Умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ

 

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................................. 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ

                   СТУДЕНТІВ у ВНЗ..................................................................................... 5

1.1. Соціальна активність як показник успішної соціалізації особистості.... 5

1.2. Форми прояву соціальної активності студента........................................ 15

РОЗДІЛ 2. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ

                   СТУДЕНТА................................................................................................ 31

2.1. Результати дослідження соціальної  активности студентів ВНЗ………31

2.2. Педагогічні умови розвитку соціальної активності студента................ 46

ВИСНОВКИ................................................................................................................. 56

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................................... 60

ДОДАТКИ................................................................................................................... 66

 

ВСТУП

Сучасне життя ставить перед молоддю завдання, які вимагають активного включення у соціальні відносини, у взаємодію з людьми і соціальними інститутами в економічній, політичній і духовній сферах. Молодіжна ініціатива, прагнення до самостійної участі в житті суспільства і держави, до задоволення і реалізації різних соціальних потреб та інтересів ведуть до виникнення лідерства, добровольчества та інших форм соціальної активності.

Проблеми формування, розвитку та стимулювання активності молоді, виявлення особливостей мотиваційно-потребової сфери соціально активної особистості розглядалися соціологами, педагогами і психологами в усі періоди існування нашої держави. Проте в різні періоди, що сформувалися в суспільстві уявлення про активну особистість, суттєво різнилися, і в дослідженнях різних років були зроблені спроби, з одного боку, здійснити аналіз змісту поняття соціальної активності, з іншого боку, позначити мотиви, які спрямовують і реалізують активність людини в соціально-значущої діяльності.

Активність соціальна – це родове поняття відносно суспільно-політичної, трудової, пізнавальної та інших видів активності. Соціальна активність реалізовується у вигляді суспільно корисних дій під впливом мотивів і стимулів, в основі яких лежать суспільно значущі потреби. Суб’єктом – носієм соціальної активності є людина, соціальна група та інші спільноти. Як суспільна властивість особистості, активність соціальна розвивається через систему зв’язків людини з навколишнім середовищем у процесі пізнання, діяльності та спілкування. Соціальна активність як динамічне утворення може мати різний рівень вияву. Певний рівень соціальної активності залежить від співвідношення між соціальними обов’язками особистості в суспільно значущій діяльності та суб’єктивними настановами на діяльність.

Діяльна природа соціальної активності особистості, характер якої визначається суспільними цілями діяльності, досліджено такими науковцями Е.Ануфрієвим [4], Л. Архангельським [5], Л. Орбан-Лембриком [23], А.Серьогіним [27] та Г. Смирновим [30]. Соціальну активність як міру соціальної дієздатності особистості вчені розглядають через призму відносин людини до праці, суспільства, суспільно-політичної діяльності та діяльності у духовно-моральній сфері. Соціальна активність у взаємозв’язку з психічним і віковим розвитком особистості глибоко вивчена А. Петровським [25].

Об’єкт дослідження – соціальна активність студента ВНЗ.

Предмет дослідження – проблеми розвитку студента ВНЗ.

Мета дослідження – дослідити педагогічні умови розвитку соціальної активності студента у ВНЗ.

Основні завдання дослідження:

1. Дати визначення соціальну активність як показник успішної соціалізації особистості.

2. Висвітлити форми прояву соціальної активності студентів.

3. Провести емпіричне дослідження соціальної активності студентів у ВНЗ.

4. Визначити педагогічні умови розвитку соціальної активності студентів у ВНЗ.

Практичне значення проведеного дослідження: одержані матеріали та методичні рекомендації можуть бути корисні студентам та викладачам вищих навчальних закладів при вивчені спецкурсу «Педагогіка вищої школи».

Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (60 найменувань на  6 сторінках) та 1 додаток на 3 сторінках. Основний зміст курсової роботи викладено на  56 сторінках. Загальний обсяг курсової роботи – 68 сторінок.

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТІВ у ВНЗ

1.1. Соціальна активність як показник успішної соціалізації особистості

Соціалізація як входження людини в соціальну спільноту, набуття соціальних рис, формування соціальної поведінки, інтеріоризація суспільних норм є надзвичайно складним, багатоманітним та індивідуальним для кожної людини процесом. Результатом цього процесу є формування соціальної позиції, ставлення до соціуму та реалізація соціальної діяльності. М. Рожков виділив три критерії соціалізації людини: соціальну адаптивність, соціальну автономію та соціальну активність [26, с. 10]. Однією з найбільш яскравих виявів успішної соціалізації, на нашу думку, є саме соціальна активність людини. Дослідженню соціальної активності присвячені праці зарубіжних та українських психологів [2; 3; 4; 22; 27], однак саме психологічний аналіз цього явища, на нашу думку, здійснений недостатньо.

У найбільш широкому значенні соціальну активність розуміють в психології як «входження людини в світ інших людей з певною метою» [11, с. 13]. Таке визначення охоплює всю систему соціальної взаємодії людини як з іншими людьми, так і зі спільнотами, соціальними інститутами чи суспільством загалом. Виявом соціальної активності людини буде і звичайна розмова по телефону, і виступ на мітингу, і участь у демонстрації, і створення організації (громадської чи комерційної), а отже будь-який рух в напрямку суспільства, що передбачає певну систему простих чи складних дій.

В психологічній енциклопедії подано також і дещо вужче розуміння соціальної активності, а саме як «конструктивної участі в суспільних акціях з метою принесення користі іншим людям, примноженні суспільних благ чи боротьби за розвиток суспільства, що є результатом добровільно взятих на себе обов’язків» [11, с. 20]. Це визначення видається одностороннім та дискусійним, оскільки, по-перше, у ньому соціальну активність розглядають лише як конструктивну участь у соціальних акціях, тоді як і ці акції, і участь у них може бути як конструктивною, так і деструктивною. Наприклад, страйк на підприємстві з метою захисту інтересів працюючих конструктивний лише для цієї групи людей, але може мати одночасно деструктивні наслідки для міста чи держави загалом (наприклад, тривалий страйк водіїв міського транспорту значно ускладнює можливість вчасно потрапити на роботу більшій частини жителів міста, що в свою чергу вплине на економічні показники, а наслідком може бути зменшення соціальних виплат). Л. Кияшко до видів соціальної активності відносить протестну активність, в основі якої, зазвичай, є деструктивні дії (розбивання вікон, спалювання символіки, розмальовування стін тощо) [12, c. 222]. Отже, поряд із конструктивними формами соціальної активності можна виокремити деструктивну соціальну активність. На нашу думку, доцільно говорити не про конструктивну участь, а про конструктивні цілі, які навіть в умовах розвинутих демократій часто досягаються деструктивним шляхом або виливаються в деструктивні наслідки. По-друге сама участь особи в соціальних акціях може бути як конструктивною (організація акції, допомога організаторам, дії, що скеровані на виконання мети акції) так і деструктивною (дії, що спрямовані проти мети акції, на її провал). По-третє, далеко не завжди соціальна активність є добровільною. Можна наводити дуже довгий перелік прикладів, коли особа стає соціально активною вимушено, піддається тиску групи, змушена брати участь у соціальних акціях, рухах, діях через страх бути неприйнятою, відкинутою, покараною тощо.

Також дискусійним видається однозначне твердження, що метою соціальної активності є принесення користі іншим людям чи суспільству загалом. На нашу думку, не менш важливим і цілком реальним мотивом соціальної активності є бажання отримати певну користь для себе. Це може виявлятися в прагненні здобути певні знання чи досвід, знайти нових друзів, отримати переваги при працевлаштуванні або ж конкретну матеріальну винагороду за затрачені зусилля. Очевидно, що такі мотиви не виключають принесення користі суспільству. З мотивів, якими керуються соціально активні люди, не варто виключати також мотив нанесення шкоди певній групі або соціальному прошарку людей, державі тощо. Тому, на нашу думку, кожен прояв соціальної активності спонукається складною системою мотивації людини, в якій поруч знаходяться і соціальні, і індивідуальні мотиви, що можуть бути, і соціально корисними, і деструктивними.

Й. Дражкевіч розуміє соціальну активність як участь членів певної групи в діяльності, що виходить поза обов’язки, пов’язані з виконанням професійної ролі і ролі в родині, яка не оплачується і скерована на підтримання суспільних цінностей цією групою [20, c. 97]. Соціальна активність, на думку автора, здійснюється не лише на користь певної групи осіб, але також може бути спільною дією членів групи для досягнення спільної мети. Такий погляд, на нашу думку, дещо звужує поняття соціальної активності і більшою мірою описує громадську активність, оскільки йдеться про діяльність певної групи (громади), спрямовану на реалізацію інтересів та цілей цієї групи, а також підтримання спільних цінностей. Доречним у цьому визначенні, однак, є відмежування соціальної активності від інших видів людської діяльності, а також наголос на її безоплатності. Останній фактор вважає одним з найважливіших в розумінні соціальної активності М. Левицька [12].

Л. Орбан-Лембрик розуміє соціальну активність як «глибинні, різнобічні зв’язки особистості із соціумом, рівень реалізації як суб’єкта суспільних відносин» [23, с. 159]. Отже, рівень соціальної активності визначає міру реалізації особистості в соціумі.

Російський дослідник А. Серьогін визначає соціальну активність як “свідому, самостійну діяльність, спрямовану на задоволення власних потреб особистості та вирішення суспільно значущих завдань” [27, с. 2]. В цьому визначенні можна прослідкувати не соціальний, а індивідуальний вимір соціальної активності.

У філософському словнику за редакцією І. Т. Фролова соціальна активність - поняття, яке відображає функціонування індивіда в суспільстві і пов’язана з перетворенням інтересу в фактор дії, з пізнанням, цілепокладанням і перетворенням дійсності, обумовлена ​​діяльною природою людини, протиріччям між умовами існування і об’єктивними потребами особистості і спрямована на ліквідацію невідповідності між потребами та умовами буття людини [36, с. 444-445].

Під соціальною активністю В. Ф. Бехтєрєв розуміє якість особистості, що виявляється в усвідомленні необхідності суспільно значимої діяльності і в готовності до цієї діяльності, в умінні діяти на загальну користь безкорисливо [6, с. 12]. На думку К. А. Абульханової-Славської, соціальна активність особистості проявляється в її відношенні до діяльності і полягає в здатності висувати нові суспільні завдання і справи, брати на себе відповідальність за їх вирішення [1, с. 39].

Сутність активності людини А. І. Крупнов визначає як «забезпечення безперервної взаємодії суб’єкта зі світом» [15, с. 28]. Людина, взаємодіючи із соціальним середовищем, спрямована на оволодіння цим середовищем, реалізацію усвідомлюваного їм потрібного майбутнього, самореалізацію, виявлення і прояв закладеного в самому суб’єкті потенціалу, самотрансценденції (вихід за межі свого «я», перетворення навколишнього середовища). Досягаючи як суб’єкт соціальної активності соціальної зрілості, людина «трансцендентує свою поведінку, виводить її за межі суто особистісних прагнень в реальний соціум», співвідносить і узгоджує свої цінності, цілі, життєві смисли з цінностями і цілями розвитку суспільства і цивілізації [33, с. 215].

За визначенням В. А. Смирнова, соціальна активність є міра, «виражає характер, масштаби проведених в ході і внаслідок цієї діяльності змін у середовищі і в самій особистості» [30, с. 25].

Е. А. Ануфрієв [4, с. 37] визначає соціальну активність як свідоме, творче ставлення до життя, як глибоку і повну самореалізацію особистості. Отже, творче ставлення до життя передбачає наявність в особистості таких рис, як висока культура і моральність, знання та світогляд. Л. М. Архангельський [5, с. 109-110] розглядає соціальну активність як мету і засіб розвитку особистості і як творчу активність.

На думку Е. А. Якуба [5, с. 6], соціальна аквність висловлює рівень реалізації функціональних особливостей соціальної спільності, рівень загальної соціальності особистості, її внутрішні потреби, рівень прийняття цінностей суспільства. Вона представляє собою єдність соціально-загального, особистісного та індивідуального в особистості, єдність об’єктивного і суб’єктивного. Соціальна активність є приватна і вища форма активності.

В. І. Овчинніков стверджує, що в основі соціальної активності лежать потреби особистості, а всі інші категорії, що розкривають зміст та механізми її формування (інтереси, цілі, установки, орієнтації, стимули, мотиви), так чи інакше виходять з потреб і виражають їх [22, с. 39].

Під соціальною активністю В. Ф. Тітов [7, с. 132] розуміє ступінь реалізації потенційних можливостей, сутнісних сил і здібностей особистості в суспільно корисній діяльності, вираженої в конкретних результатах по перетворенню соціально-природного середовища. В. Г. Мордкович зазначає, що змістовна сторона даного поняття полягає в тому, що соціальна активність є суттєва соціальна якість людини, його «діяльна сутність» [18, с. 58].

Проаналізувавши зазначені визначення, можна виділити ряд суттєвих характеристик соціальної активності людини:

• соціальна активність виражає спрямованість особистості на інших людей чи суспільство загалом;
• в основі соціальної активності є соціальна взаємодія;
• за допомогою соціуму людина прагне реалізувати певні цілі, задовольнити інтереси чи потреби;
• соціальна активність виявляється в певних діях (простих чи складних), скерованих на досягнення бажаних для суб’єкта цілей, що можуть бути просоціальними або антисоціальними.

Отже, ми розглядаємо соціальну активність як психологічну характеристику особистості, що виражає міру її залучення в життєдіяльність суспільства та виявляється в діях, скерованих на досягнення інтересів та цілей людини. Соціальна активність найбільш загальна характеристика особистості, яка реалізується у соціальній поведінці (яка може здійснюватися як усвідомлено, так і імпульсивно, в пориві емоцій, знічев’я, з конформістських міркувань тощо) та у соціальній діяльності (що здійснюється цілеспрямовано, виходячи зі свідомо поставленої мети, за більш чи менш чітко побудованим планом). Прикладом соціальної поведінки може бути участь певної особи у демонстрації протесту проти побудови підприємства, що забруднює довкілля “за компанію” з друзями, колегами чи рідними. Прикладом соціальної діяльності - робота організаторів цієї демонстрації.