Теоретические основы формирования основ национального самосознания у детей дошкольного возраста

У силу того, що для дитини дошкільного віку характерна стадія казково-міфологічного ставлення  до етнічного світу, сприйняття нею себе в етнічному світі формується через казково-таємничі образи, що представлені в міфах, казках, легендах, народних іграх. У процесі прилучення до народної мудрості вона переживає всі вчинки разом з "культурними героями", з якими свідомо ідентифікує себе. Отже, формування дітей дошкільного віку етнічної самосвідомості будується переважно на основі казково-міфологічних уявлень про світ.

Людське життя складається  з певних періодів, кожний з яких призначений для сприйняття певного  роду інформації, створює сприятливі умови для дії певних чинників психологічного, соціального та емоційного впливу. І головне не запізнитися, не пропустити той момент, коли виховні зусилля будуть мати найкращий ефект, коли робота, проведена педагогом, дасть високий результат. Відтак, дошкільний вік у житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в неї елементів національної самосвідомості. Не секрет, що дитячі роки найсолодші, найприємніші, найуразливіші. Не забувається й несеться через усе життя те, що прищеплення було з дитинства. Воно тепле, рідне, своє.

Отже, дошкільне дитинство  є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мовленнєвої діяльності, мислення, уяви).

1.2. Сутність  поняття „національна самосвідомість”

Динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростання соціальної ролі особистості, гуманізація та демократизація суспільства, інтелектуалізація праці потребують створення таких умов, за яких громадяни нашої країни мали б змогу постійно навчатися, починаючи з раннього дитинства. Сьогодні ми повертаємось до здобутого, відроджуючи, пробуджуючи до життя національної традиції, національний дух нашого народу. Національна свідомість ґрунтується на сформованих знаннях громадянського, патріотичного виховання, як бачимо з вище вказаного, що закладалося завдяки, в першу чергу своїй родині, в друге – суспільству. Рідна домівка, отчий край, Україна – завдяки усвідомленню цих понять формуються основи національної свідомості дитини.

Отже, говорячи про проблеми націєтворення, окреслюючи ті завдання, які слід вирішити на цьому шляху, про патріотизм, більшість дослідників сходяться на виключно важливій ролі національної самосвідомості як загалом суспільства, так і окремого громадянина. В умовах демократичного суспільства, коли доля держав, політиків, владних курсів залежить саме від думок, прагнень, уявлень кожного окремого члена суспільства, саме зростає роль самосвідомості, її наявності, зокрема – національної.

Для з'ясування змісту поняття  «національна самосвідомість», насамперед, слід звернутися до наукового тлумачення змісту поняття «самосвідомість». При цьому слід зазначити, що здавна вчені цікавилися проблемами свідомості і самосвідомості. Так, зокрема, давньогрецька філософія (Фалес, Геракліт, Сократ, Платон та ін.) розглядала самосвідомість як процес пізнання власної душі [5, 56].

На початку XX ст. вчені доходять висновку про наявність соціального підґрунтя у формуванні самосвідомості. Так, французький психолог Жане вважав, що розвиток самосвідомості відбувається в процесі соціальної взаємодії людей, що об'єднані в різноманітні соціальні співтовариства [20, 4].

Сучасною психологією  вироблено ряд визначень поняття  „самосвідомість”, а сама проблема самосвідомості визнається як одна з  найважливіших у дослідженні  особистості. Так, у словнику психолога-практика „самосвідомість” трактується як усвідомлення людиною свого суспільного статусу й своїх життєвих потреб, як основа формування розумової активності й самостійності особистості. Робиться також акцент на тому, що це процес сприйняття особистістю численних образів самої себе, знання людини про саму себе. Також знаходимо трактування самосвідомості як усвідомлення людиною себе представником певного людського співтовариства, певної соціальної групи чи культури.

Сучасні дослідники під самосвідомістю розуміють усвідомлення людиною себе самої як особистості, своїх фізичних сил і розумових здібностей, вчинків і дій, їхніх мотивів і мети, свого ставлення до зовнішнього світу, інших людей і до самого себе». Відтак саме наявність самосвідомості дає змогу людині пізнати не лише зовнішній світ, а й пізнати саму себе, своє місце і призначення в цьому світі.

Важливою для нас  видається теза О.Кононко, що самосвідомість є найвищою формою розвитку свідомості . Відтак, на нашу думку, логічним є висновок, що самосвідомість формується на базі свідомості та виступає як її продукт.

Очевидно, що саме наявність  самосвідомості є одним із визначальних елементів, що характеризують людину як істоту свідому. Завдяки їй людина може усвідомлювати своє місце у світі  й відповідним чином корегувати свої дії. Самосвідомість впливає на почуття людини, визначає її розуміння суті буття. На думку відомого українського вченого-психолога М.Боришевського, „...самосвідомість є тим центральним утворенням, без якого людина не може; стати, бути особистістю” [11, 6].

У період нової історії  ідеї грецьких філософів були розвинуті. Найбільший вплив на розуміння суті самосвідомості здійснив французький  мислитель Рене Декарт. Згідно його міркувань, самосвідомість є внутрішнє  споглядання суб'єктом змісту власного внутрішнього світу. Національне виховання формування й самовиховання гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини, залучення її до глибинних пластів національної культури й духовності, яка наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими інтелектуально-творчими і духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й ініціативою.

Як зазначають дослідники у галузі проблеми самосвідомості, пізнаючи себе, дитина проходить ті ж самі етапи, що й при пізнанні зовнішнього світу. Це самопізнання починається з елементарних відчуттів (самовідчуттів), які відображають внутрішні органічні стани дитини, процес створення нею уявлення про себе і завершується думкою про себе. Іншими словами, магістральні напрями самопізнання та пізнання є одними і тими самими. Проте характер самопізнання має свої істотні особливості порівняно з пізнанням зовнішнього світу, оскільки у процесі осягнення самої себе дитина є водночас суб'єктом і об'єктом пізнання. Тобто, відображуючи у процесі самопізнання свій внутрішній світ – світ відчуттів, переживань, думок, прагнень, сподівань, спогадів і мрій, дитина поєднує у своїй особі і спосіб пізнання, і разом з тим той об'єкт, який треба пізнати. Вирішальною умовою у процесі розвитку самопізнання, особливо на його перших етапах, є оцінні впливи близьких дорослих, які, піклуючись про дитину та виявляючи любов до неї, формують її емоційно-ціннісне ставлення до себе. Це ставлення є тим центральним стрижнем, навколо якого починають групуватися психічні елементи – структурні складові майбутнього "Я" підростаючої особистості. В науковій літературі є різні думки щодо часу народження „Я” – цього „абсолютно оригінального центру”, що дає змогу людині переживати свою цілісність і тотожність з самою собою та почуватися суб'єктом своїх фізичних і психічних станів.

На сьогодні більшість  науковців у галузі проблеми самосвідомості сходяться на тому, що перше народження "Я" дитини як особистісного утворення припадає на трирічний вік. Цьому якісному зрушенню у розвитку самосвідомості передує незчисленна кількість „зіткнень” дитини з навколишнім світом. Вона – активний діяч: хапає руками, нюхає, розглядає, тягне до себе, відштовхує, кидає, спостерігає за наслідками своїх дій тощо. У взаємодії з дорослими, стикаючись з різноманітними заборонами та вимогами, намагається всіляко їх здолати. Досвід власних дій і вчинків підказує дитині, що вона може впливати на інших, здобуваючи бажане, тобто вона є причиною того, що відбувається. Активне користування мовою є також реальною основою усвідомлення себе як джерела активності, спрямованої на інших людей. Усе це породжує почуття самоідентичності дитини, або почуття тотожності із самою собою, що ґрунтується на усвідомленні себе однією і тією самою в різний час і в різних ситуаціях. Це справжній переворот у свідомості дитини: вона відкриває для себе не просто факт свого фізичного існування (що було у свій час об'єктом самовідчуття), а власну ідентичність у взаєминах з людьми, тобто себе саму як суб'єкта цих взаємин.

У зв'язку з процесом акселерації (акселерація – прискорений фізичний і психічний розвиток) перший переворот у свідомості дітей датують нині двома з половиною – трьома роками. Саме на цей період припадає і так звана криза трьох років. Типові ознаки цієї кризи описав Л.С. Виготський. Це – упертість, непокірливість, свавільність, негативізм, протест – бунт й інші прояви непокори дитини. Зазначені феномени є свідченням того, що новонароджене „Я” дитини зайшло в суперечність з відносинами, які склалися в неї з дорослими на попередніх етапах взаємодії, і що дитина виборює своє право на певну самостійність у рамках цих відносин.

До недавнього часу при вивченні ґенези самосвідомості, зокрема в період молодшого дошкільного віку, дослідники акцентували увагу переважно на різних проявах самостійності дітей, пов'язуючи їхню зрослу самостійність з усвідомленням власного „Я” як суб'єкта активності у взаємодії з тими, хто поруч. При цьому в тіні залишався найважливіший момент якісно нового етапу розвитку самосвідомості – переживання дитиною себе як центральної цінності для себе та для інших. Це „первісне почуття власної цінності, – пише Р. Бернс, – зумовлене тим особливим піклуванням та любов'ю, яким оточують звичайно дитину в сім'ї” [4, 7]. Переживання цінності власного "Я" у взаєминах з дорослими та однолітками не означає ще для трьох – чотирирічних малюків усвідомлення ними характеру своїх переживань та емоційних станів: це якісне зрушення у процесі самопізнання припадає на старший дошкільний вік. Л.С. Виготський з цього приводу писав: „Так само, як дитина трьох років відкриває своє ставлення у взаєминах з іншими людьми, так семилітка відкриває сам факт своїх переживань” [17, 79]. Що стосується дітей молодшого дошкільного віку, то цінність їхнього власного „Я” для них самих існує лише у вигляді емоційних наслідків поведінкових порушень з боку самої дитини та оцінних впливів на неї дорослих, а також переживання дитиною певних досягнень та її заслуг, відзначуваних знову ж таки дорослими. Ці емоційні наслідки (переживання) дослідники кваліфікують як перші почуття провини, сорому чи гордості, самолюбства.

Отже, відкриття дитиною  власного „Я” – це не тільки перехід на позицію пристрасного ставлення до самої себе, а й на позицію захисту цінності „Я”, його відповідності тому уявленню, яке дитина вже має про себе. Для підтвердження висловлених положень звернімося до експерименту, який описав О. M. Леонтьєв. Цей експеримент полягав у тому, що дорослий поставив перед дитиною завдання: не встаючи з місця (це була обов'язкова умова), дістати віддалений предмет за допомогою спеціального пристрою. Тільки-но дитина почала виконувати завдання, дослідник перейшов до сусідньої кімнати, з якої продовжував непомітно спостерігати. Після невдалих спроб, зазначає О. М. Леонтьєв, малий устав, підійшов до предмета, взяв його в руки і спокійно повернувся на місце. Експериментатор негайно підійшов до малюка, похвалив і запропонував цукерку. Той, проте, відмовився, а коли дорослий почав наполягати, навіть заплакав.

Серед численних самовизначень  людини чільне місце посідає національна  самоідентифікація, що у розвиненому  вигляді постає національною самосвідомістю Це зумовлено тим, що нація для  сучасної людини є найбільш життєво  важливою, найфундаментальнішою історичною спільністю.

Слід відзначити, що питання  суті та значення національної самосвідомості здавна привертали увагу українських  мислителів. Так, осмислення важливості національної самосвідомості в житті  як окремої людини, так і суспільства в цілому займає одне з центральних місць у філософській спадщині Григорія Сковороди. Як ясне і свідоме почуття тісної приналежності до всієї маси народу, тісну „зв'язку” своїх потреб з потребами загальнонародними, розуміння своєї «окремі цінності племінної» від інших народів, любов до своєї рідної землі, мови і культури розглядав національну самосвідомість визначний український педагог і громадський діяч XIX ст. С.Томашівський [40, 53].

Проблема національної самосвідомості актуальна і в сучасній науковій думці як усвідомлення себе не тільки об'єктом, але й суб’єктом національного світу, уявлення про себе як про активного учасника взаємин і взаємодій з національним світом, тобто національною індивідуальністю.

При цьому маємо відзначити, що психологами визнається нерозривний зв'язок між національною свідомістю та самосвідомістю. І якщо перша відображає ставлення людини до національних феноменів, то друга є оцінкою людини самої себе як носія національної свідомості, свого місця в національному світі. Відтак, якщо національна свідомість відображає певне ставлення людини до національного, то самосвідомість є її самоставленням. У науковій літературі часто ці поняття вживаються поряд, а коли дослідники використовують одне з них, то розуміють фактичну присутність й іншого. На думку М.Боришевського, вони є двома складовими одного явища і коли в теоретичному плані їх умовно можна розділити, визначивши притаманні саме їм особливості, то „...коли акценти зміщуються у практичну площину, врахування цілісної природи цього явища має особливо актуальне значення” [11, 38-39]. Загалом відзначимо, що почуття гордості за себе як представника нації, власної гідності, самоповага неможливі без гордості, поваги до оточуючого національного довкілля (предметного і людського). Між свідомістю та самосвідомістю існують причинно-наслідкові відношення, вони є взаємопов'язаними, взаємодоповнюючими феноменами. Відтак, національна самосвідомість – не лише результат, але й передумова розвитку національної свідомості і навпаки. Говорячи про структуру національної самосвідомості, Й.Боришевський виділяє наступні її складові. По-перше, це самооцінка, яка виступає судженням людини про міру наявності в неї якостей, властивостей у співвіднесенні з системою національних цінностей тієї спільноти, з якою суб'єкт самооцінки себе ідентифікує. По-друге, це домагання – настанова людини на вибір особисто значущих цілей, що визначаються системою національних цінностей. Третьою складовою структури національної самосвідомості є соціально-психологічні очікування, які виражаються в уявленнях людини про те, як оцінюють її оточуючі, міри наявності у неї певних національних цінностей. Окремо звертається увага на моменти, які забезпечують належний рівень ефективного функціонування національної самосвідомості. Насамперед, це національна ідентифікація (усвідомлення людиною належності до певної нації, близькості та спорідненості з нею), другим елементом визначається знання типових особливостей, рис тієї національної спільноти, з якою дана людина себе ідентифікує. Третій елемент – це усвідомлене ставлення до історичного минулого, сучасного та майбутнього нації. Крім цього, велике значення для розвитку національної самосвідомості особистості мають її чіткі уявлення про територіальну спільність нації, усвідомлене ставлення до духовних та матеріальних цінностей нації, а також усвідомлення особистістю власної відповідальності за долю нації, її теперішнє та майбутнє. Окреслення психологами названих елементів зайвий раз переконує у нерозривності зв'язку між національною свідомістю та самосвідомістю, коли прояви першої мають безпосередній вплив на формування та рівень розвитку другої.