Теоретические основы формирования основ национального самосознания у детей дошкольного возраста

Це означає, що українська школа мала повне право на самобутність і оригінальність, що відрізняє її як від західноєвропейської, так  і російської педагогічної традиції. Специфіка української національної школи, відобразиться в усіх елементах педагогічної системи Б. Грінченка: цілях, змісті, методах, формах, засобах навчання і виховання, ідеалах особистості.

Більша частина  наукової, педагогічної і літературної діяльності Б. Грінченка прийшлася на період жахливої духовної реакції російського царизму. Всі народи російської імперії в тій чи іншій мірі відчули цей гніт, але українському випала особливо важка доля. Українська мова і культура підпала під гоніння ще з часів Петра І. У другій половині ХІХ століття антиукраїнська реакція досягла свого апогею. Ідеологічним обґрунтуванням стала печально відома тріада у сфері освіти й культури «самодержавство, православ’я і народність». Як писав Б. Грінченко: «Рабство, неволя завсігди держаться неосвітою, темнотою народною. Знаючи се, ми вже заздалегідь можемо сказати, що в купі з неволею соціальною та економічною панує в нас і неволя духовна» [37, 20].

У відповідності з царською доктриною засобом пригнічення  національних меншостей була русифікація. Цій русифікації підпадали перш за все школи. Ставилося завдання «шляхом школи обрусити все неросійське в державі». В офіційному документі «О мерах к образованию населяющих Россию инородцев (1870)» наголошувалось на способі досягнення цієї мети – «путем постепенного распространения между ними знания русского языка».

Система освіти повинна була співвідноситися з особливостями  різних категорій населення: а) дітей  інородців, які дуже мало обрусіли і  тих, хто майже не знає російської мови; б) населення змішаного з  природних росіян та інородців; в) тих інородців, хто достатньо обрусів (до цієї останньої належали й українці). У школах для українських дітей навчання велося тільки російською мовою. Використання рідної мови всіляко заборонялось.

Царський циркуляр 1863 року, підписаний міністром внутрішніх справ Валуєвим, доводив, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, що говірка застосована серед простого люду, то та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла малоросам і навіть зрозуміліша, ніж створювана для них тепер деякими малоросами, а надто ж поетами так звана українська мова.

У 1876 році був підписаний ще один подібний указ:

«Государ імператор у 18-30 день минулого травня височайше  повеліти зволів:

1. не допускати завозу в межі імперії без особливого на то дозволу Головного управління у справах друк будь-яких книг та брошур, що видаються за кордоном малоросійською говіркою;
2. друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тією ж говіркою заборонити за винятком лише: а) історичних документів та пам’яток, б)творів красного письменства, але з тим, аби при друкуванні історичних пам’яток безперечно зберігався правопис оригіналів, у творах же красного письменства не було допущено жодних відхилень від загальноприйнятого російського правопису й щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду рукописів у Головному управлінні в справах друку;
3. заборонити також різні сценічні вистави чи читання малоросійською говіркою, так само, як і друкування нею текстів до музичних нот [37, 21].

Про страхітливі  наслідки цього людиноненависницького указу і ставлення до нього передових представників української інтелігенції Б. Грінченко писав: «Та ми німими бути не хотіли. Український народ робив визвольну роботу вкупі з усіма іншим російськими народами, а вкраїнські письменники, не покидаючи писати в Галичині, писали до московських газет та журналів, домагаючись волі й кращих порядків і собі й іншим народам у Росії. Та разом з тим українці добивались і того, щоб скасовано заборону на вкраїнське слово і щоб нам вільно було говорити по-своєму» [37, 22]. Створення національної школи неможливе без активної самовідданої праці української інтелігенції. Ніякому народові не можна жити без інтелігенції. Бо інтелігенція показує звичайно народові добрий шлях, куди йому треба йти та що робити. Інтелігенція дбає про науку, про освіту, виясняє народові його права, показує шлях і способи, щоб дійти до кращого ладу, – одне слово – веде народ вперед. Більш того, єднання інтелігенції з народом може мати взаємну користь, адже справжній смисл життя і діяльності визначається в розумінні інтересів свого народу. Б. Грінченко бачить тут два першочергові завдання: оволодіння інтелігенції українською мовою, а найголовніше, що коли всі школи у нас од нижчої до вищої будуть українські, то вони швидше поєднають інтелігенцію з робочим народом.

 Сказане  вище повністю стосується підготовки  української науково-педагогічної  інтелігенції. Прикладом цього може бути, говорить Б. Грінченко, досвід роботи в Галичині і на Буковині: в початкових школах, гімназіях, університетах навчальний процес викладачі і професори ведуть українською мовою. У вищих навчальних закладах діють українські кафедри літератури, історії, фольклору, етнографії. Оволодіння учителем народною мовою – обов’язкова професійна і громадська вимога до нього. Без цього вчитель сприймається населенням і дітьми як чиновник і бюрократ. Інтелігенція, на думку Б. Грінченка, повинна стати організатором і об’єднуючим началом в боротьбі за культуру і освіту, повинна роз’яснювати народу трагедію денаціоналізації, передавати нащадкам національний культурно-історичний досвід. Йому було боляче бачити втрату національних ознак значною частиною цієї інтелігенції, особливо тією, яка опікується освітою для народу.

Особливо це відчутно на стосунках із Х.Д. Алчевською. Б.Грінченко вчителював у приватній школі відомої просвітительки і, звісно, підтримував з нею певні контакти. До Олексіївки Христина Данилівна приїздила рідко і загалом була задоволена роботою вчителя. Але, вважаю, що не слід замовчувати того конфлікту, який трапився між двома педагогами. Тим більше, що серед дослідників немає однакової думки. Так, О. Мазуркевич у праці «Визначні українські педагоги, народні просвітителі Х.Д. Алчевська та її сподвижники» протиставляє просвітницьку діяльність Х.Д. Алчевської національно обмеженим освітнім поглядам Б. Грінченка. Іншої позиції дотримується В. Яременко, А. Погрібний, М. Веркалець, тому, вважаю, слід зупинитися на цій проблемі більш докладно.

Із  червня 1892 року в газеті «Буковина» починають друкуватися «Листи із України Наддніпрянської» Б. Грінченка. У цих публіцистичних роздумах він намагається аналізувати протиріччя суспільного життя в Україні і зображує досить правдиву картину: «Сумно, сумно стане тому, хто подивиться тепер на нашій Україні. Вся країна розбилася на два величезні табори: панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Розрізнило їх багато речей: і соціальні обставини, і економічні, і просвітні» [37, 29].

І в  цих, і в наступних рядках Б. Грінченко  подає досить реалістичну картину  соціальних протиріч, які зумовлені  соціальним та національним гнітом, політикою  русифікації, яку проводив царський уряд. Можливо, тому в «Листах з  України Наддніпрянської» Б. Грінченко так гостро відгукується про вихід першої книги «Что читать народу», підготовленої з ініціативи й участю Алчевської, критично ставиться до її просвітительської діяльності (у перший том своєрідної хрестоматії «Что читать народу» не вміщено жодного твору українських письменників). Тому Б. Грінченко зараховує Х.Д. Алчевську до табору так званих «перевертнів», які хочуть «змоскалити» народ, тобто денаціоналізувати його.

До речі, можливо, що і під впливом критики Б. Грінченка, було зумовлено те, що Х.Д. Алчевська стала більш прихильно ставитися до української мови, культури, і в третьому томі книги «Що читати народові», який вийшов у 1906 році, було вміщено твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також 300 українських народних пісень.

У 1892 році відзначалася тридцятирічна освітня  діяльність Х.Д. Алчевської. Звісно, як учитель школи, опікункою якої була відома просвітителька, Б. Грінченко отримав запрошення. Однак, на здивування всіх, надіслав таку відповідь: «При всій моїй глибокій повазі до Христини Данилівни як людини я не можу приєднатися до Вашого святкування. Причина цього та, що я ставлюся зовсім негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань» (22).

 Як бачимо, це було принципове розходження  на ґрунті педагогічної діяльності, однак, посилилось воно ще й  соціальними причинами, до яких Алчевська була байдужа.

Видатний педагог  визначає програму підготовки українського вчительства як важливу умову  організації національної школи. Ця програма включала в себе:

1. оволодіння кожним учителем українською літературною мовою з метою переведення на рідну мову всього навчально-виховного процесу;
2. засвоєння кращих досягнень національної і світової культури й мистецтва;</s