Шпаргалка по "Физиологии"

44Механізм сечоутворення Механізм сечоутворенняХарактерною особливістю будови нирки є те, що вона має не одну, а дві капілярні сітки, пов'язані з сечоутворенням: клубочкову і перитубулярну. Клубочкова капілярна сітка міститься в нирковому тільці, перитубулярна утворена виносною артеріолою, що розгалужується на капіляри і густо обплітає ниркові канальці. Виносна клубочкова артеріола за діаметром менша приносної, що створює умови для підвищення тиску в її капілярах. Тиск у капілярах клубочка ниркового тільця становить 9,3-2 кПа, а в капілярах, що обплітають ниркові канальці, — 2,67-5,33 кПа. Завдяки підвищеному тиску в капілярах клубочка частина плазми наче витискається з них у порожнину капсули нефрона. Це перша фаза сечоутворення — фільтраційна, яка полягає у тому, що в мальпігієвому клубочку під впливом тиску крові рідка її частина фільтрується крізь стінки капілярів і збирається в порожнині між стінками капсули Шумлянського-Боумена. Тут утворюється первинна сеча, яка за своїм складом схожа на плазму крові: вода, хлорид натрію, глюкоза, амінокислоти, продукти обміну білків — аміак, сечовина та солі сечової кислоти. Однак, у первинній сечі відсутні білки і формені елементи крові. За хвилину в нирках утворюється 110-130 мл первинної сечі, що за добу становить 150-180 л.У другу фазу утворення сечі в канальцях відбувається всмоктування води і деяких складових частин первинної сечі назад у кров. Первинна сеча віддає крові воду, багато солей, глюкозу, амінокислоти та інші речовини. Сечовина, сечова кислота назад не всмоктується. Завдяки такому вибірковому всмоктуванню в кінцевій сечі, яка збирається в нирковій мисці, залишаються лише ті сполуки, які організм не може використати, а потрібні речовини повертаються назад у кров. Цей процес називається реабсорбцією (від лат. rе — префікс, який означає протилежну дію, absorptio — поглинання).Крім реабсорбції, у канальцях нирки відбувається й активний процес секреції. Завдяки секреторній функції канальців із організму виділяються речовини, які з якихось причин не можуть профільтруватися із клубочка капілярів у порожнину капсули ниркового тільця (фарби, лікарські речовини). У результаті реабсорбції і канальцевої секреції утворюється вторинна, або кінцева, сеча. Склад вторинної сечі: зайва вода, хлорид натрію, сечовина, аміак, солі сечової кислоти. За добу в організмі людини утворюється 1-1,5 л вторинної сечі. Кількість добової сечі змінюється при зміні питного режиму, температури довкілля, надмірному вживанні солі.У середньому за добу в дорослої людини з сечею виділяється 25 г неорганічних речовин, з них кухонної солі до 15 г, органічних речовин 35 г, з них до 30 г сечовини.Забарвлення сечі залежить від наявності пігментів —уробіліну та урохрому. У сечі дітей значно більше креатину, ніж креатиніну. Креатин у сполуці з фосфатом міститься, головним чином, у скелетних м'язах. Він є важливою частиною обміну речовин при м'язовій роботі. При розщеплені фосфокреатиніну, кінцевого продукту, утворюється креатинін.Тому збільшення з віком креатиніну в сечі у дітей відображає ріст скелетних м'язів і м'язової роботи.Поява білка в сечі (альбумінурія) розцінюється як ознака захворювання нирок, а наявність глюкози (глюкозурія) пов'язана звичайно з хворобою обміну речовин — цукровим діабетом.В осаді сечі можуть бути кристали солей (що утворюються за певних умов), а також поодинокі лейкоцити. Однак велика кількість лейкоцитів, тобто виділення гнійної сечі (піурія), є, звичайно, показником запальних процесів у сечовивідних шляхах.Еритроцити зустрічаються в сечі тільки при запальних процесах у нирках (нефриті) або при травмах сечовивідних шляхів (у тому числі і після проходження ниркових каменів — великих кристалів солей деяких кислот (сечової, щавлевої, фосфорної).Таким чином, під час хвороб склад сечі різко змінюється: в ній з'являється білок, цукор, ацетон, жовчні кислоти, кров'яні тільця.З віком змінюються кількість і склад сечі. Сечі у дітей виділяється порівняно більше, ніж у дорослих, а сечовипускання відбувається частіше внаслідок інтенсивного водного обміну і відносно більшої кількості води та вуглеводів у раціоні харчування дитини.Акт сечовипускання відбувається рефлекторно внаслідок імпульсів у центр сечовипускання, що знаходиться в крижовому відділі спинного мозку і перебуває під контролем кори головного мозку. Імпульси йдуть від надмірно розтягнутих стінок сечового міхура. Збудження, що виникає в рецепторах, іде по доцентрових нервах у центр сечовипускання, переходить там на відцентрові нерви і надходить по них до м'язів міхура і сфінктерів. Стінки міхура скорочуються, а сфінктери в цей час розслабляються — відбувається сечовипускання. Робота нирок регулюється нервовою системою, а також гуморально. Нирки іннервуються волокнами симпатичної нервової системи і блукаючим нервом. По цих волокнах з центральної нервової системи до нирок надходять імпульси, які впливають на утворення первинної сечі і на діяльність ниркових канальців, де відбувається зворотне всмоктування та секреція сечі. Робота нирок підпорядковується не лише безумовно-рефлекторному контролю, а й регулюється корою великих півкуль головного мозку, гіпоталамусом.Гуморальна регуляція здійснюється під впливом гормонів і медіаторів, які регулюють транспорт іонів і води у канальцях нефронів, змінюють проникність клітинної мембрани й інтенсивність іонних насосів. Так, під впливом антидіуретичного гормону задньої частини гіпофіза — вазопресину — виділення сечі різко зменшується. Вазопресин змінює проникність стінки звитої частини канальця нефрону та збірних трубочок, тобто допомагає реабсорбції води, що приводить до підвищення осмотичної концентрації сечі. При недостатньому надходженні в кров цього гормону виділення сечі може збільшитися до 20 л за добу. Під впливом гормону щитоподібної залози тироксину сечоутворення підсилюється, а під впливом гормону надниркових залоз адреналіну — зменшується. Гормон коркової речовини надниркових залоз альдостерон підсилює реабсорбцію іонів натрію, виведення йонів калію і гальмує зворотне всмоктування кальцію та магнію.Нервово-гуморальні механізми відповідальні і за деякі розлади сечової системи: наприклад, при дії на організм надмірно сильних больових подразників (травма, опік, ниркова колька, оперативне втручання) може виникнути рефлекторна або рефлекторно-гуморальна зупинка сечовиділення — анурія. І навпаки діурез збільшується під впливом сечогінних засобів (діуретин, меркузал, гіпотіазид тощо).У немовлят протягом першого року життя має місце мимовільне (безумовно-рефлекторне) сечовипускання, що пов'язане з недостатнім розвитком кори великих півкуль. Лише поступово, в міру розвитку кори головного мозку, в дитини виробляється умовний рефлекс затримування сечовипускання. На кінець першого року життя в дитини виробляється умовно-рефлекторне затримання сечовипускання. Цей рефлекс приблизно на кінець другого року життя дитини стає настільки міцним, що проявляється і під час сну.

45 Система  органів травлення

Головними функціями травної системи вважаються:

 

- секреторна - вироблення  та виділення залозистими клітинами  травних

соків (слина, шлунковий, підшлунковий, кишковий сік, жовч), що містять

ферменти та складники які забезпечують їх високу активність.

 

- моторно-евакуаторна  або рухова - здійснюється м'язами  травного тракту

і забезпечує зміну агрегатного стану їжі (подрібнення, перемішування) та

пересування її в аборальному напрямку.

 

-всмоктувальна - забезпечує транспорт кінцевих  продуктів травлення,

води, солей та вітамінів через слизову оболонку із порожнини травного

тракту у внутрішнє середовище організму (міжклітинна рідина, кров,

лімфа).

 

- екскреторна (видільна) - виділення з травними секретами  природних

метаболітів, солей важких металів, лікарських речовин або їх

метаболітів.

 

- інкреторна - виділення  специфічними клітинами слизової  оболонки

шлунково-кишкового тракту та підшлункової залози гормонів, які

стимулюють або гальмують функції органів травлення.

 

- захисна - здійснюється  завдяки бар'єрній функції шлунково-кишкового

тракту (бактеріоцидна, бактеріостатична, дезінтоксикаційна) та

рефлекторним механізмам.

 

- рецепторна (аналізаторна) - хемо- і механорецептивні поля  внутрішніх

поверхонь органів травного тракту можуть бути загальними для

рефлекторних дуг вісцеральних і соматичних рефлексів.

 

- гемопоетична - здійснюється  гемаміном (продукт залозистих клітин

слизової оболонки шлунка), що стимулює всмоктування ціанкобаламіну,

необхідного для дозрівання еритроцитів. Крім того, слизова оболонка

шлунка, тонкої кишки та печінки депонує ферритин, який приймає участь в

синтезі гемоглобіну.

БУДОВА ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ  

 До органів травлення  відносяться травний канал, по  якому проходить їжа (рот, стравохід, шлунок, кишки), і травні залози (слинні, підшлункова, печінка та ін.). Стінка  травного каналу складається  з трьох шарів: зовнішнього, середнього  та внутрішнього. Зовнішній шар  утворений сполучною тканиною, яка  відділяє травну трубку від  оточуючих тканин і органів. Середній шар — м'язовий. У верхніх відділах він утворений поперечносмугастою, а з середини стравоходу — гладкою м'язовою тканиною. Внутрішній шар — слизова оболонка. 

 Травний канал починається  ротовою порожниною (cavitas oris). Вона  утворена губами, щоками, піднебінням, язиком і м'язами дна ротової  порожнини. Стінки порожнини рота  вистелені слизовою оболонкою, що містить численні дрібні залози, які виділяють слину. 

 Двома рядами зубів (dentes) ротова порожнина ділиться  на передротову і власне ротову. Зуби — кісткові утворення, що  служать для подрібнення їжі. Зуби людини разом з іншими органами беруть участь у звукоутворенні. 

 Зачатки зубів закладаються  в період ембріонального розвитку. Приблизно з 5—6-го місяця після народження розвивається перша генерація зубів — молочні, які з 6 років починають замінюватися постійними. Всього у дорослої людини 32 зуба: 8 різців, 4 ікла, 8 малих і 12 великих корінних. Вони розрізняються за будовою і функціями. Зуб складається з вершини, або коронки, шийки та кореня. Основну масу зуба складає дентин, в області коронки він вкритий емаллю, в області шийки (у ссавців) — цементом. Усередині зуба є порожнина — кореневий канал, заповнений зубною м'якоттю, або пульпою. 

 Язик (lingua) людини (й  інших ссавців) утворений поперечносмугастою м'язовою тканиною, вкритою слизовою оболонкою, в якій знаходяться смакові рецептори. Язик виконує безліч різноманітних функцій: участь у процесі пережовування, ковтання, артикуляції мови; язик є органом смаку. Надзвичайно важлива роль язика при смоктанні молока матері дитинчатами ссавців (і людини). Язик складається з кореня, тіла й верхівки. На верхівці язика розташовані рецептори, які сприймають солодке, з боків язика — кисле й солоне, на корені — гірке. Завдяки рецепторам людина відчуває також механічні властивості та температуру їжі. У ротову порожнину відкриваються протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних і під'язикових.

Позаду порожнини рота знаходиться глотка (pharynx). Це широка трубка завдовжки близько 15 см., сплюснута в передньо-задньому напрямку, що звужується при переході в стравохід. Стінка глотки складається з внутрішнього шару — слизової оболонки, котра покрита війчастим епітелієм в області носоглотки й багатошаровим — у ротовій і горловій частинах, і шару поперечносмугастих м'язів. На рівні 6-го шийного хребця глотка переходить у стравохід. 

 Стравохід (oesophagus) є  циліндровою м'язовою трубкою  завдовжки 25-30 см. У верхній третині стравоходу є поперечносмугасті м'язи, а на решті довжини — два шари гладких м'язів: зовнішній — поздовжній і внутрішній — кільцевий. Спереду стравохід прилягає до трахеї. М'язи стравоходу, скорочуючись, проштовхують їжу в шлунок. 

 Однокамерний шлунок (ventriculus, gaster) — розширена частина травного каналу об'ємом 1,5-2 л. Форма та ємність його залежать від особливостей конституції і може змінюватися у однієї і тієї ж людини. Шлунок може мати форму зігнутого рогу або по-здовженого мішка. У шлунку розрізняють малу (верхню) і велику (нижню) кривизну.  Виділяють також наступні частини шлунку: верхню — дно, середню — тіло та нижню — пілорус. У стінці шлунку є три основні групи залоз: головні, що виділяють пепсин і хімозин; обкладові, які виділяють соляну кислоту; додаткові, які виділяють слиз. Слизова оболонка утворює складки. М'язи стінки шлунку складаються з трьох шарів: поздовжнього, кільцевого і косого. У місці переходу шлунку в дванадцятипалу кишку кільцевий шар потовщується і утворює сфінктер, або замикач. 

 За шлунком йде  тонкий кишечник (intestinum tenue) завдовжки 5-7 м. Він складається з дванадцятипалої, порожньої і клубкової кишок. Стінка тонкої кишки має наступні шари: слизовий, м'язовий і серозний. Слизова оболонка має величезну кількість (до 30 млн.) мікроскопічних виростів — ворсинок заввишки 0,3- 1,2 мм, які збільшують всмоктуючи поверхню тонкої кишки в 1000 разів. Між основними клітинами цієї оболонки, виконуючими функцію всмоктування, знаходяться келихоподібні клітини, які виробляють слиз. М'язова оболонка тонкої кишки складається з гладких м'язів, вони створюють внутрішній (круговий) і зовнішній (поздовжній) шари. Товщина їх значно менше товщини стінки шлунку. Серозна оболонка окрім дванадцятипалої кишки вкриває всю тонку кишку, створюючи брижу тонкого кишечнику, в якій проходять судини і нерви. 

 Початковий відділ  тонкого кишечнику — дванадцятипала  кишка (duodenum ) має довжину 25-30 см., діаметр  — 3-5 см.  Вона підковоподібно згинається. У неї відкриваються протоки печінки й підшлункової залози. Діаметр порожньої кишки (jejunum) 3,5-4,5 см., клубової (ileum) — 2,0-2,5 см. Залози стінки тонкої кишки виробляють кишковий сік, що є каламутною в'язкою рідиною. За добу виділяється близько 2 л. кишкового соку. Реакція середовища тонкого кишечнику лужна: у ній нейтралізується кисле середовище вмісту шлунку, що сюди надходить. Кишковий сік містить більше 20 ферментів, які діють на білки, жири, вуглеводи та нуклеїнові кислоти, а також фермент ентерокіназу, який перетворює неактивний трипсиноген в активний трипсин.  

 Позаду шлунку, у  вигині дванадцятипалої кишки, розташована підшлункова залоза (pancreas). Довжина 12-15 см. Вона складається з головки, тіла, хвоста і має часточкову будову. Вздовж усієї залози проходить протік, по якому підшлунковий сік виділяється в дванадцятипалу кишку. Підшлунковий сік має лужну реакцію. Він містить ферменти, котрі розщеплюють білки (протеази), жири (ліпази), вуглеводи (амілаза й мальтоза) і нуклеїнові кислоти (нуклеази). Підшлункова залоза — залоза змішаної секреції, оскільки особливі її клітини виробляють гормони, регулюючі вуглеводний обмін. 

 Печінка (hepar) — найбільша  травна залоза людини, її маса 1,5—2 кг. Вона розташована переважно  в правому підребер'ї, під діафрагмою. Верхня поверхня її опукла, нижня  трохи увігнута. У печінці розрізняють  чотири нерівні частки. Найбільша  — права частка лежить у  правому підребер'ї, не виступаючи  з-під краю ребрової дуги. На  нижній поверхні печінки, у центрі, знаходяться ворота печінки, через  які проходять судини, нерви й  жовчні протоки. У поглибленні на нижній поверхні розташовується жовчний міхур (vesica fellea) об'ємом 40—70 мл. Печінка вкрита очеревиною. За допомогою зв'язок вона утримується в певному положенні. Основною структурно-функціональною одиницею печінки є печінкові часточки, котрі утворюють частки. Печінка виробляє на добу від 500 до 1200 мл. жовчі. Жовч утворюється безперервно, а надходження її в кишечник пов'язано з їжею. Жовч є рідиною жовтого кольору. Вона складається з води, жовчних пігментів і кислот, холестерину, мінеральних солей. Через загальний жовчний протік вона виділяється в дванадцятипалу кишку. 

 Тонка кишка переходить  у товстий кишечник (intestinum crassum) завдовжки 1,5-2 м. Він більшого діаметра (4-8 см.), тому й отримав таку назву. У товстому кишечнику виділяють  сліпу кишку (caecum) з апендиксом, або  червоподібним відростком (від лат. appendix — додаток), ободову, сигмовидну  та пряму (rectum) кишки. Остання закінчується  анальним отвором (anus). Слизова товстого  кишечнику утворює складки. Вона  вистелена одношаровим циліндровим епітелієм, ворсинки відсутні. М'язовий шар товстої кишки значно більший, ніж тонкої. У ній виділяється кишковий сік, що має лужну реакцію і бідний на ферменти. У цьому відділі кишечнику знаходиться величезна кількість мікроорганізмів, серед яких переважає кишкова паличка. Травна система у людини починає розвиватися на 3-му тижні внутріутробного життя. В цей час внутрішній зародковий листок (ентодерма) згортається в трубку, що утворює первинну кишку, яка є замкненою з обох кінців і розташована попереду хорди. З ентодерми утворюються епітеліальний покрив органів травної системи й її залози, крім порожнини рота і анального каналу. Печінка і підшлункова залоза також розвиваються з первинної кишки (з ентодерми). Ротова порожнина та її органи, і відхідниковий канал утворюються зануренням ектодерми зі сторони головного (ротова ямка) і хвостового (відхідникова ямка) кінця зародка. Спочатку обидві утворені ямки відокремлені від первинної кишки двохшаровими перетинками: глотковою (проривається на четвертому тижні ембріогенезу) і відхідниковою (проривається пізніше). В наслідок цього первинна кишка з обох кінців отримує сполучення із зовнішнім середовищем. Оскільки передній і задній відділи травної трубки (системи) сформувались із ектодерми у зв’язку з утворенням ротової та відхідникової ямок, епітелій і залози, в тому числі слинні, мають ентодермальне походження. 
 
Інші шари органів травної системи (травної трубки), в тому числі власна пластинка слизової оболонки, підслизова основа, м’язева і адвентиційна оболонки (серозна також) походять із передньої (вентральної) частини зародкового листка – із несегментованої частини мезодерми.  
 
Первинна кишка й органи травної системи, що формуються на її основі, спочатку розташовуються вздовж тіла зародка, по її поздовжній осі. Починаючи з 2-го місяця внутріутробного розвитку, спостерігається інтенсивний ріст органів травної системи, з’являється веретеноподібне розширення – майбутній шлунок, ростуть тонка і товста кишки. Із ентодермальних занурень майбутньої дванадцятипалої кишки починають формуватися печінка і підшлункова залоза. Під час росту і диференціювання органів травної системи відбувається поступове повертання вправо (за годинниковою стрілкою) органів, розташованих в черевній порожнині. Шлунок повертається довкола своєї поздовжньої осі на 90˚. При цьому дванадцятипала кишка та печінка зміщуються вправо. Відділ травної трубки, з якого розвивається тонка, сліпа та висхідна ободова кишка, повертається вправо, в кінцевому результаті, на 270˚. Внаслідок росту травної трубки і цих переміщень утворюються багаточисленні петлі тонкої кишки та згини товстої (ободової) кишки. 
 
На 12-му тижні внутріутробного розвитку починає утворюватись трипсиноген, на 18-му – хімотрипсиноген. Ліпаза з’являється на 12-му тижні, амілаза – лише після народження. Крім залозистої паренхіми утворюються панкреатичні острівці (острівці Лангенганса), які на 8-му тижні містять глюкагон, а на 12-му – інсулін. До народження дитини підшлункова залоза ще не сформована. 
 
Травлення у період внутрішньоутробного розвитку. До імплантації зародка в стінку матки його живлення відбувається за рахунок запасних речовин у цитоплазмі яйцеклітини. Ембріон живиться секретами слизової оболонки матки і речовинами жовточного мішка (гістотрофне живлення). Після утворення плаценти провідним стає гемотрофне живлення (трансплацентарне). Плацентарна мембрана має неоднакову проникність для різних речовин. З крові матері в кров плоду надходять глюкоза, амінокислоти, дипептиди. Плацента проникна для більшості білків, ліпідів, полісахаридів, а також може синтезувати білки і глікоген, які також використовує ембріон. З 4–5-го місяця гестації починається діяльність органів травлення плода й амінотрофне живлення. Амніотична рідина надходить до травного тракту плода, де поживні речовини частково перетравлюються і продукти всмоктуються в кров плоду. Цьому процесу сприяють смоктальні, дихальні, а пізніше і ковтальні рухи плода. Добовий об’єм амніотичної рідини, яка поглинається плодом, в останні місяці вагітності становить 1 л. 
 
Деяка частина харчових речовин амніотичної рідини перетравлюється власними ферментами рідини. Таке травлення називається автолітичним. 
 
Травні залози формуються в різні терміни ембріогенезу. Ферментативна активність тонкої кишки формується раніше, ніж в інших частинах кишкового тракту. У тонкій кишці відбувається гідроліз харчових речовин за типом пристінкового та внутрішньоклітинного травлення. Секреція ферментів клітинами шлунка та підшлункової залози у плода є низькою. 
 
У плоду ще немає періодичної моторної діяльності травного тракту. Моторний апарат має низьку збудливість, може відповідати місцевими скороченнями на сильні подразники. 
 
Уже в перші тижні вагітності у плода закладається ендокринний апарат травного тракту: збільшується кількість ендокринних клітин під час внутрішньоутробного розвитку; у клітинах збільшується кількість пептидів (гастрину, секретину, ентероглюкагону, соматостатину та ін.). Під час внутрішньоутробного розвитку закладаються периферійні та центральні нервові механізми регуляції діяльності травного тракту. 
 
Після народження дитини органи травної системи продовжують рости і диференціюватись, при цьому спостерігаються їх вікові зміни. 
 
Ротова порожнина у дитини відносно мала, заповнена язиком. Язик короткий, широкий і товстий. Коли ротова порожнина закрита, язик торкається щік і твердого піднебіння. Губи і щоки відносно товсті, у щоках розвинуті м’язи та щільні жирові грудочки. На яснах розвинені валикоподібні потовщення для кращого захоплення соска грудної залози під час годування. Слизова оболонка внутрішньої поверхні губ у новонароджених не є гладенькою, її борозни потрібні для кращого пристосування до акту смоктання. Слизова оболонка ротової порожнини ніжна, багата кровоносними капілярами, але відносно суха. Сухість слизової оболонки зумовлена дефіцитом слини після народження, хоча слинні залози сформовані до моменту народження. З перших днів життя в слині міститься амілолітичний фермент (амілаза). Слина має слабко кислу реакцію, що може сприяти інфікуванню ротової порожнини.  
 
Вхід у гортань новонародженого розташований високо, над нижньо-заднім краєм м’якого піднебіння і з’єднаний з ротовою порожниною. Тому, їжа рухається з обох боків від гортані через сполучення між порожниною рота і глоткою. Новонароджений може дихати і смоктати одночасно. 
 
Глотка у новонародженого коротка (3 см), нижній її край знаходиться на рівні між тілами ІІІ і ІV шийних хребців, до 11–12 років – на рівні V–VI, у підлітковому віці – на рівні VI–VII. Глотковий отвір слухової трубки розташований на рівні твердого піднебіння, біля піднебінної заслінки та має вигляд щілини. Після 2–4-річного віку отвір починає переміщуватись до верху і до заду, зберігаючи щілиноподібну форму, або стає овальним.  
 
Стравохід у новонародженого має довжину 10–12 см, яка до 11–12 років подвоюється (20–22 см). Відстань від зубів до кардіальної частини шлунка у новонародженого становить 16,3 см, у 2 роки – 22,5 см, у 5 років – 26–27,9 см, у дитини 12 років – 28,0–34,2 см. Довжина просвіту стравоходу у дитини 2–6 місяців 0,8–1,2 см, після 6-річного віку – 1,3–1,8 см. М’язева оболонка стравоходу у новонародженого слаборозвинена, інтенсивно росте до 12–15 років, а в подальшому змінюється незначно. Слизова оболонка у дітей до одного року містить мало залоз, поздовжні складки з’являються у 2–2,5 років. Стравохід добре кровопостачається судинами. Перистальтика стравоходу виникає під час ковтальних рухів. 
 
Шлунок у новонародженого шлунок веретеноподібної форми, яка до кінця першого року життя подовжується, а від 7 до 11 років набуває форми дорослої людини. У немовляти місткість шлунку біля 50 см3, до завершення грудного періоду місткість збільшується до 250–300 см3, у 2 роки – 490–500 см3, у 3 роки – 580–680 см3, до 4-ох років збільшується до 750 см3. До завершення періоду другого дитинства (12 років) місткість шлунка зростає до 1300–1500 см3. У дітей, які знаходяться на штучному годуванні, шлунок розтягнутий, особливо в ділянці передньої стінки.  
 
Кардій, дно, частина тіла шлунка знаходяться в лівому підребер’ї і прикриті лівою часткою печінки. Велика кривизна прилягає до поперекової ободової кишки. Із зменшенням лівої частки печінки шлунок наближається до передньої черевної стінки і зміщується в надчеревну ділянку. Вхідний отвір шлунку новонародженого знаходиться на рівні VIIІ–ІХ грудних хребців, а отвір пілоричної частини – на рівні XI–XII. У міру росту дитини шлунок опускається: до 7-ми років при вертикальному положенні тіла вхідний отвір шлунка проектується між ХІ–ХІІ грудними хребцями, а вихідний – між ХІІ грудним і І поперековим хребцями; в старечому віці шлунок ще більш опущений. Слизова оболонка шлунку у новонародженого відносно товста, складки високі, кількість шлункових ямок досягає 200 тис. (до 2-ох років життя їх кількість складає 720 тис, до 15 років – 4 млн). Шлункових залоз у новонародженого близько 500 тис., у 2-місячної дитини їх кількість досягає 1,8 млн., у 2 роки – 8 млн., у 6 років – 10 млн., у дорослої людини – близько 35 млн. М’язева оболонка шлунку при народженні слаборозвинена, максимальної товщини досягає до 15–20 років. 
 
Кишки новонародженого мають відносно більшу довжину, ніж у дорослих. Співвідношення між довжиною кишок і тілом новонародженого 8,3:1 (у дорослої людини – 5,4:1). У новонародженого тонка кишка дуже довга, на 1 кг маси тіла дитини її приходиться 1 м (у дорослого – 10 см). Така довжина кишок пояснюється пристосуванням дитини до пристінкового травлення, якого достатньо для гідролізу й асиміляції грудного молока ферментативними системами, що утримуються на мембранах клітин епітелію кишки. Площа поверхні слизової оболонки кишки збільшується в 3 рази за рахунок складок, і в 20 разів за рахунок ворсинок. Кишкові петлі розташовані дуже компактно за рахунок відносно великої печінки і недорозвинутого малого таза. Кишки у новонароджених і дітей грудного віку мають наступні особливості: - у тонкій кишці міститься велика кількість газів; - велика проникність кишкового епітелію; - слабкий розвиток м’язового шару й еластичних волокон кишкової 
стінки; - ніжна слизова оболонка з великою кількістю кровоносних судин; - недостатність секреторного апарату; - добре розвинуті складки слизової оболонки кишки і ворсинки. 
 
Усі ці особливості впливають на високу проникність у кров нерозщеплених складових частин їжі, токсично-алергійних речовин та мікроорганізмів. 
 
Тонка кишка у новонародженого довжиною 1,2–2,8 м, яка до 2–3-річного віку зростає (в середньому 2,8 м), до 10 років – досягає величини дорослої людини (5–6 м). Діаметр кишки до кінця першого року життя становить 16 мм, а в 3 роки – 23 мм.  
 
Дванадцятипала кишка у новонародженого кільцеподібної форми, початок і кінець якої розташовуються на рівні І-го поперекового хребця. До 7 років низхідна частина кишки опускається до ІІ-го поперекового хребця. Дуоденальні залози у новонародженого розгалужені слабо. Інтенсивний ріст залоз спостерігається в перші роки життя дитини.  
 
У порожньої та клубової кишок при народженні відмічені такі особливості: складки виражені слабо, залози недорозвинені, наявні багаточисленні ворсинки, м’язева оболонка слаборозвинена.  
 
Порожня кишка становить 2/5, а клубова – 3/5 довжини тонкої кишки. Між цими частинами немає чіткої межі. Клубова кишка закінчується дивертикулом клубової кишки, у новонароджених клапан відносно слабкий, тому вміст сліпої кишки з бактеріальною флорою може закидатися назад у клубову кишку. 
 
Брижа у новонароджених тонка, швидко збільшується в довжину на 1-му році життя. Лімфа, що відтікає від кишок, не проходить через печінку, а потрапляє безпосередньо в циркулюючу кров. 
 
Інтенсивний ріст всіх структур тонкої кишки відмічається до 3-ох років, потім дещо сповільнюється та в 10–15 років знову посилюється. 
 
Товста кишка у новонародженого коротка (в середньому 65 см), гаустри і сальникові вирости в обводової кишки відсутні. Першими розвиваються гаустри – на шостому місяці, а сальникові вирости – на другому році життя дитини. До кінця грудного віку товста кишка подовжується до 83 см, а до 10 років досягає 118 см. Стрічки ободової кишки, гаустри і сальникові вирости завершують формування до 6–7 років.  
 
Товста кишка легко переміщується, що залежить від заповнення шлунка і тонкої кишки. У новонародженого пряма кишка відносно довша і в разі заповнення може займати весь малий таз. Ампула прямої кишки не розвинена. 
 
Виділення соків у товстій кишці недостатнє, проте товста кишка відіграє важливу роль у процесі травлення: тат відбувається всмоктування води і формування калових мас. Важливе місце займає у травленні мікрофлора товстої кишки. Кишки плода і новонародженої дитини впродовж перших 10–20 годин життя стерильні. Формування кишкової мікрофлори починається з 1-ї доби життя і за 7–9 днів у здорових доношених дітей, що отримують грудне молоко, вона досягає нормального рівня. Якщо дитина на грудному вигодовуванні, то в кишках переважає B. bifidus, а якщо на штучному – B. coli. 
 
Моторика кишок у новонароджених енергійна, що збільшує частоту випорожнень. Дефекація є рефлекторним актом, який у перші 2 тижні відбувається до 6 разів на добу. Протягом 1-ї доби дитина виділяє меконій (першородний кал) зелено-чорного кольору. Він складається з жовчі, епітеліальних клітин, слизу, ферментів, навколоплідних вод. Випорожнення у здорових новонароджених, яких годують грудним молоком, мають кашкоподібну консистенцію, жовто-зелений колір, кислий запах. 
 
Сліпа кишка у новонародженого коротка (1,5 см), розташовується вище крила клубової кістки. В праву клубову ямку кишка опускається до середини підліткового віку (14 років), у міру росту висхідної ободової кишки. Висхідна ободова кишка коротка, у новонародженого вона прикрита печінкою. В підлітковому й юнацькому віці висхідна ободова кишка набуває будови, характерної для дорослої людини. 
 
Поперечна ободова кишка у новонародженого має коротку брижу (до 2см), спереду прикрита печінкою. До 1,5–2 років ширина брижі збільшується до 5,0–8,5 см, що сприяє збільшенню рухливості кишки. У дітей 1-го року довжина поперекової ободової кишки становить 26–28 см, до 10-ти років – зростає до 35 см; у старих людей відмічено найбільшу довжину поперечної ободової кишки. 
 
Низхідна ободова кишка у новонароджених довжиною біля 5 см. До завершення періоду грудного віку її довжина подвоюється, в 5 років складає 15 см, у 10 років – 16 см. Найбільшої довжина кишка досягає до старечого віку.  
 
Сигмовидна ободова кишка у новонародженого (довжиною біля 20 см) знаходиться високо в черевній порожнині, має довгу брижу. Широка її петля розташована у правій половині черевної порожнини (інколи досягає сліпої кишки). До 5 років петлі сигмовидної кишки розташовуються над входом у малий таз. До 10 років довжина кишки збільшується до 38 см, її петлі опускаються в порожнину малого тазу. Після 60–70 років кишка атрофується внаслідок потоншення її стінок. 
 
Пряма кишка (довжиною 5–6 см) у новонародженого циліндричної форми, не має ампули і згинів, складки не виражені. В період першого дитинства завершується формування ампули, після 8 років – згинів. Прямокишкові стовпи і пазухи у дітей добре розвинені. Швидкий ріст прямої кишки спостерігається після 8 років: до завершення пубертату довжина сягає 15–18 см, а діаметр 3,2–5,4 см. 
 
Печінка у новонародженого великих розмірів, займає більшу половину об’єму черевної порожнини. Маса печінки у немовляти 135 г, що становить 4,0–4,5 % маси тіла (у дорослих 2–3 %). Ліва частка печінки за розмірами рівна правій (іноді й більша). Нижній край печінки випуклий, під її лівою часткою розташовується ободова кишка; по правій середньо ключичній лінії виступає з-під реберної дуги на 2,5–4,0 см (після 7 років нижній край печінки з-під реберної дуги вже не виходить), а по передньо-серединній лінії – на 3,5–4,0 см нижче мечоподібного відростку. У дітей 3–7 років нижній край печінки знаходиться нижче реберної дуги на 1,5–2,0 см (по серединно ключичній лінії). Під печінкою розташовується лише шлунок. Починаючи з цього віку скелетотопія печінки дитини майже як у дорослої людини. У дітей печінка дуже рухлива, її положення легко змінюється при зміні положення тіла людини. 
 
До моменту народження печінка містить багато глікогену (у 2–3 рази більше, ніж печінка дорослого), що важливе для енергетичного забезпечення малюка в перші години життя. Детоксикаційна функція печінки в перші дні життя понижена. Об’єм жовчного міхура у новонародженого – 3,2 мл, в 1 рік – 8,6 мл, у дорослих – 50–65 мл. З моменту народження печінка продукує жовч, необхідну для гідролізу молока. У абсолютній кількості об’єм жовчі, що виділяється, невеликий, але з розрахунку на кг маси тіла – в 4 рази більше, ніж у дорослих. Це сприяє засвоєнню молока. Жовчних кислот в жовчі в перші дні життя багато, в подальшому їх зміст знижується і зберігається на цьому рівні у дошкільників і школярів (це може бути причиною недостатнього засвоєння жирів), у дорослих їх зміст знов зростає.