Шпаргалка по "Литературе"

У XIII — XV ст. торгівля розгорталась в  умовах панування натурального господарства і незначної потреби у привізних  товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в  руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов’язані тільки з навколишньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі. Кожне місто формувало ринок, пов’язаний, окрім своєї округи, бодай з сусіднім містом, а через нього з ринком всього князівства і сусідніх країв. Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували "гостей" об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву "сотня". Особливо небезпечним був дніпровський шлях, у південній частині якого діяли кочівники.

Внутрішня торгівля відбувалася через  міські торги та ярмарки. Кожне місто  мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською  округою. Кожне місто мало принаймні  один ярмарок на рік. П’ять ярмарків проводилося в Самборі, по чотири — у Жовклі. Знамениті ярмарки в Язлівці, Ярославі, Перемишлі, Снятині привертали увагу купецтва сусідніх країн. На ярмарках у Перемишлі продавали десятки тисяч голів худоби. З кінця XV ст. на великих ярмарках почали укладати угоди на оптову купівлю-продаж різноманітних товарів.

У домонгольський період основний міжнародний  шлях проходив з Булгару на Волзі  через Чернігівську землю на Київ — Галич — Перемишль — Краків — Прагу — Реґенсбурґ — Трір. Після монгольської навали цей шлях не перестав функціонувати.

Прямий шлях зі Львова через Тавань на Крим і Кафу існував ще в XIII ст. ⁴⁶ 1379 р. Львів отримав право складу татарських товарів, що дало місту змогу опанувати всю східну торгівлю ⁴⁷. Вже 1444 р. місто отримало право складу східних товарів ⁴⁸, що забезпечило йому процвітання впродовж наступного періоду. Поряд з Дністровським шляхом пролягав Прутсько-Серетський шлях через старі центри галицької торгівлі — Яський торг, Романів торг, Берладь і Малий Галич (Галац), а також шлях з Коломиї на Чернівці — Сучаву — Ясси — Римнік. Через Дунай і Доростол здавна йшла торгівля з Візантією, Болгарією та південними слов’янами. Напевно, всі міста Нижнього Дунаю, а також Варна, Відін, Месемврія були пунктами цієї торгівлі. Важливе місце посідала торгівля з Польщею. Головний шлях з Києва пролягав через міста Волині або Поділля на Львів, Городок, Перемишль, Ярослав і далі на Краків.

Після входження українських земель у Польсько-Литовську державу  торгівля через Західний Буг і  Віслу на Ґданськ та Балтику отримала новий імпульс. Насамперед зерно, а далі сіль, поташ, попіл та лісоматеріали були основними продуктами, що вивозилися цим шляхом до Ґданська. Перемишль і Сянок були давніми центрами торгівлі з угорськими землями.

Купецька торгівля мала серйозного конкурента в особі шляхти і магнатів, котрі користувалися правом безмитного збуту худоби, вирощеної у власних господарствах ⁷¹. Таким правом шляхта користувалася і щодо інших продуктів, а також ремісничих виробів, виготовлених партачами у юридиках — ділянках міст, що належали шляхтичам або церкві. Шляхетська торгівля в XVI — XVII ст. дедалі більше витісняла купецьку з цих позицій. Розвиток торгівлі стимулював вдосконалення кредитно-фінансової системи. Якщо прості (власні) векселі використовувалися лихварями як розписки боржників, то векселі на пред’явника набирали рис платіжного запису. На великих ярмарках здійснювалися, нерідко через довірених осіб або тих, які мали відповідно завірені доручення, угоди про оплату і кредитування торговельних операцій у віддалених містах.

7. Урбанізаційні процеси  14 – першої половини 17 ст.

В 14-15 ст. українські міста повільно розвивалися.              Більшість із них розвивалося із староруських міст Києва, Переяслава, Житомира, Овруча, Канева, луцька та ін. В цей період міщани займалися в більшості землеробством, про що свідчить Люстрація Київської землі 1471 р. в Чуднові землю обробляли 32 людини, інші теж займалися землеробством, але на «слободі». Щодо кількості населення міст, то вона була різною: у 80-ті рр.. 15 ст.  в Кременці було 30 дворів. В деяких містах кількість населення була більшою, що давало поштовх до занять ремеслом, промислом, торгівлею. Поступово населення збільшувалось, скажімо станом на 80-ті рр.. 16 ст. в Овручі нараховувалось 500 дворів.

В 60-х рр.. 16 ст. на укр. землях, які  входили до складу ВКЛ виникають  десятки нових міст та містечок. Тому виникає потреба зясувати різницю  між «містом» та «містечко». До розгляду цього питання є 2 підходи:

- місто – це укріплене, розвинене  ремісничо-торгове поселення, що має власне адміністративне управління;

- місто – це постійний населений  пункт, в якому з общинної  сільської округи – волості  концентрувався і перерозподілявся  продукт її діяльності.

Згодом, білоруські дослідники, зокрема, Кониський та Грицкевич пропонують розрізняти місто і містечко відповідно до кількості населення в них: місто – 300 домів і більше, а містечко – менше 300.

Дослідник укр. міст 16-18 ст Швидко розрізняє міста і містечка на основі характеру організації  економічного життя населення:

- місто – це осередок  ремесла і торгівлі, адміністративний  і культурний центр;

- містечко – землеробське  поселення. 

Дослідник Сас розрізняє  місто від містечка на основі власності:

- власність на ремісничі  знаряддя, речі побуту – у міст. В міті на його думку мало бути присутнє ремісниче виробництво. Мало жити не менше 10 ремісників, торговців, купців.

- містечко ж майже  не мало ремісників, але відігравали  важливу роль, адже були торгівельними  центрами.

На укр. землях в складі ВКЛ в ці часи нараховувалось близько 150 міст та містечок, з них міст – 45. За їх чисельністю міста можна поділити на три групи:

- малі міста – до 200 домів – Белз, Звенигород, Овру, Рівне, Чорнобиль;

- середні міста –  від 200 до 700 домів – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Житомир, Канів;

- великі міста –  більше 700 домів – Брацлав, Київ, Кременець.

В 16 ст. географічне розміщення міст було нерівномірним: розвиток міст затрудняли напади турків на Брацлавщину  і Київщину.

Таким чином в 16 ст. в зв’язку  з ростом товаро-грошових відносин зявились десятки нових міст. Вони поділялись на міста і містечка. Міста – це були поселення, де було більше як 10 ремісників, а також місто було важливим адміністративно-політичним центром. Містечка – мали локальне значення як торгово-ремісничі адміністративні центри, де було кілька ремісників, торговці. Важливою ознако, що відрізняла їх була наявність укріплень.

8. Поширення магдебурзького права  на укр. землі. Його джерела  та особливості

Магдебурзьке міське право в  українських містах дістало перевагу над іншими різновидами німецького права (кульмським, або хелмінським, та шредським). Основою Маґдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і постанови суду шеффенів (лавників) Маґдебурга. Це право декларувало звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських земель. Можна припускати, що однією з перших отримала Маґдебурзьке право німецька колонія у Львові за князя Льва Даниловича.

Поступово маґдебурзьке право поширювалося на всіх повноправних мешканців того чи іншого міста. Статутні грамоти-привілеї на Маґдебурзьке право починалися зі скасування чинних норм звичаєвого, руського чи литовського права, а також  проголошення факту звільнення міщан з-під юрисдикції княжої чи королівської адміністрації. В українських містах часто Маґдебурзьке право співіснувало з місцевим звичаєвим правом. Грамота Казимира III 1356 р. про надання Маґдебурзького права Львову фіксує існуючу практику, дозволяючи вірменам, євреям, сарацинам, татарам і русинам судитися за своїми правами, але під головуванням міського війта. Маґдебурзьке право 1339 р. отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), 1374 р. — Кам’янець, 1390 р. — Берестя, 1396 р. — Холм, 1432 р. — Луцьк, 1494 — 1497 рр. — Київ, 1498 р. — Дубно, наприкінці XV ст. — Рівне і Перемишль. У XVI — XVII ст. Магдебурзьке право здобула переважна більшість українських міст, причому в Галичині воно, як правило, надавало істотні привілеї католикам, натомість на Волині, Київщині, Східному Поділлі самоврядні органи залишилися в руках української більшості міщан. Всюди повноправними міщанами — громадянами міста були ті, хто володів будинками в межах міста і отримав відповідний статус.

І в українських містах міщанин вважався особисто вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів, укріплень чи іншої загальноміської власності.

У польських, литовських, українських  і білоруських містах Магдебурзьке право мало свої особливості. За традицією, що почалася ще з княжих часів, війт не обирався, а призначався князем, королем або власником міста. Ця магістратура забезпечувалася частиною доходів від міських податків і мит, а також земельними володіннями. Війтівство ставало спадковим. У малих містечках у XVI — XVII ст. війтами почали ставити переважно шляхтичів. Міщани мусили з цим боротися. Від частих звернень до уряду про зміну війтів ця боротьба привела до простого перетворення війтівства у дохідні синекури з передачею реальних повноважень виборним лентвійтам. Якщо в західноукраїнських містах магістрати складалися з двох колегій — ради на чолі з бурмистром і судової лави на чолі з війтом, то у містах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств переважно не було окремого лавного суду. Міська рада і лава були об’єднані в одному магістраті, який очолював війт. З часом, особливо на сході України, членів ради (райців, радних, консулів) стали називати бурмистрами, а голову колегії — президуючим бурмистром, президентом.

9. Українські землі  у складі ВКЛ: Київська та  Волинська землі

Початок добі литовської політичної зверхності на Південною Руссю був  покладений 1340 р., коли син Гедиміна Любарт князював на Волині й у Галичині, а київським володарем став Володимир Ольгердович. Ці правителі не сприймалися на укр. землях як чужинці-завойовники. Тому що перебували у доброму порозумінні з руською знаттю. Володимир Ольгердович карбував власну монету і титулувався князем Київським. У Києві в др. пол.. 14 ст. за наказом Володимира був побудований замок, що проіснував до середини 17 ст. За Любарта зазнає суттєвих змін у будові Луцький замок. Таким чином Волинь стала першим реальним надбання ВКЛ.

Більшість укр. земель було приєднано  до Литви за часів спів правління князів Ольгерда й Кейстута. У 1362 р. Ольгерд захопив Київ. У другій половині 14 ст. під владою Литовського князівства опинилася значна частина укр.. земель, зокрема, Київська і Волинська.  У 1395 р. Вітовт позбавляє влади київського і волинського князів, а на їхнє місце були посаджені намісники. Так тривало до смерті Вітовта (1430 р.). З початком громадянської війни у Литві, ці землі неодноразово переходили з рук у руки. Зокрема, у 1438 р. Свидригайло отримав у володіння Волинське князівство, яке після його смерті у 1452 р. було ліквідовано.  Після загибелі Сигізмунда у 1440 р. і поновлення удільного статусу Волинської та Київської земель княжа верхівка Русі-України втратила ці землі. Хоча згодом новообраний князь Казимир офіційно повернув молодшому сину Володимира Ольгердовича київському Олелькові відібрану Вітовтом Київську землю. А Волинська земля знаходилась під владою Свидригайла.

10. Боротьба за великокняжий  престол у Литві наприкінці 14 – пер. пол. 15 ст. Громадянська  війна 1432-1440 рр.       

У 1370 р. помирає останній польський король з династії П’ястів Казимир ІІІ Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіга, а за чоловіка їй було запрошено тодішнього великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. Платою за польську корону повинно було стати визнання її зверхності над землею Великого князівства. Ягайло погодився. Тому що у своєму князівстві точилася боротьба за  великокнязівський престол. Розчищаючи дорогу до влади, Ягайло наказав вбити свого дядька Кейстута (1382 р.). Опинившись без опори і підтримки Ягайло погодився на польську пропозицію. Була підписана Кревська унія 1385 р. Проте у Литві унія зустріла опір. Виступив проти двоюрідний брат Ягайла Вітовт, син вбитого Кейстута. Після кількарічної збройної боротьби Ягайло у 1392 р. змушений визнати Вітовта своїм намісником, а 1398 р. Вітовт проголошує себе повновладним великим князем литовським під зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію. Вітовт впродовж свого правління зміцнив ВКЛ.

По смерті Вітовта (1430 р.) на довгі десять років країна впала у вихор феодальних воєн. Литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу і останній змушений був укласти пермиря, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів і бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків. У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став Сигізмунд Кейстутович, брат Вітовта. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Всі інші землі визнали  своїм володарем Свидригайла. В межах ВКЛ виникли дві держави – Литва і «Велике князівство Руське», між якими розгорілася громадянська війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув перемогу. Хоча Свидригайлу і вдалося врятуватися та продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд захопив усі землі ВКЛ. Щоб заспокоїти Свидригайла, йому у володіння віддали відновлене Волинське князівство, яке після його смерті 1452 р. було ліквідовано. Через якийсь час Сигізмунд вже сам прагне забезпечити незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спиратися на шляхту. Це викликало невдоволення магнатів – як литовських, так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником укр. аристократії і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Князем був проголошений молодший син Ягайла – 13 річний Казимир. Новий великий князь та його опікуни на чолі з регентом Іваном Гаштольдом, аби відновити внутрішній мир, визнали за Свидригайлом номінальний по життєвий титул великого князя з уділом у Волинській землі. Тоді ж була офіційно повернута молодшому сину Володимира Ольгердовича київському Олелькові відібрана Вітовтом Київська земля.