось чому поняття «громадська думка» і є таким популярним — у ньому бачать можливість збереження того, що не вдасться здійснити політичними засобами [8, с. 119-121].

Немає нічого дивного  в тому, що поняття «громадська  думка», за Габермасом, має пряме відношення до поняття «право» і «політика». Справді, якщо громадська думка є свідомим міркуванням освіченої публіки, то вона має, головним чином зміцнювати панування буржуазії, виправдовувати практику застосування права і політики буржуазії.

Цей вплив громадської  думки обґрунтовується тим, що судді  та адміністративні чиновники добираються  з «освічених верств». Маючи за основу чинні закони, ці чиновники водночас «освячують» права і політику буржуазії громадською думкою.

Сам Габермас так  страктовану громадську думку називає «ліберально-буржуазною». Його суб'єктом, нагадуємо, є група приватних осіб, які мають можливість відкритого обговорення і об'єднуються в «публіку» завдяки тому, що володіють власністю і освічені. Між публікою й громадською думкою перебувають мораль і право. Вони утверджуються розумом. Це дозволяє апелювати до нього, перетворюючи справжній об'єкт на анонімний. Апеляція згори розцінюється як свобода преси, а знизу — як загальна доступність, що насправді обмежена бар'єрами приватного володіння.

Мораль, яка  проголошується в такий спосіб, відрізняється  від загальнолюдської моралі. Хто  не погоджується з публікою-резонером, того громадська думка оголошує не просто відступником від норми, але  дуже недоброю людиною чи навіть ворогом.

Політична сутність концепції Габермаса зрозуміла. Громадську думка він розглядає як інструмент у руках панівних класів. Власне, він і не приховує цього, коли надає визначення «публіка» буржуазії, за якою зберігає право оцінювати й пояснювати те, що відбувається в суспільстві. За Габермасом, громадська думка є завжди офіційною, тобто такою, що подається в пресі, решті офіційних джерел інформації [8, с. 201-203].

Інша цікава концепція  громадської думки належить Н. Луману. Відправна точка його висновків  — заперечення будь-якого суб'єкта громадської думки. Луман не раз твердив у своїх працях, що громадська доступність і гласність передбачають одразу кілька тем, які можуть бути в центрі уваги процесу комунікації. Але одночасно комунікувати з кількома темами неможливо, треба вибрати якусь одну. Потрібна увага, яка визначала б, здійснювала цей вибір і уможливлювала обговорення теми з незнайомою людиною в пивниці чи на вулиці. Саме ця тема і визначає зміст громадської думки.

Одначе Луман визнає: замало тільки уваги для формування громадської думки. Він долає цю перешкоду твердженням, що теми живуть у суспільстві своїм життям, їхнє поширення підпорядковане власним, особливим закономірностям. Відтак громадська думка, за Луманом, прив'язується не до окремих індивідів, не до заможних верств, як у Габермаса, а до тем.

На думку Лумана, такий підхід має низку переваг. Він дозволяє говорити про всіх людей однаково, ніби між ними немає певної різниці. Громадська думка, за Луманом, охоплює всіх, і перед нею всі рівні. Відтак Луман демократично пов'язує розходження в громадській думці з розходженням між темами. Одна річ, говорить він, міркувати про інфляцію загалом, інша — про інфляцію, яка шкодить пенсіонерам. Погляди можуть бути протилежними, але громадська думка впорядковує їх, не даючи оцінки, що і є, за Луманом, виявом ліберальності.

Чи має громадська думка  юридичну вагу, залежить від прийняття  рішення, що ґрунтується на увазі  індивіда до теми. Коли щось не привертає уваги людей, то й громадської думки на відповідну тему не слід побоюватися. А коли з'являється посилена увага до чогось, то це означає неузгодженість системи права. Середній рівень уваги — ось що є найважливішим для дослідника.

Коли тема й думка про неї не збігаються, тоді, за Луманом, виникає так зване маніпулювальне моралізування. Наприклад, теми «розрядка» і «заборона на професію» не знайшли однозначного вияву і не всіма сприймаються однозначно. Прихильники однієї думки різняться від прихильників іншої. Між ними виникає конфлікт і може відбуватися боротьба, внаслідок чого висловлені думки одних породжуватимуть неприхильну реакцію з боку інших, які будуть тиснути на своїх супротивників. Тому не існує ніякої нейтральної думки, вона, так чи інакше, пов'язана з оцінками. Думки мають безпосереднє відношення до права, а отже, і до поведінки людей. Думки, які тримаються протягом тривалого часу, породжують відповідно підлаштовані довготривалі форми поведінки людей, освячені правом [31, с. 89-94].

У концепції Лумана наголошується  на змістові громадської думки —  цим вона відрізняється від концепції  Габермаса та інших дослідників. Одначе «тема» Лумана відривається від  суб'єкта, її творця, внаслідок чого його концепція абстрактна. Громадську думку він пояснює індивідуалістично — через увагу, тим самим принижуючи її соціальну сутність. Сказане стосується і трактування Луманом інших аспектів громадської думки.

Поняття громадської думки  як «загального, субстанціонального й істинного», яке відображає «правильні тенденції дійсності» вперше з'явилося в «Філософії права» Гегеля: «Формальна суб'єктивна свобода, яка полягає в тому, що поодинокі особи, як такі, мають і висловлюють свою власну думку, судження про загальні справи і подають ідеї щодо них, проявляється в тій спільності, яка називається громадською думкою». У громадську думку входять «принципи справедливості, справжній зміст і результат всього державного ладу, законодавства та загального стану справ у формі людського здорового глузду», - відзначає Гегель [12, с. 43]. При цьому, він виділив в громадській думці цілий ряд структурних елементів: перший – умови існування громадської думки, другий – об'єкт (зміст) громадської думки, третій – суб'єкт (носій) громадської думки, четвертий – характер судження, що виступає в якості громадської думки, п'ятий – співвідношення «загального» і «особливого» в думках, поєднання і протилежність у громадській думці істини і брехні.

Французькі енциклопедисти (Вольтер, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін), підкреслюючи значущість громадської думки в суспільному житті, заявили, що «думки правлять світом».

Серед дослідників концепції громадської думки кінця ХІХ– початку ХХ ст. вагомий внесок зробив французький соціолог Габріель Тард. У своїй праці «Громадська думка та натовп» (1901 р.) Г. Тард пропонує основи справжнього соціологічного аналізу громадської думки, пориваючи з нормативним підходом до цього феномену. Соціальну основу підйому громадської думки він бачить у появі і розвитку «громадськості», що само по собі є результатом нового способу поєднання людей, який характеризує сучасне суспільство.

Г. Тард описує в негативному  ракурсі традиційні масові рухи, які належать минулому, вони відмирають і на зміну їм приходить нова суспільна група – громадськість. На відміну від натовпу, громадськість існує лише завдяки пресі і для неї. Громадськість діє за посередництва преси, «...вона демонструє себе за її допомогою, нав’язує себе політичним діячам, які стають її виконавцями. Саме це називається силою громадської думки» [47, с. 98].

Соціолог порівнює громадську думку, породжену пресою, із продуктами споживання економічного типу. Він підкреслює тимчасовий характер таких думок, цінність яких не в їх правильності, а в кількісній силі, тобто в кількості індивідів, які в певний момент їх розділяють. Він вважав, що творцем громадської думки є певна публіка з досить рухомими та невизначеними принципами, які коренями своїми сягають в глибинні масові духовно-психологічні процеси.

Наприклад, в соціологічних  словниках громадська думка визначається як «стан масової свідомості, який виражає приховане чи явне ставлення різних соціальних груп до проблем, подій і фактів дійсності» [18, с. 107]. У цьому разі робиться також акцент на гносеологічному аспекті громадської думки як категорії, здатної відображати у специфічній формі дійсність.

Перебуваючи членом певної соціальної групи, індивід формує свої позиції під прямим чи опосередкованим впливом тієї групи, з якою себе ідентифікує. Підґрунтям та результатом уніфікованої позиції групи є соціальні (первинно-психологічні) установки, які тісно пов’язані із соціальними потребами та соціальною оцінкою.

Одними з  перших, хто звернув увагу на те, що і уряд спирається на громадську думку, були Девід Юм і Джеймс Медісон. Перший підкреслює: «Для тих, хто займається політичною філософією, ніщо не здається більш дивним, ніж легкість, з якою багатьма управляють деякі, а також готовність людей свої власні відчуття і бажання підпорядкувати відчуттям і бажанням уряду. Якщо спробувати проаналізувати, яким чином здійснюється таке диво, то ми побачимо, що керуючі не можуть спертися ні на що, окрім думки, крім схвалення. Уряд ґрунтується виключно на думці. І це справедливо як для деспотичних і мілітаристських режимів, так і для вільних і популярних урядів» [38, с. 131-132].

Про прийняття  рішення більшістю, тобто використовуючи громадську думку, А. де Токвіль у книзі «Демократія в Америці» пише: «По мірі того, як громадяни стають більш рівними і більш схожими один на одного, схильність кожного з них сліпо довірятися конкретній людині чи людині певного класу зменшується. Схильність довіряти масі зростає, і громадська думка все більше і більше починає правити світом. За часів рівності люди не схильні довіряти один одному через свою подібність, але та ж сама подібність зумовлює їх готовність проявляти майже безмежну довіру до думки громадськості, бо їм не здається неймовірним висновок про те, що, оскільки всі мають рівні пізнавальні здібності, істина завжди повинна бути на боці більшості» [48, с.57].

До середини XX століття соціологи перейшли від значення конформності конкретного індивіда перед обличчям громадськості до поняття контролю над урядом. Г. Шпайер в статті «Історичний розвиток суспільної думки» вказує на те, що під громадською думкою в даному історичному нарисі розуміються думки з питань, що мають національне значення, які висловлюються вільно і публічно чоловіками, що не входять в уряд, але претендують на право своїми думками впливати або визначати дії, кадровий склад і структуру уряду.

Однак Г. Олпорт у 1937 р. у статті «Назустріч науці про громадську думку» навів приклад дієвості феномена громадської думки – прибирання снігу з тротуару перед власним будинком. Сутність громадської думки він охарактеризував так: «Феномени, що вивчаються під назвою «громадська думка, - це головним чином способи поведінки ... Саме в них виражається ідея, згідно з якою інші діють так само як інші» [7, с. 19].

Е. Росс зробив спробу пояснити причину зміни поведінки людини відповідно до норм суспільства, в якому вона проживає, в продовження думки Дж. Локка, він пише про те, що «…для основної маси людей похвала і осуд їх оточення – рушійна сила життя. Людину робить зовсім беззахисною абсолютна нездатність залишитися незворушним в оточенні ворожих суджень, спрямованих проти неї, - нездатність вести життя, яке не поєднувалася б з совістю, переконаннями і відчуттями його оточення. Лише злочинець чи герой залишається поза впливом того, що думають про нього інші» [37, с. 214].

Аж до наших  днів інтерес до поняття громадської  думки не згасає. Громадська думка розуміється і як спосіб отримання інформації про навколишній світ, і як можливий інститут соціалізації, і. як інструмент адаптації людини до особливостей тієї чи іншої соціальної групи, а також як спосіб впливу на інформаційні потоки соціального середовища.

У психологічних  теоріях громадської думки також  існують різні способи розуміння  цього явища.