Шпаргалка по "Литературе"

Також були усунуті деякі релігійні  обмеження, священики звільнялися  від податку і мали підпорядковуватися тільки своє львівському православному  єпископові. Однак про ліквідування інших релігійних обтяжень не йшлося. Король дав дозвіл послати українцям послати своїх синів до католицьких початкових та вищих шкіл із навчанням семи вільних мистецтв. Проте привілей не став реальністю, тому відбувся спротив польської громади. Декретом 1578 р. король Стефан Баторій фактично скасував усі положення привілею 1572 р., що так і не був втілений у життя.

Після спалаху активності громад у 16 - на початку 17 ст. у їх суспільно-політичному  житті відбулися зміни, а саме почалося протистояння з місцевим львівським єпископом Гедеоном (Балабаном) і  протидії унійним заходам до та після Берестейського собору 1596 р., Львівське ставропігійське братство поступово полишає всеукраїнські заходи, заглиблюючись тільки у місцеві, непрості для українців Львова проблеми. Ставропігійське братство стало на чолі української громади, створивши авторитетну в громаді, організаційну вдалу структуру. Обрані керівники братства виступили представниками громади українців. Привілеї всієї української громади належали і Ставропігійському братству. Керівники братства дбали, щоб підтверджували лише найнеобхідніші привілеї, це зокрема: привілей Сигізмунда Августа у 1572 р. про зрівняння львівських українців у правах з польськими міщанами; Сигізмунда ІІІ у 1592 р. – про підтвердження прав братства; Владислава 4 у 1639 р. – про монополію на друкування книг кирилицею у .Львові , а також грамоти Сигізмунда ІІІ 1592 р. про право патронату братства над монастирем Св. Онуфрія.

58. Правовий статус  вірменської громади Львова 16-17 ст.

 Початок правового регулювання  громада львівських вірменів  вела з руських княжих часів. Початок 16 століття для вірменської громади розпочався загостренням стосунків із  католицькою владною верхівкою. Вже у 1519 р. був затверджений «вірменський статут», у якому широко регулювалися правові стосунки церковного, шлюбного, кримінального, фінансово-економічного, цивільного характеру. Невелику частину статей було перероблено з урахуванням нових правових відносин, що склалися у Львові. У 1549 р. вірмени отримали привілей про непідлеглість іншим судам, окрім суду власного вірменського права, в якому повинні були засідати війт міського магдебурзького суду та старші вірменські громади. Це посилило автономність вірменської юрисдикції в місті. У 1569 р. Сигізмунд Август підтвердив старшим та всій вірменській громаді Львова право патронату, тобто розпорядження, управління та опіки над майном вірменського монастиря Св. Анни, розташованого на краківському передмісті. Цей привілей вірменська громада набула в конфлікті з вірменським єпископом, який хотів здобути не тільки церковну, але й всю повноту влади над монастирем.   

1578 р. приніс вірменам зрівняння  в усіх правах з домінуючою  у політичному житті міста  польською громадою. За королівським  привілеєм, на вірмен поширювалися  ті ж самі закони і вільності,  що й на польських міщан.  Водночас повністю зберігалися попередні права на автономну вірменську юрисдикцію. Привілей про зрівняння у правах діяв понад 20 років. Проте у 1600 р. його було ліквідовано. У привілеях наданих вірменам у 17 ст. домінує економічна проблематика. 1622 р. вірмени протестували проти введення у Львові нового податку – «штукового». Вірмени домоглися звільнення від цього податку. 1642 р. Владислав 4 звільнив львівських вірмен від сплати мит на ввезення та вивезення товарів з королівства, однак з умовою, щоб митники записували провезені товари до реєстрів.

Найважливішими для вірменської  громади були привілеї, які включали її представників до контрольних  і рахункових органів міської  влади та посилювали їхню роль у  цих органах. У 1678 р. старші вірменської  громади одержали від короля Яна ІІІ Собеського привілей, за яким щонайменше 4 вірмен мали змогу вступити до престижного католицького стрілецького братства. Але найголовнішим положенням цієї грамоти було звільнення вірменських райців від сплати податків з нерухомості. Протягом другої половини 17 ст. львівська вірменська еліта та громада, яка ставала дедалі меншою, майже повністю асимілюється в оточуючому польському середовищі Львова.

60. Проблеми взаємовідносин  між укр. та польською громадами  Львова у 16 – першій половині 17 ст. 

У перші десятиліття 16 ст. українська громада Львова розпочала боротьбу за втрачені від середини 14 ст. суспільні, економічні та релігійні права. На початку 16 ст. українці середмістя Львова обєдналися в церковне братство при міському храмі Успіня Богородиці. Зорганізована укр. громада, що включала, окрім жителів середмістя, й передміщан, виставила до міського уряду вимоги зняти обтяжливі релігійні та економічні  обмеження, які вона мала у порівнянні з католицьким населенням Львова.

Основною формою протистояння були правові процеси у королівських судах. Привілей Сигізмунда Августа у 1572 р. зрівняв укр. громаду з католицькою фактично в усіх ділянках релігійного, економічного, правового та культурного життя. У центрі цього конфлікту була проблема рівноправності української та польської громади.  Проте не довго цей привілей діяв, адже Стефан Баторій у 1578 р.  та 1585 р. своїми декретами припинив дію привілею 1572 р. і таким чином укр. спільнота не змогла здобути рівноправності з польською громадою. Наприкінці 16 ст. українці поновили позови, щоб добитися доступу до ремісничих цехів, участі в міських органах влади, вільної торгівлі, купівлі нерухомості у будь-якому районі міста. З великими перервами судові процеси тривали до 40-50-х рр. 18 ст.  

Важливою проблемою для Львова були конфесійні обмеження, що їх накладала католицька польська більшість на православне укр. населення. За своїм значенням вона не поступалася проблемі політичної та економічної рівноправності. Протистояння особливо загострилось – аж до застосування сили – під час переходу на новий григоріанський календар на Різдвяні свята 1583/1584 рр., а також у переддень прийняття Берестейської унії в 1596 р.

Організаційним центром, що координував  та фінансував правову боротьбу укр.. громади, стало церковне братство при міській церкві Успення Богородиці, яке репрезентувало інтереси міського та передміського населення. Саме завдяки фінансовим ресурсам та рішучості братства, вдалося у 1572 р. здобути привілей про рівноправність із польською громадою, вести дуже виснажливі судові процеси в 17-18 ст.

Формальним приводом до судових  суперечок між обома громадами  здебільшого були неприхильні чи й насильницькі дії міських урядовців  або винесення міською радою  ухвал, що дискримінували укр. громаду, після чого вона заносила скарги до королівських судів. Іншою формою захисту своїх корпоративних інтересів стало внесення протестів укр. громади до книг  львівського гродського суду. Ці протести та скарги у формі письмових витягів слугували аргументи для подальшої правової боротьби  у королівських судах. Хоча в королівській канцелярії протягом 16-17 ст. виходили привілеї, мандати та декрети, котрі вирішували  конфліктні ситуації на користь укр. громади. Ініціативу в більшості конфліктів з укр. громадою виявляла міська рада, яка у своїх діях опиралася також на рішення та впливи, що виходили як з королівського двору, так і місцевого латинського духовенства.

Затяжна правова боротьба загострювала почуття політичної окремішності укр. громади, поряд з існуючою конфесійною та культурно

ю інакшістю польської громади.

65. Падіння Константинополя  та його вплив на церковне  життя Київської митрополії

Після Флорентійської унії, а особливо з часу падіння Константинополя, ієрархічна залежність Київської митрополії від Царгорода значно ослабла. Вона проявлялась лише в затвердженні патріархом нового Київського митрополита, який, залежно від обставин, або обирався собором, або ж призначався королем.

Становище Української православної церкви ускладнювалося, адже із кожним роком дедалі потужнішою ставала Московська митрополія, яка прагнула перебрати славу згаслого Константинополя. Проголошення 1589 р. самостійності Московського патріархату і надання його главі титулу патріарха московського та всієї Русі занепокоїло укр. церковних діячів, оскільки все свідчило про наміри Московського царства щодо укр. земель. Розуміючи про складну ситуацію, в якій опинилася рідна церква, представники вищого духівництва, укр. магнати і шляхта дедалі більше схилялися до об’єднання з римо-католицькою церквою. 

66. Реформи константинопольського патріарха Ієремії та спроби їх реалізації у Київській митрополії 

У кінці 16 ст. нестабільність патріархату, немічність його перед лицем серйозних  проблем стали цілком очевидними. За винятком Ієремії ІІ, що між 1572 і 1595 рр. тричі посідав престол і залишив яскравий слід в історії. У травні 1572 р. Ієремія ІІ Транс зійшов на престол і відразу повів боротьбу з симонією (купівля ієрархічних посад), що роздроблювала грецьку православну Церкву. Він виступав не лише проти симонії, а й проти зловживань серед вищого духовенства, зокрема, проти скандальних поборів за сповідь і причастя. Патріарх хотів заснувати нові освітні установи, де б вдосконалювали свої знання духовні особи. Але зусилля його наштовхувалися на опозицію малоосвідченого духовенства.

Реформаторські спроби Ієремії  знаходили відгук у православних громадах і поза межами османських володінь. Східні слов’яни по-різному  оцінювали сильні і слабкі сторони  діяльності патріарха. З одного боку, бажання Ієремії провести реформу в Царгороді вилилось згодом у його реформаторську діяльність в Київській митрополії. З іншого боку, брак такої діяльності в самому патріархаті відкинув від нього тих українців та білорусів, які в добу великих перемін з надією дивилися на Царгород, як на найвищий авторитет, чекаючи звідти керівництва до дії.

Початок революційних подій, що мали місце в українському православ’ї  в останнє десятиліття 16 ст., пов’язують із візитами в Україну константинопольського  патріарха Ієремії. Він двічі  відвідав Київську митрополію. Вперше в 1588 р., на своєму шляху до Москви; вдруге – 1589 р., повертаючись до Константинополя. Реформи патріарха щодо української церкви дали поштовх двом процесам у середовищі православної ієрархії:

- здійсненню внутрішньої реформи церковного життя;

- пошуку, спочатку незначною частиною  єпископату, а потім і його  більшістю, шляхів до розриву  зв’язків із Константинополем  і підпорядкування митрополичої  кафедри Римові.

Якщо перші відвідини патріарха  були короткими, то за других він встиг багато зробити. Ієремія відбув чотири собори з представниками місцевої ієрархії, духівництва та мирян (у Вільні, Супраслі, Бересті, Тернополі), наслідком яких стали відчутні зміни в ієрархії.  Патріарх змістив із кафедри митрополита Онисифора Дівочку, як «двоєженця», тобто людину, яка двічі була в шлюбі до чернечої висвяти; настановив нового Київського митрополита – Михайла Рагозу. Важливим рішенням Ієремії було надання ставропігії (незалежності від місцевої церковної влади й прямого підпорядкування патріарху) Віленському та Львівському братствам. Згідно з уставом цих братств Ієремія надав їм право контролю за відповідністю церковним канонам учинків духівництва, включаючи єпископів, зобов’язавши їх сповіщати про це Константинополь.

Візит Ієремії в Україну може бути поставлений в один ряд з усіма попередніми та наступними візитами східних патріархів та їхніх представників на території Київської митрополії. Здебільшого метою цих візитів було жебрання бо видурювання коштів.

70. Братський рух у концепції реформи о. Бориса Гудзяка

Наприкінці 16 ст. Київська митрополія залишилася сам на сам у протистоянні зі зростаючою внутрішньою кризою і  дедалі більшою нетолерантністю  влади та католицькою і протестантською  експансією, що загрожувала із Заходу.

Своєрідною спробою пошуків виходу з кризової ситуації, у якій опинилася православна церква, стала діяльність укр. православного міщанства, яке обєдналося в братства. Братський рух, зародження якого на укр. землях фіксується ще 15 ст. , набув особливого розвитку наприкінці 16 ст. Форма братств була використана в Україні для вирішення нових завдань, що постали перед православною церквою.

Активізація діяльності братств відбулася  як у результаті внутрішніх потреб церковного життя, так і під впливом  конрреформаційного та реформаційного рухів на території Речі Посполитої. Братський рух став проявом підвищення ролі світського елемента в церковному житті. Роль ця абсолютно відмінна від тої, яку відігравала королівська влада, магнетерія та шляхта, що користувалися правом патронату. Мета братського руху полягала у відродженні духу первісного християнства, відновленні моралі та канонічних засад церковного життя. Ця мета, як і спроба підвищити роль світського елементу в церкві, наштовхувались на опозицію єпископату, що був творцем тогочасного занепаду церковного життя.

Тереном найзапеклішої боротьби з  єпископською владою став Львів, де протягом півтора сторіч не було єпископської кафедри, і православне міщанство  звикло самостійно вирішувати питання  церковного життя. У 1586 р. антіохійський патріарх Іоким затвердив статут львівського Успенського братства, який визначав нові орієнтири братського руху в цілому, а в 1589 р. константинопольський патріарх Ієремія надав цьому братству право ставропігії, тобто вилучив його з-під влади львівського єпископа. Боротьба між єпископом Гедеоном Балабаном і братством, у якій православний єпископ формально підтримував братство, стала визначальною рисою церковного життя Київської митрополії упродовж цілого десятиліття перед укладенням Берестейської унії.

Одним із головних завдань братств  стала внутрішня реформа православ’я, пристосування його до нових зовнішніх  та внутрішніх умов. Про характер програми свідчить статут Успенського братства. Згідно з статутом братство зобов’язувалося  дбати про чистоту християнської віри, моральність і дотримання церковних законів священиками і навіть єпископами.