Виховання морально-естетичних почуттів молодших школярів засобами української народної казки

Та, власне, «моральність не є низкою правил, – стверджувала Є.Кузнецова, а є життям і до того ж цілком нормальним» [22, с.143]. Мораль є предметом спеціального вивчення етики (грец. – звичка). Власне, мораль – це ціннісно-орієнтаційне ставлення до світу, а воно (ставлення) неможливе без естетичних почуттів. Морально-естетичне почуття є суб’єктивним відношенням, емоційним ставленням людини до соціальної дійсності, навколишнього середовища, макро- й мікрокосмосу, у якому специфічно відображається об’єктивний світ.

До сфери морально-естетичних почуттів належать, зокрема, почуття: гордості, обов’язку, співпереживання, успіху, доброти, гумору, сорому, вдячності, товариськості та складні й багатогранні почуття: людяності, совісті, прекрасного, патріотизму, милосердя, насолоди, власної гідності, справедливості, краси, щастя, достоїнства та ін. Морально-естетичними почуттями психологи називають будь-яке почуття за наявності в ньому ставлення до іншої людини, сприймання прекрасного у творах мистецтва, оточуючої дійсності, а також моральної оцінки чи морального мотиву. Це, насамперед, щире почуття радості життя, бо тому, хто не любить своє власне життя, недосяжні й інші глибокі почуття. «Де безрадісні почуття, – писав В.Сухомлинський, – там і пригнічений розум, скута душа» [42, с.185].  Важливо, щоб оцінюючи своє життя, своє щастя, людина переносила це душевне відчуття на інших людей, перетворюючи його на почуття соціального оптимізму, щоб актуалізувалась одна із найважливіших її потреб – в радості спілкування.

Серед вищих почуттів, – вважає С.Карпенчук, – важливе місце посідають почуття пов’язані з діяльністю: працею, навчанням, спортом; естетичні почуття, що передбачають усвідомлену чи неусвідомлену здатність у процесі сприйняття явищ навколишньої дійсності керуватися поняттями прекрасного. На цій основі у людини формуються патріотизм, радість праці, почуття обов’язку, совісність і сором, співчуття, співпереживання та ін. Естетично вихована людина відзначається розвинутим духовним світом, здатністю співчувати іншим людям. Вона лагідна в спілкуванні, уникає крикливості в розмові, співчутлива і передбачлива не лише тому, що успішно засвоїла норми моральної поведінки, а й тому, що відчуває і цінує красу подібних взаємин з людьми. Морально-естетичні почуття виникають у зв’язку з пізнавальними процесами, відчуттями, сприйняттям, уявленнями. Вони (почуття) посилюють прагнення особи до здійснення добрих починань, до того, щоб допомогти комусь, хто потребує допомоги, потрапив у біду, або виявити увагу до хворого, каліки незалежно від того, чи приваблюють вони зовнішнім виглядом. Завдяки морально-естетичним почуттям вибудовується міжособистісна поведінка – ця найважливіша складова з усіх сфер життєдіяльності людей. Симпатія, добродушність, прив’язаність, дружба, як емоційні орієнтації особи, набувають вирішального мотивуючого значення в її взаємодії з іншими людьми, вступаючи нерідко в суперечності з конвенціональними нормами і законами. Почуття виступають не лише як форма закріплення соціального досвіду в свідомості людини, а й є основою формування морально-естетичних ставлень, кінцевим результатом сформованості яких є морально – естетичне само-зіставлення. Воно реалізується у таких проявах, як самооцінка своїх власних дій, вчинків, ставлень, самоаналіз, самоконтроль [16].

Методологічні питання  виховання морально-естетичних почуттів розроблені у працях Н.Басюк, Є.Баєнської, І. Зязюн, В.Ілюшина, М.Ліблінга, О.Нікольської, Л.Лебединського, та ін. На думку вчених, компоненти морально-естетичного виховання – почуття, оцінки, ідеали, сприймання, судження, потреби, – визначаються розумовою, моральною, емоційною, духовною діяльністю людини і викликають значні зміни її світосприймання, переконань, поведінки, перетворюють особистість у суб’єкт морально-естетичної діяльності, сприяють розвитку її творчих сил та здібностей відповідно до об’єктивних законів розвитку краси.

Дослідження психологів (Л.Божович, Л.Виготський, Д.Ельконін, Г.Костюк, О.Леонтьєв, А.Миронов, А.Петровський, С.Рубінштейн, Б.Теплов, П.Якобсон та ін) [5; 14; 21; 44; 64] розкривають механізми формування морально-естетичних почуттів, потреб, оцінок тощо, дозволяють більш глибоко простежити процес морально-естетичного виховання особистості. На думку Л.Виготського: «жодна моральна проповідь не виховує так, як живе почуття, а тому апарат емоцій є наче спеціально пристосованим інструментом, через який найлегше впливати на поведінку. Емоційні реакції здійснюють істотний вплив на всі без винятку форми нашої поведінки, на всі моменти нашого характеру» [5. с.94].

«Без моральних почуттів, – пише П.Якобсон, – котрі вносять живе начало у сприймання людиною норм суспільної моралі, ці норми, по суті, залишаються чужими для неї» [64, с.210].  

Проблема виховання  морально-естетичних почуттів в педагогічному  аспекті широко репрезентована у  спадщині видатних педагогів та діячів освіти (А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський, В.Шацька, С.Шацький та ін.) [25; 42; 47].

Особливо значущими  для розвитку теорії виховання морально-естетичних почуттів є ідеї К.Ушинського про  сутність і особливості формування у дітей духовності високого порядку. Видатний педагог прийшов до висновку, що генетично перше місце в  психіці дитини займають почуття, які виникають під впливом різних потреб, що ці почуття ускладнюються свідомими уявленнями і потім, перетворюючись в бажання, реалізуються у вчинках. К.Ушинський обґрунтував педагогічні вимоги до виховання почуттів дитини: варто уникати довготривалих душевних хвилювань; якщо яке-небудь почуття домінує в переживаннях дитини, варто викликати інше, протилежне (почуття), щоб урівноважити стан учня; якщо по природі дитина схильна до якого-небудь почуття, то виховувати її потрібно так, щоб урівноважити його [47].

Створення сприятливих  умов, які б викликали у дітей  життєрадісні почуття, спонукали б  їх до добрих вчинків – провідна сфера діяльності педагога. На це особливу увагу звертав А.Макаренко, який вважав, що у вихованні найважливішим є формування характеру, а у вихованні характеру визначальну роль відіграє виховання людських почуттів. Педагог вважав, що якщо неможливо як слід виховати людського почуття, то не можливо виховати нічого. У його творах ми знаходимо поради вчителю з приводу створення відповідної сприятливої атмосфери життєдіяльності школярів. Наприклад, А. Макаренко застерігав від надмірного вираження почуттів, вважаючи, що будь-який стан афекту невластивий для нормальної людини, що звичка до афектації призводить до нещирості й награності зовнішнього виявлення почуттів. Уміння володіти своїми почуттями є необхідним елементом співжиття, писав педагог, що є однією із умов створення сприятливої емоційної атмосфери [25].

Особливої уваги формуванню емоційної сфери школярів приділяв в процесі формування їхнього духовного світу В.Сухомлинський. У його класі було традицією вільно, відверто висловлювати свої почуття: задоволення й незадоволення, вдячність і образу, гнів і подив. На думку В.Сухомлинського морально-естетичне виховання особистості неможливе без розвитку в ній здібності відчувати відтінки думок та почуттів інших людей. «Чим тонші відчуття і сприймання, чим більше бачить і чує людина в навколишньому світі відтінків, тонів і напівтонів, тим глибше виражається особиста емоційна оцінка фактів, предметів, явищ, подій, тим ширший емоційний діапазон, який характеризує духовну культуру людини», – вважав педагог [42, с.502].

К.Станіславський стверджував, що «справжня людина немислима без добрих почуттів» [40, с.173]. Одним із головних завдань школи він вважав «виховання благородних почуттів. А це, насамперед, любов до Батьківщини, до людей, до праці, до культури, поваги людської гідності кожної людини, почуття дружби, радість пізнання і перетворення світу, безкорислива насолода культурними багатствами, створеними людством і природою» [40, с.165].

О.Богданова переконана, що «високі моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, які характеризують розвиток дорослої людини і здатні надихати її на великі справи і благородні вчинки, не даються дитині у готовому вигляді від народження. Вони виникають на протязі дитинства під впливом соціальних умов життя та виховання» [1, с. 18].

У працях багатьох педагогів розкривається духовний світ школярів, аналізується розвиток їх моральної самосвідомості, висвітлюється діалектика взаємовідносин учнів з оточуючим світом. Наприклад, О.Богданова досліджувала моральний світ дітей різного віку, їх почуття, ставлення до дійсності, готовність до життя в суспільстві [1].

Т.Гуменникова та В.Бачинін досліджували проблему моральної культури особистості. Зокрема, Т.Гуменникова вважає за необхідне: розвивати у молодших школярів емоційне реагування – вміння співчувати і співпереживати; використовувати національні традиції виховання [10].

М.Юр’єва стверджувала, що виховання гуманних почуттів молодших школярів неможливе без цілеспрямованого впливу на емоційно-почуттєву сферу дитини [63].

Є.Кузнецова відстоює гіпотезу, що моральні норми можуть бути регулятором поведінки молодших школярів за умов: забезпечення співвідношення моральних норм та поведінки школярів; єдності об’єктивної суті діяльності та суб’єктивного її значення; інтеграція навчальних предметів та різнопланове прилучення учнів до народних традицій [22].

Важливі питання теорії та методики естетичних почуттів підростаючого покоління висвітлюються у працях С.Бакуліної, Є.Булової, Л.Коваль,  Є.Святковського, Г.Шевченко, А.Щербо та ін.

Особливе місце у  вихованні морально-естетичних почуттів належить засобам української народної педагогіки, зокрема українським  народним казкам. Саме казка є одним із засобів «одухотворення» почуттів, об’єднання їх з думкою та волею людини, що є запорукою виховання індивіда як цілісної, гармонійно розвиненої особистості. З допомогою народної казки можна закріпити в свідомості учнів моральні ідеї або створити сприятливі для них умови. В окремих випадках казка використовується для дидактики, проповідей і т.д., тобто утилізується і тоді морально-виховна функція підпорядковує собі решту. Народна казка не вчить, як правило, безпосередньо нормам і правилам морально-естетичної культури, а організовує їх силою естетичного почуття, котре домінує над складовими духовного світу особистості, і не дозволяє будь-якій з них відділитися від безпосереднього буття індивіда. Вміщуючи в свої твори в якості матеріалу засвоєння раціонально-нормативне, в тому числі знання, ідеали, норми, казка зокрема та фольклор загалом ,містить в собі й «молекули» моральності, однак народ досягає успіху не тим, що «одягнув» все це в образи і надав йому «живучість», а тим, що як би здійснив «художнє дослідження» людського буття. Про це переконливо свідчить вивчення природи та змісту фольклору. У ньому відображено світоглядні, етичні та естетичні погляди народу.

Казки з етично-моральною  основою сприяють виробленню у дітей  розуміння людських характерів, суспільних відносин, закріплюють у свідомості визначення про те, що таке «добре» і що таке «погано». Переслідуючи соціальне зло, долаючи життєві перешкоди, розвінчуючи сили, спрямовані проти добра, справедливості, казки кличуть до якісного видозмінення світу з допомогою людяності.

Широке використання казок у початковій школі зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій  формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків  яких легко розуміється дітьми і  дає змогу визначити якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку.

Видатний український  мислитель Г.Сковорода, виходячи з  народного принципу природо-доцільності  морально-естетичного виховання  стверджував необхідність становлення моральних почуттів  дітей в атмосфері духовної культури свого народу, відзначав надзвичайний виховний вплив народної творчості на формування високогуманної особистості [36].

У нерозлучній єдності з народною мудрістю, втіленою у фольклорі, будував свою діяльність вчений-педагог, письменник, історик О.Духнович. він перший ввів поняття «народна педагогіка» у науковий обіг; обґрунтував правомірність цього терміну в педагогічній теорій та практиці; довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогічних наук; а також закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення досвіду простих людей. О.Духнович перший на Україні широко представив український фольклор у створених ним шкільних підручниках, букварях, в книгах та календарях для народного читання.

Т.Шевченко високо цінував  етнопедагогіку, весь творчий доробок  геніального Кобзаря виріс з  народної творчості. Досить щедро репрезентували українську етнопедагогіку на сторінках своїх творів Л.Глібов, Б.Грінченко, М.Вовчок, О.Пчілка, Ю.Федькович, Я.Щоголів та багато інших.

Особливо плодотворними  для подальшого розвитку теорії морально-естетичного  виховання на засадах фольклору  стали ідеї К.Ушинського. К.Ушинський  рекомендував знайомити дітей з  фольклорними творами, зокрема, з казками, так як вони є джерелом моральності. В одній з своїх статей педагог писав про народні казки: «Багато з них, мабуть, народ переробив або заново склав спеціально для дітей. Це – перші і блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу. В народній казці велика, сповнена поезії дитина – народ – розповідає дітям свої дитячі мрії та, принаймні, наполовину вірить сам у ці мрії» [47].

Визначне значення для  розробки досліджуваної нами проблеми мають теоретичні положення опрацьовані  І.Ільїним, С.Шацьким, А.Макаренком та В.Сухомлинським.

С.Шацький високо цінував  роль народної творчості у вихованні  учнів. Він включив наукове обґрунтування необхідності використання в нових умовах виховних засобів народної педагогічної мудрості, вираженої у фольклорі, в програму роботи організованої ним першої дослідницької станції по народній освіті.

Народні пісні і музика, ігри й розваги, культурно-національні  традиції, звичаї та обряди стали органічною складовою системи виховання А.Макаренко. В педагогічній діяльності педагог використовував елементи народної педагогіки; зокрема у виховній позаурочній роботі з вихованцями А.Макаренко використовував твори поетичного і музичного фольклору.

Науково-педагогічна  спадщина В.Сухомлинського орієнтована на виховання у дітей почуття любові до Батьківщини, батька й матері, поваги до

старших, працелюбності, бережного ставлення до природи  та інших високогуманних почуттів особистості. В.Сухомлинський усвідомлював необхідність прилучення учнів до духовної, моральної самосвідомості народу, його традицій та культури. «Будемо залишати в серцях своїх синів, – пише він, – моральні цінності, створені, добуті, вистраждані трудовим народом за його багатовікову історію. За століття його боротьби, що утверджує високу гідність Людини» [42, с.149]. Педагог називав казку «свіжим вітром, що роздмухує вогник дитячої думки й мови» та наголошував на вихованні морально-естетичних почуттів засобами казки: «особливо сильні естетичні емоції пробуджуються в дітей 6-10 річного віку в тих випадках, коли вони зрозуміли, хвилююча ідея доноситься до свідомості у казковій формі. Алегорія посилює враження. Утверджує моральні поняття про добро і зло, справедливість і несправедливість, красу і вульгарність»[42, с.272].