Хореографічне мистецтво, як засіб профілактичних навчальних ускладнень молодших школярів

— розвиток відчуття ваги, інерції та балансу, вміння розслаблятися та звільнятися від зайвої м'язової напруги, вміння довіряти партнеру, уникати рухових штампів та механічно завчених рухів;

— розвиток емоційної сфери, можливості вільно виражати свої емоції та почуття, отримувати задоволення від спільної творчості;

— виховання культури спілкування, шанобливого ставлення до учасників  творчого процесу.

За три роки практичного застосовування танцювальної імпровізації на уроках хореографії в гімназії № 1 та № 2 м. Бердянська, дійшли висновку, що ознайомлення дітей з вправами контактної хореографії та вільної імпровізації повинно проводитись поступово: від засвоєння можливостей простору та вміння індивідуально імпровізувати у різних рівнях — через оволодіння варіантами контакту з партнером — до колективної імпровізації. [14,с.37]

Отже, на початковому етапі імпровізаційні вправи мають бути індивідуальними. Перш за все, діти мають засвоїти можливості простору. Для цього можна використовувати  просте завдання: під спокійну мелодію діти рухаються по всій площі, намагаючись пройти через центр, зайти у кути, йти по колу, діагоналями, ламаними лініями, тобто так, щоб охопити весь простір і разом з тим ні до кого не доторкнутися. Поступово темп музики можна прискорювати і повільно доводити рухи дітей до легкого бігу. Потім те ж саме можна пропонувати виконати, рухаючись вперед спиною, а коли діти вже впевнено володітимуть простором, застосовувати зміну положення тіла під час переміщення - то спиною, то обличчям. Вчитель може зупиняти рух дітей плесканням у долоні, що служить сигналом не тільки для зупинки, а й для підйому на півпальці й утримання рівноваги до наступного оплеску, що символізує відновлення руху.

Поступово вправи на освоєння простору доцільно ускладнювати. Так, можна пропонувати рухатися відповідно до акторського завдання: передавати почуття радості, страху, сорому тощо і після команди вчителя завмирати в позі, яка передає саме цей стан людини. Безумовно, під час перших занять деякі діти будуть почуватися скуто, намагатися повторювати пози за іншими, іноді відмовлятимуться від виконання завдання. Щоб діти позбулися невпевненості, вчитель має брати активну участь у виконанні завдань, заряджати малюків енергією, бажанням творити та отримувати задоволення, а не пасивно спостерігати за їх творчим процесом. Не слід примушувати дітей виконувати завдання, якщо вони почуваються некомфортно. Перед виконанням завдання на передачу певного почуття, важливо проводити з дітьми бесіду, щоб виявити їхнє бачення, як виникає у людини той чи інший стан. При цьому важливо звертати увагу не тільки на мімічні реакції дітей, а й на те, як вони будуть рухатися (бігти, підстрибувати, повільно йти, підкрадатися тощо). [26,с.98]

Наступний етап роботи доцільно присвятити ознайомленню дітей з можливостями виконання рухів у трьох рівнях: перший — лежачи або сидячи на підлозі, другий — нижче половини свого зросту і третій — стоячи. Спочатку дітей необхідно ознайомити зі зразками виконання рухів у тому чи іншому рівні. Наприклад, після якоїсь активної рухової вправи запросити дітей лягти на підлогу так, щоб їм було зручно (на спину, на живіт, згорнувшись, розкинувши або, навпаки, стуливши ноги та ін.), заплющити очі і виконувати під повільну мелодію рухи, які називає вчитель: "рухаємо тільки плечима", "рухаємо тільки правою ногою, додаємо рухи пальців лівої руки, а тепер усієї руки", "рухаємо тільки стопами, а тепер головою" і так далі. Такі вправи допомагають дітям відчувати своє тіло, виражати внутрішній стан. Кожна дитина буде виконувати рухи у різному темпі: хтось повільно та м'яко, хтось — швидко і нервово (не зважаючи на характер мелодії). Завдяки цим вправам діти навчаються координувати рухи, виражати свій емоційний стан, закріплюють назви окремих частин тіла, поняття "правий" та "лівий".

Важливо показати дітям  можливості використання рухів у різних положеннях тіла — вигадати рухи, які можна робити лежачи на животі, спині, боці, сидячи, стоячи на колінах тощо, відшукати варіанти переміщення у цих положеннях. Діти можуть вигадувати найнеймовірніші рухи, і якщо педагог допомагатиме малятам наповнювати їх пластикою, естетичним забарвленням, то діти не тільки будуть отримувати задоволення від творчого процесу, а й розуміти можливості свого тіла, тренувати м'язи, шукати красиві та незвичайні положення тіла, зручні переходи з однієї пози в іншу.

Після засвоєння можливостей  рухового простору першого рівня слід знайомити дітей з варіантами імпровізаційних рухів у другому та третьому рівнях. Спочатку пропонувати імпровізувати на місці, а згодом у процесі переміщення. Для цього бажано використовувати різний музичний матеріал (повільний, стриманий, спокійний, середнього темпу, швидкий, веселий, урочистий). Залежно від характеру музики рекомендувати дітям рухи для переміщення (кроки, стрибки, біг). Варто змінювати не тільки музичну основу імпровізації, а й кількість тактів, яка відводиться для переміщення й для фіксації пози. Наприклад, на лічбу "1—8" — діти рухаються і на "1—8" — фіксують позу, або на "1—6" — рухаються, а на "7—8" — завмирають на місці. Отже, варіанти можуть і мають бути найрізноманітніші. [25,с.44]

Наведемо приклади вправ  на переміщення у просторі для  індивідуальної імпровізації: вправа "Чарівний оплеск" (вільно рухаючись  по залу, за командою педагога прийняти позу того рівня, який зазначено у команді - один оплеск — перший рівень, два — другий і три — третій); вправа "Трансформер" (на лічбу 4 або 8 перейти з пози першого рівня у позу другого, а потім третього рівнів, і навпаки); вправа "Регулювальник" (дитина рухається у тому напрямку, який вказує певна частина її тіла — рука, голова). Наприклад, якщо рука показує праворуч, то дитина йде у той самий бік, як тільки рука опускається вниз, то сідає на підлогу і рухається в першому рівні за напрямом руки і т. д.

Після усвідомлення можливостей  рухового простору, оволодіння навичками  виконання вільної імпровізації в різних просторових рівнях, слід переходити до наступного етапу — ознайомлення дітей з простими контактними вправами.

Завдання на засвоєння  різних варіантів контактів необхідно ускладнювати поступово. Так, під час фіксації пози після переміщення у просторі можна пропонувати доторкнутися до того, хто опинився поруч. Місцями контакту можуть бути різні частини тіла: голова, рука, нога, спина тощо. Пізніше доцільно давати вказівку на спільний контакт із сусідом певною частиною тіла: "торкаємось пальцями рук" (ліктями, плечима...). Задоволення у дітей викликає рухлива гра "Втечи від контакту", під час якої учасники, пересуваючись по залу, повинні доторкнутися до певної частини тіла партнерів і в той же час не дозволити, щоб хтось торкнувся їх. Точки для контакту, як і в попередньому завданні, називає вчитель.

Поряд з активними  формами контакту, можна використовувати  завдання на більш розслаблену, заспокійливу контактну діяльність, в основу якої покладено елементи масажу. Під час  повільного руху по залу дітям пропонують зупинитися і почати масажувати частину тіла, яку називає вчитель (ноги, спина, руки, живіт) тій дитині, яка опинилася поруч. Після масажу партнери міняються: той, кого масажували, сам стає масажистом. Потім учасники завдання знов розпочинають рух і обирають нового партнера, виконуючи масаж іншої частини тіла. Таким чином, діти під час виконання цієї вправи мають змогу контактувати з багатьма партнерами, довіряти один одному, розслаблятися.

Прикладами вправ для  простого контакту з партнером можна назвати: вправу "Інопланетяни" (змінювати пози у різних рівнях під час переміщення і під час контакту з різними партнерами); вправу "Казкова доріжка" (пройти по лінії у першому рівні ("країна мурах"), у другому рівні ("країна ліліпутів") і у третьому ("країна велетнів")); вправу "Кумедний ланцюжок" (рухаючись по діагоналі або лінії, перша дитина приймає позу за власним бажанням, потім друга стає попереду першої і у контакті з нею приймає наступну позу і так далі, поки всі діти не пройдуть по лінії і не утвориться контактний ланцюжок).

Задля оцінки дітьми виконання  завдань на творчу імпровізацію, можна  використовувати фотографування творчого процесу. Наприклад, протягом декількох занять фотографувати "ланцюжок", створений дітьми, а потім разом аналізувати фотографії і визначати, який з варіантів ланцюжків, на їх погляд, найцікавіший, пози кого з дітей можна визнати найбільш вдалими, чи повторюють малята рухи під час позування у своєму творчому процесі тощо. Кращі фотографії доцільно розміщувати на стенді для батьків або дарувати дітям з надписом "кращому винахіднику танцювальних поз!". [17,с.19]

Після засвоєння простих  форм контакту, в зміст заняття  поступово слід вводити завдання на формування вміння відчувати та приймати вагу партнера. Враховуючи вікові та індивідуальні особливості молодших школярів, ми рекомендуємо використовувати найпростіші безпечні види парного контакту: спиною, плечима та грудною кліткою. Так, під час засвоєння першого контакту дітям пропонують стати один до одного спиною і, утримуючи контакт в місці лопаток, відходити ногами, збільшуючи відстань. Важливим є і пояснення виходу з цього контакту, під час якого дітей навчають утримувати рівновагу, відповідати за безпеку партнера, робити одночасно крок назад і, повернувшись обличчям один до одного, кивком голови дякувати за довіру під час виконання вправи. Другий вид контакту характеризується торканням і утриманням ваги один одного лише плечем (при цьому діти стоять боком один до одного), а третій — грудною кліткою (діти стоять обличчям один до одного, при цьому підборіддя одного спиратися на плече іншого). Можна використовувати метод змагання між парами: папірець або серветку вчитель розміщує в місці парного контакту (лопаток, плечей, грудної клітки).

Пара, у якої внаслідок  розриву контакту серветка впаде, програє. В міру засвоєння дітьми цих видів контакту, їх доцільно ускладнювати шляхом поєднання вправи переміщення по площі і фіксації певного контакту з різними партнерами. Партнером діти обирають того, хто опинився під час руху найближче за всіх.

Виконання таких вправ вчить дітей не тільки приймати вагу тіла партнера, а й утримувати власну рівновагу, передаючи свою вагу іншому. Такі завдання вимагають від дітей певного зосередження, старанності та відповідальності. Тому, враховуючи вікові особливостей дітей 6—10 років, їх слід чергувати з більш емоційними і рухливими завданнями. Рекомендуємо деякі з них. Так, вправа "Лідер" передбачає рух дітей по лінії в парах спиною один до одного (перший контакт), під час якого той, хто стоїть спиною по лінії руху, намагається перегнати того, хто рухається обличчям вперед. Під час руху важливо не розірвати точку контакту і не дати супернику зайняти місце лідера. Вправа "Дзеркало" спрямована на розвиток уважності, координації та творчої ініціативи. Діти стають у пари один напроти одного і за командою вчителя перший починає виконувати якісь рухи (танцювальні, мімічні, образні, імітаційні, на місці або в переміщенні), а другий повторює рухи свого "відображення". Аналогічною вправою можна назвати гру "Тінь", в якій діти виконують те ж завдання, тільки стоять не обличчям один до одного, а один стоїть за спиною іншого. [11,с.28]

Після засвоєння дитиною  певного імпровізаційного досвіду у різних рівнях і з різними партнерами, бажано застосовувати виконання творчих завдань для глядача, у ролі якого виступали самі діти. Таким чином діти мають змогу спостерігати та аналізувати, як дві людини рухаються разом, торкаються один одного, підтримують спонтанний, тілесний діалог, на собі відчувати, як тіло може розслаблятися, звільнятися від зайвої м'язової напруги. Такі рухові навички приводять до осмислення дитиною своїх рухових можливостей.

Отже, практичний досвід показав, що паралельно з парною імпровізацією бажано вводити в зміст уроків хореографії вправи для колективної творчості. Тематику доцільно обирати залежно від сезону, погодних умов або відповідного свята.

     2.3 Танець, як формалізований спосіб передання внутрішнього стану

                                           особистості

Перспективним напрямом розвитку загальної освіти на сучасному етапі є її гуманізація й спрямування на виховання творчої індивідуальності учня. Одним із дійових засобів такого виховання при належній організації навчального процесу може стати мистецтво хореографії.

Танець виник разом із людством і спочатку був тісно пов'язаний з працею. Відокремившись від неї, танець систематизує суспільні почуття й знімає емоційне та м'язове напруження. Протягом тисячоліть існували ритуальні танці для святкування перемоги, оплакування померлих, лікування хворих. У релігійних ритуалах танцівники прагнули відмежуватися від безпосереднього оточення, стати частиною Всесвіту. Народні танці розвивались як популярні розваги, що відображали своєрідність національних характерів, приносили задоволення та поліпшували настрій. Видовища, схожі на сучасні балетні вистави, існували ще в античних Греції та Римі, стародавніх Індії, Японії, Китаї та інших країнах. [16, с.25]

Сучасний танець використовується для втілення всього діапазону людських емоцій, думок та настанов і є важливим засобом педагогічного впливу.

За час свого існування  танець набув таких функцій: 1) засобу са-мовтілення; 2) засобу невербальної комунікації; 3) театралізованого видовища, хореографічного спектаклю. Звідси й випливають цілі занять хореографією, важливість досягнення яких вказує на необхідність навчання цього предмета для загальної освіти людини[17, с.21]

Якщо навчитися красиво  і правильно танцювати, це дасть змогу сприймати й розуміти мистецтво, розвинути творчі здібності, збагатити чуттєве сприйняття себе та навколишнього світу, розширити можливості свого тіла й розуму, створити більш позитивний образ «Я» та сформувати необхідні соціальні навички. Танець звільняє дитину ще й від зайвого фізичного та емоційного напруження, створюючи сприятливіші умови для її нормального розвитку.

Для того, щоб уроки  хореографії відповідали вищезгаданим цілям, учні повинні опанувати мову танцювальних'рухів, мати хореографічні рухові навички. Освоювання хореографічної техніки не може відбуватися шляхом передачі навички від учителя учням методом копіювання танцювальних рухів. Рухова навичка активно створюється нервовою системою учня. Для виконання певного руху мозок посилає своєрідні накази-імпульси. Зовнішні умови виконання рухів та ускладнення, що виникають під час них, постійно змінюються. Сенсорні корекції їм протистоять. Таким чином, перед учнем; який відпрацьовує новий танцювальний рух, при кожному його повторенні постає нове рухове завдання. Отже, надбана рухова навичка не може бути штампом або формою руху. «Рухова навичка — це опановане вміння розв'язувати той чи іншиїі вид рухового завдання» [3,с.112]