Шпаргалка по "Литературе"

Братства організовували освіту та книгодрукування. Заснування братських  шкіл мало на меті підвищення освітнього рівня людності в цілому, духовенства  зокрема. У цілому братський рух був покликаний до життя вимогами тодішнього стану українського та білоруського православ’я й намагався боронити його, пропонуючи для цього програму внутрішньої реформи.

 

71. Східні патріархи  на укр. землях:мета візиту, наслідки  реформаторських спроб

Події останньої чверті XVI століття в київській митрополії великою  мірою визначили перебіг подальшої  історії церкви та відіграли вирішальну роль в історії українських земель. Контакти з Зх – вплив Реформації. Київська митрополія розкололася: 1а част – під зверхністю констант. патріархів, 2а- рим. папи.

Першим відкритим проявом того, що стосунки між католиками та православними  вступили в нову фазу, стала спроба запровадити у православних землях Речі Посполитої григоріанський календар. Календарна реформа стала предметом запеклої релігійної боротьби в останній чверті XVI століття. –конфлікт -  король Стефан Баторій у січні 1584 року видав новий універсал щодо календарної реформи, який пояснював, що запровадження нового календаря не забороняє православним правити їхні святкові літургії за старим стилем, і що вони перейдуть на григоріанський календар лише з дозволу патріарха константинопольського. - пом'якшив гостроту суперечок .

Початок революційних процесів у київській  митрополії, пов'яз. із діями констант. патріарха Єремії II. Він відвідав київську митрополію двічі: вперше 1588 року, на шляху до Москви, і вдруге 1589 року, на зворотному шляху до Константинополя. Перший візит Єремії II був дуже нетривалий, але під час другого він мав нагоду приділити більше уваги справам руської церкви.

Патріарх відсторонив митрополита  Онисифора Дівочку як "двоєженця» і призначив нового київського митрополита - Михаїла Рагозу. Проте владу  нового митрополита було істотно  обмежено одночасним призначенням луцького єпископа Кирила Терлецького патріаршим екзархом (представником) у РП. Єремія ще більш обмежив владу митрополита, надавши ставропігію (незалежність від місцевої церковної влади та пряме підпорядкування патріархові) віленському та львівському братствам. Патріарх надав братствам право стежити за канонічністю поведінки духівництва, включно з єпископами, та зобов'язав їх передавати свої спостереження до Константинополя.

Візит Єремії в Україну не відрізнявся  за своїм характером від попередніх і наступних візитів східних патріархів і їхніх представників до київської митрополії. Мета - збір коштів за допомогою жебрання або шахрайства. За відповідну мзду ієрархи східної церкви проголошували анафеми та видавали грамоти кожному охочому за це заплатити, сіючи в митрополії корупцію та безлад. У другій половині XVI століття, навіть після того, як Тридентський собор заборонив продаж індульгенцій у західній церкві, на сході надалі видавали грамоти про "розгрішення". Представники східного духівництва возили їх в Україну та продавали тому, хто пропонував найбільшу ціну.

Після Флорентійської унії (1439), а надто  після падіння Константинополя, ієрархічна залежність київської митрополії від Константинополя істотно  послабилася: патріарх затверджував нового київського митрополита, якого залежно від обставин, обирав собор або призначав король. Наслідки: У XVI столітті церковні ієрархи сприймали цю фактичну самостійність митрополії як належне, тому багато єпископів засудили втручання Єремії у внутрішні справи київської митрополії. Дії патріарха щодо руської церкви дали поштовх двом великим течіям серед православної ієрархії: реформуванню церковного життя з середини, і пошукові, спершу з боку небагатьох представників єпископату, а згодом - більшості єпископів, шляхів розірвати стосунки з Константинополем та підпорядкувати митрополію Римові.

Щоправда, руське православ'я саме собою нагально потребувало реформи, щоб подолати глибоку організаційну  та духовну кризу, в якій воно зав'язло в другій половині XVI століття. Одним  з найочевидніших симптомів цієї кризи був майже необмежений контроль світської влади над церковними справами. Ця особлива роль світської влади, яку, на загал, уважають специфікою східної церкви, була також характерна для київської митрополії в другій половині XVI століття. Право королівського патронату над церквою( право польського короля призначати православних єпископів та архімандритів) -Люблінська унія (1569) – поширилося, належало не тільки королю, або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви та монастирі були власністю, що піддягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. Утримання священиків, зокрема, їхнє право користуватися землею, також цілковито залежало від волі землевласника.

Православні не мали власного духовного  центру на кшталт католицького Риму, який міг би задавати тон у питаннях церковної освіти та захищати інтереси церкви перед світськими правителями  Східної Європи.

 

72. Причини укладення Берестейської унії

Берестейська унія – рішення Київської митрополії Руської православної церкви розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та обєднатися з апостольською столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядовості.

Причини укладення:

- невдоволення укр. православних  єпископів тим, що у церковні  справи дедалі більше втручалося  міщанство, організоване у братства;

- бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

-   намагання верхівки укр.  православного духовенства добитися  рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та  титулувалися «князі церкви»  - і залежали тільки від папи та почасти від короля.

 

74. Цехові організації  у Львові 16 – першої половини 17 ст.

     Для міського ремесла тодішньої України характерна цехова організація. Поява цехів в Україні в їхній класичній формі пов’язана з поширенням тут Маґдебурзького права. При цьому в тій чи іншій формі відбувалося запозичення елементів цехової організації з Західної Європи. Попри певні припущення ряду дослідників про наявність ремісничих об’єднань ще в домонгольський час, прямих даних про конкретні їхні форми та внутрішній устрій на сьогодні історична наука не має ²³.

Наявність власне цехів в українських  містах документально засвідчена з  кінця XIV ст. (Львів, Перемишль) ²⁴. Упродовж XV — XVI ст. цехова організація ремесла поширюється спочатку в галицьких і волинських містах, а потім і в більшості великих міст України. Спочатку кількість цехів у містах була невеликою і об’єднували вони переважно ремісників не однієї, а кількох спеціальностей ²⁵. З поглибленням спеціалізації в середині ремісничих галузей майстри окремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об’єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей.

 

 

78. Структура українського шляхетського стану у 16 – на поч. 17 ст.

Князь: глава держави, князівства або окремого політ. об'єднання. У 15 – 16 ст. втрачають держ владу і перетв. на впливових зем. магнатів. Становили єдиний замкнутий стан. Князем був лише син князя. З утвердж. лит. пануючої династії місцеві князі були відкинуті на 2 план. При Вітовті (1392 – 1430) відб. перерозподіл на удільних князівствах. Різко зросла к-сть службових князів –становище між феодалом і уділ. князем. Князі под. на 4 групи:

- лит. походж.;

- руського походж. (Рюриковичі);

- князі-вихідці з татар.  орд і Крим ханства;

- князів новоставленого  походж.

Магнати: Класичні риси магнатерії:

- обійняття сенатор.  урядів протягом к-х поколінь;

- утрим. в своїх  руках королівщин;

- надання почесних  титулів;

- наявність власних збройних загонів;

З магнатів склад. Рада панів – до 1564 р. – найвища держ. установа у ВКЛ. М. утрим. в своїх руках всі вищі уряди держави і раду ВКЛ.

Пани: віднос. члени великокнязів. ради і найб. феодали, які під час збору військ. ополчення виїжджади окрему з власними загонами під власними хоругвами.  Критерії:

- давність роду;

- отчинний х-р землеволодіння.

Пани отрим. від великого князя  у почерговому порядку право збору окремих данин. З соц. групи панів виросли магнати.

Земяни: Господарські земяни – належ. до «вищого стану». Вважались безпосередніми підданими пануючого і користуючим правом повного і необмеженого розпорядж. своїми маєтками.

Дрібні земяни напередодні Хмельниччини склад. абсолютну більшість шляхет. загону. Найпош. була служба на князів. і великопол. дворах або в судово-адмін. апараті, військ. служба за кордоном. Малозем. шляхта склад. осн. контингент легкоозброєної рухливої кавалерії.

Залежні земяни – нижчий щабель. Їхні маєтки не були повною, безумовно відчужуваною спадковою власністю.

Головний землянин – виступав як носій особистого шляхетства.

   

79. Князів. стан на  укр. землях у 16 – пер. половині 17 ст.

Найвищим шляхетським станом були князі. Адже в їхніх руках зосереджувався контроль над місцевими корпораціями шляхти, оскільки князі обіймали всі головні адміністративні уряди. Дрібна шляхта залежала від княжих домів. Проте далеко не всі князі були маєтними і впливовими. Особа князя і вище право, носієм якого він вважався, сприймалися як дар Божий. Прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби в письменстві кінця 16 – початку 17 ст. проголошуються волинські княжі роди. За схемою Ю. Вольфа, усі князівські роди, розселені на території русько-литовської держави умовно діляться на 4 групи:

- князі литовського походження:

               * нащадки володарів литовських удільних князівств, ліквідованих у 13 ст. у процесі обєднання Литовської держави;

               *   представники династії Гедиміновичів.

- князі Руського походження (Рюриковичі);

- князі – вихідці із татарських орд і Кримського ханства;

- князі невстановленого походження.

Права князя:

- збирати податки в князівстві;

- суд над підданими;

- князі мали власну печатку;

- власне військо.

 Князі поділялися на:

- князів-господарів – князі, які володіли своїми вотчинами;

- князі-сужебні –  князі, які отримували певну територію для правління, на основі несення служби у великого князя литовського.         

 

80. Зем’яни як шляхетський  прошарок

Шляхта – привілейована верства  у ПК та ВКЛ (14-18 ст.), який походив  від рицарства і мав, зокрема, на носіння зброї та успадкування власності. Одним з прошарків шляхетського стану були зем’яни – «благороднонароджені», тобто шляхтичі, які походять ще від діда прадіда із шляхетського роду. зем’яни ще поділялися на: зем’ян-шляхту та зем’ян-залежних.

Зем’яни-шляхта відносились до «вищого стану», тому що правом повного і необмеженого розпорядження своїми маєтками, що становили їхню невідчужувану приватну власність. Протягом 16 ст. земяни боролися за свої права із вищими станами шляхти, а саме із панами, які постійно їх утискали. Основна повинність земян – виїзд на війну, а регіональні служби (ординська) перекладалися на нищий бідний прошарок боярства, який не зміг досягти «ушляхетнення» через гострий опір замкової адміністрації. Невиконання повинності каралося конфіскацією майна. Дрібні і найдрібніші земяни напередодні Хмельниччини складали більшість шляхетського загалу. Так на Київщині їх було понад 76 %, на Брацлавщині – 64 %.  Земяни крім володіння маєтками ще й несли службу на князівських та великопанських дворах або в судово-адміністративному апараті, де саме з дрібної шляхти формувалися штати канцеляристів, адвокатів, нижчих судових урядників, тобто нижчої  ланки адміністративно-управлінського апарату місцевих органів влади й управління. Також земяни наймалися на військову службу до ВКЛ або КП. Вони складали основний контингент козацьких корогов – легкоозброєної рухливої кавалерії. Земяни-шляхта формувалися, крім українського елементу,  з прийшлого тюркського збройного люду, а також із литовських та білоруських прийшлих родів. Найвищий щабель у піраміді шляхетського стану та, зокрема, самих земян займали зем’яни-залежні, чиї маєтки не були їх повною, безумовно відчужуваною спадковою власністю. Вони володіли землею, але з умовою виконання військової служби, привязаної до відповідного державного замку, і в приватних володіннях (князівських чи магнатських) – у винагороду за васальні чи клієнтурні послуги сюзеренові. Згадані володіння могли носити по життєвий або спадковий характер, однак ця обставина суттєво не впливала на статус власника. Користуючись пільгами особистого шляхетства він був позбавлений не тільки права політичного голосу, але й найголовнішого – незалежності. Розриваючи васальний зв'язок, залежний земянин втрачав землю, що його годувала, та втрачав місце осілості. Залежні земяни разом із панцирними боярами забезпечували основний старшинський контингент Війська Запорозького. В кінці 16 ст. виділяються ще замкові земяни, шляхтичі, які володіли отриманими на ленному праві землями на території центральної України і підлягали юрисдикції старост відповідних замків. Замкові земяни були зобов’язані нести військову службу на користь свого сюзерена, надавати гостинність, тобто утримання і супровід сюзерену та його почту під час обїзду володінь.