Виховання морально-естетичних почуттів молодших школярів засобами української народної казки

У посиленні виховного  впливу казки на особистість молодшого  школяра, був новатором В.Сухомлинський. Учений уважав, що «казка... охоплює всі сфери духовного життя людини – її розум, почуття, уяву, волю», – адже «казка невіддільна від краси, сприяє розвиткові естетичних почуттів, без яких неможливе благородство душі, щира чуйність до людського горя, страждань. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. І не тільки пізнає, а відгукується на події і явища навколишнього світу. Виявляє своє ставлення до добра і зла. З казки бере дитина перші уявлення про справедливість і несправедливість... Казка – благодатне джерело виховання любові до Батьківщини, яке нічим не можна замінити. Патріотична ідея казки – в глибині її змісту; створені народом казкові образи живуть тисячоліття, доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення» [42, с.177]. Нині у меморіально-педагогічному музеї В.Сухомлинського зберігається 70 томів дитячих казок. Досвід вченого у цьому аспекті у наш час використовується в Україні та за кордоном.

Нині науковці продовжують  досліджувати проблему використання фольклору  в процесі формування високогуманних почуттів та морально-естетичному вихованні  в цілому. Передумовою підвищення ефективності процесу морально-естетичного виховання С.Горбенко вважає активізацію інтересу до творів фольклору, їх емоційне сприймання [8]. С.Литвиненко рекомендує знайомити учнів з народними традиціями, обрядами, звичаями. Використовувати у навчально-виховному процесі принципи української сімейної педагогіки [24]. Т.Гризоглазова досліджувала виховний потенціал музичних казок щодо формування морального досвіду молодших школярів. Науковець обґрунтувала організаційно-методичну систему використання музичної казки як засобу виховання [9].

А.Богуш та Н.Лисенко  розробили методику опрацювання  українських народних казок з  дітьми дошкільного та молодшого  шкільного віку [2].

Н.Вітковська, А.Щербо, Д.Джола  застосовують виразне читання казки, бесіду, читання в особах, використання репродукцій картин, музичний супровід, створення власних казок [6].

А.Щербо наголошує, що діти люблять казку за те, що в  ній добро перемагає зло. Навіть «страшні» казки завжди закінчуються гарно – переконані діти [56].

Контрастне зіставлення героїв казки як носіїв «добра» і «зла», «прекрасного» і «потворного», безумовна і незаперечна перемога «добротворців» формує морально-естетичні почуття.

С.Литвиненко доводить, що систематичне і цілеспрямоване використання українських народних казок у навчально-виховному процесі дає змогу виховувати гуманні поняття у молодших школярів, створювати емоційно насичені ситуації [24].

Підсумовуючи сказане  щодо виховання морально-естетичних почуттів молодших школярів на засадах  українського фольклору, зокрема народної казки, варто, передусім, акцентувати увагу на емоційності, здатності українських народних казок проникати в психіку людини, здійснювати вплив на емоційно-почуттєву сферу і через неї – на погляди, переконання, на духовний світ людини, на її практичну діяльність. Тому важливе завдання педагогіки – використання народної мудрості в інтересах вирішення сучасних проблем гуманізації й олюднення навчально-виховного процесу.

1.2 Особливості  морально-естетичних почуттів молодших  школярів

Особливим періодом у житті людини є молодший шкільний вік, адже саме в цей час відбувається інтенсивне формування основних якостей та властивостей особистості.

«Дитячі роки, – писав В.Сухомлинський, – той вік, який ми вважаємо віком безтурботної радості, гри, казки, – це джерела життєвого ідеалу... Від того, що відкрилося дитині в навколишньому світі в роки дитинства, що викликало її подив і захоплення, що обурило й примусило плакати не від особистої образи, а від переживання за долі інших людей, – від цього залежить, яким громадянином буде наш вихованець» [42, с.220].

На багатогранність  уяви, допитливість, розкутість та свіжість сприймання молодших школярів вказують у своїх дослідженнях Б.Братусь, А.Липкіна, І.Мар’єнко, В.Павленко, А.Савченко, І.Сингаївська  та ін.

Цей вік можна розглядати як сензитивний період розвитку всіх процесів пізнання. Такі властивості психіки молодших школярів, як піддатливість, пластичність, чутливість нервової системи створюють сприятливі умови для морально-естетичного розвитку особистості та продовження цієї роботи у наступних класах. У працях психологів та педагогів (Б.Баєв, І.Бех, Л.Божович, Н.Вітковська, В.Галузинський, В.Ільїн, А.Лутошкін, Г.Люблінська. Л.Кузнєцова, І.Свадковський, Ю.Сокольніков та ін.) молодший шкільний вік характеризується як етап важливих змін у житті дитини, коли найактивніше можуть розвиватися соціально значущі якості особистості, це період підвищеної емоційності, вразливості.

Навчання у початкових класах – період прищеплення основних моральних правил. У цей час  відбувається накопичення морально-естетичного  досвіду поведінки, створюються  сприятливі умови для розвитку моральної  свідомості, становлення морально-естетичних знань учнів. Учні молодшого шкільного віку думають та діють більш емоційно, ніж розумово усвідомлено, їх природні особливості сприятливі для формування морально-естетичних почуттів.

Соціальний розвиток особистості передбачає також оцінку дитиною предметів, явищ, людських стосунків мірилами добра і зла, що створює її соціальний портрет. Дитину чекає необхідність відобразити і створити особисте ставлення до навколишнього, тобто відтворити світ у своїх почуттях. Саме почуття, як приймачі інформації, є інструментами пізнання світу, а в ньому себе, соціально-психологічної адаптованості в контактній соціальній групі, включення у суспільство, власне соціального розвитку індивіда. За допомогою органів чуття дитина «прослуховує» і відображає предмети, а думки – передавачі змісту почуттів у символах істини, добра, краси, в яких чуттєве відображення перекодоване у смислові вирази, доступні для розучування іншою людиною. Ці символи ведуть у світ доцільності, а тому є духовними інструментами життя і діяльності людини. Їх почуттєвий і смисловий зміст визначає те, на що дитина, а потім юнак і дорослий будуть орієнтуватися у житті; до чого прагнутимуть і чого уникатимуть; як, зрештою, відбуватиметься духовний розвиток даної особистості. Не випадково В.Сухомлинський стверджував, що «духовне життя в цьому віці (молодші школярі) має спрямовуватися так, щоб гарне пізнавалося, осмислювалось і переживалося дитиною на зразках прекрасного, що має велику притягальну силу, і щоб погане не лише правильно трактувалося, а й активно засуджувалося», на думку педагога: «почуття – це плоть і кров...сили духу»[42, с.124].

Емоційна сфера дитини надзвичайно чутлива та тонка. Вона вібрує ніби музичний інструмент, відтворюючи  різні прояви людської душі: радість, сум, тривогу, захоплення, пригніченість  тощо. Якщо доросла людина  якоюсь мірою може регулювати свій душевний стан, то дитина навпаки, не маючи належного емоційного досвіду часто потрапляє в бурхливий потік різних психічних змін, що відбуваються в її внутрішньому світі. Вони сприймаються досить боляче, гірко, принизливо.

Форма, колір, призначення  будь-якого предмета, що сприйняли  на себе потік емоційної енергії, можуть викликати у дитини сильну естетичну насолоду, яка давно  забута вчителем. Своїм «дорослим», нерідко надто приземленим, ставленням педагоги чи батьки мимоволі переводять реакцію дитини з творчого у нормативний акт, тобто підмінюють її «почуття прекрасного в почуття обов’язкового.» Дорослим часто не вистачає спогадів власного дитинства, щоб на хвилинку стати на місце дитини, розібратись у мотивах її вчинку, з розумінням поставитися до тих випадків, коли учень ніяк не може збагнути очевидного. Тому «учитель може (і повинен!) стати для дитини не лише носієм знань, вихователем, але й в якійсь мірі психотерапевтом. Особливо учитель молодших класів, котрий для учня, як правило, найбільший авторитет» [45].  Розглядаючи цю проблему, як одну з провідних, В.Сухомлинський писав: «...роки ідуть на те, щоб навчити і вчителів і батьків бути чутливими до переживань дітей. Зрозуміти дитяче почуття – значить підійти до дитини по-людському, принести їй спокій, розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши, що старші зрозуміли її душевний стан, стає м’якою, чутливою до добра. Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння зрозуміти її стан. Якщо ж старші, не розуміючи дитини, байдужі до її душевних порухів, часом бур і ураганів, - дитина стає жорстокою, озлоблюється, вона може навмисне робити зло» [42, с.255].

Молодші школярі –  це діти 6-10 років. Саме в цьому віці, у зв’язку з появою нових обов’язків перед колективом, суспільством, відбувається перебудова системи міжособистісних стосунків, їх зміст та форма значною мірою залежать від раніше сформованої готовності до співробітництва хлопчиків і дівчаток, власного досвіду спілкування з ровесниками і дорослими своєї та протилежної статі.

Отож виникає ряд  нових психологічних новоутворень, почуття обов’язку, відповідальності, здатність планувати свої дії, критично оцінювати власні вчинки, важливих для встановлення гармонійних стосунків з навколишніми та самовиховання. Проте в цьому віці спостерігається і деяке зміщення уявлень щодо статевих ролей  у суспільстві й сім’ї.

Л.Виготський вказував, що вже 6-7 літні малюки досить добре  усвідомлюють свої переживання, а надто  ті, що зумовлені оцінкою дорослого. Саме такі переживання нерідко провокують зміни в поведінці дітей [5, с.145].

Добрі почуття, емоційна культура, чуттєвість до навколишнього  світу – це сфера людяності. Якщо добрі почуття не виховані в дитинстві  – їх ніколи не виховаєш, тому що суто людське стверджується в душі одночасно з пізнанням перших і найважливіших істин, одночасно з переживаннями і відчуттям найтонших відтінків рідного слова. У роки раннього дитинства дитина повинна пройти емоційну школу – школу виховання добрих почуттів.

Не знаючи всієї складності емоційної сфери, – стверджує І.Бех, – ми культивуємо у вихованця позицію, за якої він не є господарем власних переживань, а отже і власних дій.

Знання особливостей сформованості на даному етапі (молодший шкільний вік) емоційно-почуттєвої сфери є неодмінним чинником морально-естетичного виховання Охарактеризуємо основні, найбільш значущі вияви духовного світу дитини, її психіки, власне гами дитячих почуттів.

Так, почуття власної гідності виникає тоді, коли дитина відчуває свою особисту цінність, любить своє власне життя. Усвідомлюючи, що вона приносить певну користь, вміє щось робити добре, контролювати свої дії, поведінку, дитяча особистість прагне до самовдосконалення, у неї з’являється повага до самої себе, віра у власні сили. Дитина з високим почуттям власної гідності орієнтується на тип поведінки, який може бути виражений так: «Я це теж можу зробити, якщо інші змогли.» Дитина зі зниженим почуттям власної гідності думає: «Я ніколи не зможу це зробити.» Такі діти особливо відчувають різні негативні оцінки їх діяльності. Вони можуть ззовні не реагувати на зауваження, та насправді це їх дуже зачіпає. Якщо така дитина зробила щось добре, чудово виконала якусь роботу, а на це ніхто не звернув уваги, то вона почувається ображеною. Якщо ж до цього ще й принижується її особистість, то за таких умов у неї може розвинутися надзвичайно небезпечний процес накопичення «сили помсти», потенціалу недоброзичливості до навколишніх, що залишається найчастіше на все життя.

Від стану розвитку почуття власної гідності, гордості за свої досягнення залежить розвиток почуття обов’язку. У дітей молодшого шкільного віку це почуття (обов’язку) розуміється як необхідність дотримання обіцянок, що даються дорослим, визначається прагнення бути «ще кращим». Проте виконання їх часто порушується, особливо хлопчиками. Пояснюється ця ситуація невмінням дітей упродовж тривалого часу зберігати інформацію, несформованістю довільності дій, а також небажанням, особливо тоді, коли виконання певної обіцянки, доручення потребує значних вольових зусиль.

Близьким до почуття  обов’язку є почуття відповідальності. Ю.Борев розуміє почуття відповідальності молодших школярів як особистісне інтегральне новоутворення, що дає змогу дотримуватись морально-громадські і навчальні зобов’язання, передбачати наслідки власної діяльності. Науковець виділяє когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий компоненти структури почуття відповідальності [3].

На думку В.Сухомлинського, центральним утворенням у свідомості дитини, яке становить стрижень її духовної суті, внутрішній механізм, що детермінує напрям становлення індивіда як особистості, зокрема, становлення його моральності, є совість. Совість – причина, а водночас і наслідок тієї «внутрішньої роботи духу», яка породжує такий реальний і діловий вияв совісті, як почуття сорому. Це почуття у його розвиненій формі – безумовно, суттєвий критерій, показник сформованості у дитини відповідальності за власну поведінку, вчинки – за всі наслідки того, що і як вона робить [42].

Совість і почуття сорому є своєрідними і надійними гарантіями відповідальності та обов’язку, оскільки вони – як «голос внутрішнього «Я» – невідступно спонукають учня до самоконтролю, мотивують потребу оцінити свої вчинки та якості ніби від власного імені. Невипадково Т.Мацейків стверджував, що совість і почуття сорому є найвищим суддею [27, с.64].

Почуття сорому в учнів  початкових класів виникає не лише від прямого впливу дорослого (так, як це відбувається в дошкільному  віці), але і в тих випадках, коли учень сам розуміє, що вчинив неправильно, відступив від позитивного оцінювання зразка. Відповідно й почуття гордості в молодшого школяра з’являється не лише тоді, коли дорослий схвалив його дії, а і внаслідок «примірювання» своєї поведінки до загальноприйнятих ціннісних орієнтацій, розуміння, що тотожність з ними дає йому підставу гордитися собою. Вихованець починає усвідомлювати, що він може стати розвиненою особистістю лише через свої добродійні вчинки. Вправляючись у них, він переконується, що ніякого власного особистісного розвитку без значущого іншого не може бути, так само як його не може бути поза значущістю себе для іншого. Тепер моральна поведінка дитини будується з урахуванням можливих впливів її на інших людей. І що важливо – оцінка вихованцем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає та чи інша якість для нього, а й що вона може означати для інших. Тобто, дитина має навчитися відчувати людину. Оцінки дій, вчинків, результатів діяльності – ефективний засіб впливу на формування особистості дитини. Завдяки оцінним судженням (власних та дорослих) дитина усвідомлює що добре, а що погано. У молодших школярів уже сформовані певні уявлення про допомогу і співчуття, але вони не вміють виявляти свої почуття. Допомога нерідко виглядає «ведмежою послугою», а співчуття можуть сприйматися навколишніми як докучливість, що призводить до образ та конфліктів.