Теоретические основы формирования основ национального самосознания у детей дошкольного возраста

– навчальна діяльність, у процесі якої збагачуються розумові та практичні уміння.

          Організовуючи роботу з формування  основ національної самосвідомості  дітей старшого дошкільного віку  педагогу слід дотримуватись  наступних принципів (схема 1.2):

                                                                                                     Схема 1.2

Єдності національного  і загальнолюдського			Природовідповідності		Культуровід повідності
Гуманізації			Принципи національного  виховання		Демократизації
Безперервності і Продовження схеми 1.2   наступності			Гармонізації родинного і     суспільного  виховання		Активності,     самодіяльності і творчої  ініціативи
Диференціації та індивідуалізації					Єдності навчання і виховання

 

Щоб сформувати основи національної самосвідомості у дітей старшого дошкільного віку, які повинні увійти в доросле життя сформованою особистостями, для здійснення педагогічної діяльності вихователь може керуватися пріоритетними завданнями:

                                                                                                      

табл. 1.1

Національна самосвідомість особистості
Любов до рідної землі  і свого народу			Повага до батьків, культури та історії, традицій, звичаїв рідного  народу
Патріотизм і готовність захищати Українську державу			Працьовитість, бажання  працювати задля розвитку держави
Досконале володіння  українською мовою			Культура міжособистісного спілкування
Духовна культура			Морально-етична культура
Повага до Конституції, державної символіки України			Правова, фізична та екологічна культура
Продовження табл. 1.1
Художньо-естетична вихованість			Глибоке усвідомлення громадянської  відповідальності
Формування почуття  національної самосвідомості, гідності та гордості за свою Батьківщину

 

Участь у провідних  видах діяльності сприяє формуванню найважливіших для кожного віку психічних якостей і особливостей особистості. Комплекс різних видів  діяльності на кожному віковому етапі  дошкільного періоду забезпечує повноцінний розвиток дитини. Слід так їх поєднати, щоб забезпечити активність дитини. Розвиток активності досягається створенням ситуації, яка вимагає самостійного пошуку шляхів.

Модернізація дошкільної освіти не може не торкнутися сучасної сім’ї, лишити родину стороннім спостерігачем  змін, що відбуваються у першій її ланці, не зачепити її інтересів. Ефективне впровадження Базової програми «Я у Світі» потребує оновлення стратегій й тактики взаємодії педагога з батьками. Об’єднання зусиль допоможе створити широкий розвивальний простір, сприятливий для повноцінного буття дитини в сім’ї та дошкільному навчальному закладі.

На часі складна й  відповідальна просвітницька робота дошкільного закладу, спрямована на розширення й поглиблення уявлень  членів родин про національні  цінності, звичаї та традиції. Сьогодні вкрай важливо узгодити позиції та очікування педагогів й батьків з національного виховання, гуманізувати взаємодію, налаштуватися на необхідність професійного та особистісного самовдосконалення.

 

 

 

 

Висновки до першого розділу

 

Вивчення та аналіз проблеми виховання основ національної самосвідомості дітей старшого дошкільного віку дали змогу зробити висновок про те, що:

• формування у дітей старшого дошкільного віку основ національної самосвідомості є  ключовою проблемою національного виховання, що формує людину, яка є свідомим патріотом своєї країни;
• процес національного виховання є  тривалим та поступовим. Він має розпочинатися із раннього дитинства, саме  цей віковий період є визначальним для формування в людини поваги до української культури, національних цінностей;
• під основами національної самосвідомості слід розуміти  найелементарніші прояви в діяльності дітей старшого дошкільного віку  усвідомлення себе  представниками українського народу, ставлення до національних цінностей;
• поняття «національна самосвідомість» у історичних, психолого-педагогічних дослідженнях розглядається як процес відчуття належності до певної нації, яке виявляється в етнічному самовизначенні;

Аналіз чиннодіючих  програм навчання та виховання дітей  дошкільного віку «Малятко», «Дитина», «Українотворець» для дошкільних навчальних закладів дав можливість стверджувати, що упродовж дошкільного дитинства дітей знайомлять із побутом нашого народу як у минулому, так і на сучасному етапі, українськими національними іграшками, одягом, предметами побуту.

Основною формою в  дошкільних навчальних закладах залишається  заняття народознавчого циклу, які  мають переважно комбінований характер. Упродовж заняття вихователь використовує різноманітні методи навчання:  словесні, наочні, практичні.

Для здійснення комплексного і виховного впливу на дітей старшого дошкільного віку з метою формування основ національної самосвідомості, педагогом слід враховувати наступні педагогічні умови:

1. Готовність вихователя  до формування основ національної  самосвідомості дітей старшого дошкільного віку, а саме:

• створення розвивального середовища в дошкільному навчальному закладі;
• ознайомлення з програмами, методичною літературою народознавчого спрямування;
• підбір та систематизація дидактичного матеріалу;
• перспективне планування роботи з дітьми старшого дошкільного віку з формуванню основ національної самосвідомості;
• включення народознавчого матеріалу в різні види діяльності дітей;
• орієнтування вихователя в народознавчих проблемах, володіння діагностиками та методиками формування основ національної самосвідомості дітей старшого дошкільного віку

2. Взаємодія з батьками  вихованців з метою залучення  батьків до процесу формування  основ національної самосвідомості  дітей, підтримання бажання перенести  доцільне в практику сімейного виховання.

Робота народознавчого спрямування в дошкільному навчальному  закладі повинна наскрізно проходити  через різні сторони виховання: морально-етичне, патріотичне, розумове, трудове, екологічне, художньо-естетичне, правове, що в комплексі формує у дітей старшого дошкільного віку основи національної самосвідомості.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Ідеї національного виховання у педагогічній спадщині Б. Грінченка

 

Аналіз  педагогічної спадщини Б. Грінченка  дозволяє констатувати, що здійснення національного виховання у його розумінні базується перш за все на вирішенні трьох першочергових завдань: здійснення навчання та виховання, спілкування вчителів, вихователів, дітей та батьків українською мовою; реалізація ідеалу гармонійної особистості у відповідності з історичним досвідом, системою духовних, моральних цінностей українського народу; формування національної самосвідомості, що має у своїй основі особливий національний образ світу. Ці ідеї пронизують всю педагогічну систему автора, визначаючи її цілі, способи і засоби практичної реалізації.

До обґрунтування  ідеї національного виховання Б. Грінченко підійшов з історичної, філософської, соціологічної, педагогічної і психологічної точок зору, показавши при цьому високу інтелектуальну обдарованість і духовну міць вченого-патріота.

Спільність демократичних  поглядів на питання освіти й виховання  об’єднувала діячів української  культури демократичного напрямку М. Коцюбинського, П. Грабовського М.Чернявського і Б. Грінченка. Тривалий час їх педагогічні ідеї розглядалися ізольовано від педагогічної спадщини Бориса Грінченка і пояснювались майже виключним впливом російських революційних демократів.

Однак, ми бачимо головне, що об’єднувало діячів української  культури — боротьба за національне визволення, намагання пробудити національну самосвідомість, яка б зумовила становлення принципів демократизму й гуманізму в освіті і в усьому суспільному житті.

Іван Франко гостро критикував тогочасну шкільну освіту, її жалюгідне  матеріальне становище, безправне  положення вчителя. Він зазначив, що науку викладають в школах не для того, щоб дати людині правильне поняття про розвиток природи і суспільства, а для того, щоб виховати з неї підданого несправедливим державним порядкам.

Разом з цим І. Франко домагався  навчання дітей рідною українською мовою, наголошував на значній ролі краєзнавства, як одного з найважливіших предметів шкільного навчання, що дає «...змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам’ятками і т.д. Наскільки таке ознайомлення корисне не треба доводити. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти — знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму» (37, 17).

М. Коцюбинський насамперед вимагав загальної грамотності  народу, засуджував русифікаторську  політику царського уряду, спрямовану на ліквідацію української культури й освіти. Він офіційно заперечував педагогічну теорію незмінного соціального середовища у вихованні людської особистості.

У ряді статей під  загальною назвою «Шкільна справа»  М. Коцюбинський викривав реакційну  суть офіційної педагогіки, що стояла на сторожі православ’я і самодержавства, вимагав учити дітей по книгах, складених рідною мовою учнів. Характеризуючи стан освіти народів Півночі, він приходить до такого висновку: «Безсумнівно, тільки піднесення туземної культури, а не нав’язування своєї, хоча б і вищої, можна добитися бажаних результатів, тобто такого ступеня розвитку інородців, щоб вони, мов губка вологу, могли сприйняти плоди загальноєвропейської цивілізації» (37, 18).

На світобачення і розвиток педагогічних ідей Бориса Грінченка  мало вплив і спілкування з Михайлом Драгомановим.

Так, в 1892-1893 роках  П. Вартовий (Б. Грінченко) виступив у  газеті «Буковина» з серією статей під загальною назвою «Листи з  України Наддніпрянської». Аналізуючи суспільно-політичну ситуацію в  Україні, автор констатує трагічний розрив між зденаціоналізованими «освіченими» — вищими класами і простим народом, який стався внаслідок шовіністичної політики російського царизму. З позицій послідовного демократа Б. Грінченко викриває самодержавний деспотизм, але не завжди відрізняє його дії від дій усього російського громадянства і, зокрема, справжньої російської інтелігенції. Він частково переносить на них вину за «обмоскалення» українського панства і за насильну русифікацію українського народу через школу й писемне слово.

Звичайно, в «Листах з України Наддніпрянської» яскраво звучало найголовніше — щире вболівання за пригнічувану українську культуру, було чимало слушних спостережень над конкретними явищами суспільного, політичного життя.

Зокрема, В. Драгоманов зауважує Б. Грінченкові щодо надмірного «етнографічного патріотизму», детально характеризує системний наступ царизму на українську культуру, але виразно протиставляє цьому ставлення до українського народу, його історії та культури прогресивних діячів російської культури, разом з цим, відкидаючи і націоналізм, і космополітизм, який наближається до шовінізму. Були підстави і у Б. Грінченка дорікати М. Драгоманову за ряд надто категоричних і різких оцінок українського художнього слова.

У відповідь М. Драгоманов написав цикл «Листів на Наддніпрянську Україну», що друкувалися в 1893-1894 роках в журналах «Народ» і «Буковина», а потім були видані окремою книгою.

Як зазначає дослідник  П.Федченко, в обох дискутантів можна віднайти чимало неточних тверджень, викликаних полемікою. Та головне було не в цьому, а в позитивному пафосі дискусії, в утвердженні життєздатного і прогресивного та запереченні консервативного й шкідливого.

Російські педагоги демократичного напрямку такі, як К. Ушинський, В. Водовозов, М. Корф, також підтримували ідею української національної школи: «Бачили ж вони те, що московська школа не задовольняє потреб українського народу, що вона не тільки не дає йому освідчуватися. але й просто припиняє розвиток його багатих духовних сил. Вони мали перед собою народну темряву і бачили, що московська школа тієї темряви не зможе розігнати: хотівши світу, – вони стали за українську школу» [37, 19].

Творчо опрацювавши  й узагальнивши вітчизняний і  зарубіжний досвід виховання й освіти, Б. Грінченко, перш за все, засвоїв висновок К. Ушинського про народну основу педагогічних систем, що полягає в урахуванні культури, характеру, побуту, історії конкретної національності. Загальні принципи, концепції національного виховання український педагог бачив у тому ж, що і «учитель російських учителів»: 1. Загальної системи народного виховання для всіх народів не існує, не тільки на практиці, але й в теорії... 2. У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом з іншого виховних систем є неможливим. 3. Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінна для всіх, але точно в тому ж смислі , в якому досвіди всесвітньої історії належать всім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу..., точно так не можна виховувати, виховуватися по чужій педагогічній системі, якою б не була вона стрункою і добре обдуманою. Кожний народ у цьому відношенні і повинен пробувати свої сили [37, 19].