Шпаргалка по "Литературе"

 

11. Польсько-литовські  унії 14-15 ст.

1. Кревська унія 1385 р. – Ягайло, князь литовський, мав одружитися на Ядвізі, королеві польській, латою за польську корону повинно було стати визнання її зверхності над землею Великого князівства, привернення на «вічні часи» литовських та руських земель до Корони польської. Хрещення підданих.

Причини унії: Боротьба з Тевтонським орденом вимагала спільного союзу Польщі та Литви, тому що загрозу була для обох сторін. 

Наслідки: обурення литовського та українського населення, яке вдало  підхопив Вітовіт і використав у  подальших свої діях.

2. Островська унія 1392-1398 рр. – міжусобиця між Ягайлом та Вітовтом.

Причини: укладення Кревської унії

Наслідки: Вітовт одержав Троки та інші волості Кейстута у корінній Литві, зберігаючи за собою одержану швидше Луцьку волость на Волині. У 1392 р. Вітовт став намісником Ягайла, а у 1398 р. – великим князем литовським під зверхністю польського короля.

3. Віленська унія 1401 р. – у Вільно було укладено нову унію, згідно якої ВКЛ визнавало васальну залежність Польщі. Всі землі після смерті Вітовта мали перейти до польського короля.

Причини: у 1399 р. у битві з татарами на р. Ворсклі війська Вітовта зазнали цілковитої поразки. Ця поразка ослабила позиції Вітовта та змусила його йти на примирення із Ягайлом.

Наслідки: обурення  Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий престол. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литви.

4. Городельська унія 1413 р. – визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, під суверенітетом польського короля. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. 

Причини: перемога у Грюнвальдській війні у 1410 р. становище Вітовта зміцніло.

Наслідки: Останні пункти унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Вітовт вирішив коронуватися у Луцьку 1429 р.

5. Віленська унія 1499 р. – великого князя не можна було обирати без польських панів, а короля – без участи литовських. Вільний союз двох рівноправних держав.

Причини: турецький напад у 1498 р. на руські землі, Польща закликала Литву до спільної боротьби.

 

12. Люблінська унія 1569 р. Причини укладення. Шляхи  реалізації

Відчуття небезпеки у Європі особливо загострилось, коли почалась Лівонська війна, що тривала з  перервами від 1558 р. до 1583 р. Військові невдачі ВКЛ – втрата Полоцька, здобутого Іваном IV Грозним у 1563 р. доповнилося дезорганізацією русько-литовського війська, незгодами у верхах, непопулярністю економічно виснажливої війни.

         Тому ситуація  складалася складна: або завоювання  з боку Московської держави,  або союз з Польщею. Сама ж Польща наполегливо добивалася унії, починаючи із кінця 14 ст. Польська шляхта прагнула розширення своїх володінь., тому що в самій Польщі вільних земель вже не було. Завдяки укладанню шлюбів, успадкуванню маєтків і офіційних наділів польська шляхта обіймала багато посад на Волині, Поділлі й Підляшші.

Попри взаємну зацікавленість сторін, домовленість про державну унію ВКЛ  та ПК досягалася протягом тривалого  часу та в гострих суперечках. В  основу переговорів було покладено акт 1501 р. – зі сторони литовців, а поляки за основу хотіли взяти старі привілеї унії та акти варшавської конференції 1564 р. Сторони пішли на поступки. Акт унії, виданий 1 липня 1569 р., постановляв, що ПК і ВКЛ мають творити одну Річ Посполиту. Вони обирають спільно короля, що одночасно проголошується великим князем, без всякої інавгурації. Сейми мають бути лише спільні. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалась в правах та отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувалися митні кордони, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Також було прилучено Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину до Польського королівства. Проте литовські стани не визнали цього, а лише унію. Литва зберігала певну самостійність: свої права й суд, адміністрацію, військо, скарб, офіційну «руську» мову.

Позитиви унії:

+ воз’єднання укр. земель, яке  стало поштовхом виділення з  «руської» маси усвідомленої  укр. спільноти;

+  економіка не потерпіла  втрат, все йшло своїм ходом;

Негативи унії:

- унія принесла загострення соціальних суперечностей в Центральній Європі;

-    пришвидшився процес  асиміляції князів;

-    у селах скасувався  автонімізм;

-    вплив католицької церкви, який був підтриманий владою;

-    поляки отримали право  на українські землі

 

                                  13. Еволюція прав особи і станів. Литовські статути

Середньовічні права були тісно  пов’язані із становою приналежністю  людини: не існувало загальних для  всього населення законів, їх замінником служили окремі для кожної соціальної групи норми, що визначали характер та обсяг правоздатності, тип підсудності, різновиди покарань за правопорушення тощо. Вже в першій третині 16 ст. стало зрозуміло, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: шляхетська спільнота потребувала не привілеїв наданих від випадку до випадку, а регулярного зводу законів, який би закріпив норми юридичного побуту.

Велика роль у зміцненні феодально-кріпосницьких  порядків, юридичному оформленні їх, зокрема  у закріпаченні селянства, належала кодексові законів Литовської держави, що отримав назву Литовського статуту. Він був складений на основі великокнязівських привілеїв, жалуваних грамот, судебника Казимира 1468 р., звичаєвого права, польських законодавчих актів та інших юридичних документів. У першій редакції литовський статут був виданий великим князем 1529 р., у другій – 1566 р., у третій – 1588 р. Ним користувалися у судах України, особливо Правобережної, не тільки в 16 ст.. а й у 17-18 ст. Литовський статут був кодексом законів феодального права. У ньому все населення чітко поділялося на дві нерівноправні групи. Перша група – панівний клас – феодали, які мали всю повноту влади. Другу, нижчу групу становило феодально експлуатоване населення, права якого поступово зменшувалися і дедалі більша кількість якого перетворювалась на кріпаків.

Перший статут ВКЛ 1529 р. узагальнив положення феодального права на земельну власність, у тому числі й у тій частині, яка стосувалася селянського землеволодіння. Встановлювалось, що землею приватновласницьких селян мав право розпоряджатися лише їхній пан. Статут категорично заборонив поміщикам і селянам купляти або брати в заставу землю підданих без дозволу їхнього пана або великокнязівської адміністрації. В противному разі, той, хто купив таку землю, втрачав і заплачені гроші, і свій посів на ній. Він навіть не міг подати позов на того, хто продав землю, про повернення коштів. 

Статут 1566 р. завершив розвиток ВКЛ як правової держави, підтвердивши низку реформ, що передували оголошенню Статуту. Це, зокрема, королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками. Наступний крок – це Бєльський привілей 1564 р., за яким і для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено 3 адміністративні одиниці – воєводства: Київське, Брацлавське та Волинське воєводства. У такий спосіб Другий Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної шляхетської держави.

Статут 1588 р. затвердив кримінальні та правові норми двох попередні статутів. Також залишив дійсним лише одне джерело рабства – полон. Цей статут діяв як на території ВКЛ, так і на укр. землях. Згідно з ним селяни, які проживали на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Отже третій литовський статут зробив селянство закріпаченим станом.

 

14. Економічні реформи  на укр. землях в сер. 16 ст.

Основною метою аграрної політики правителів ВКЛ було примноження  державної казни за рахунок підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. На основі ретельного обліку великокнязівської, шляхетської та селянської землі передбачалося підвищити продуктивність фільваркових і селянських господарств з метою збільшення виробництва товарного збіжжя.

Перші спроби регулювання економічного життя датуються  серединою 16 ст. Зокрема, вже устава 1514 р. передбачала збільшення прибутковості великокнязівських дворів за рахунок розширення дворової ріллі, яку зобов’язані були обробляти тяглові селяни. Уставна грамота 1529 р., адресована державцям і урядникам волостей, загалом повторила положення устави 1514 р. та передбачила розширення дворової оранки через залучення невільної челяді, а переважну більшість селян планувалось перевести на оброчні виплати та толоки й шарварки у великокнязівських господарствах.

Наступним правовим актом реформи  можна вважати уставу 1547 р. , видану старостам, державцям і урядникам замків, дворі та держав. Цей документ уже враховував досвід реформ попередніх грамот , а тому обмежив використання челяді в дворовій оранці, оскільки невільні категорії сільської людності вимагали для цього чималих коштів. Акценти було зміщено в бік широкого використання тяглих селян, яким рекомендувалося роздавати пустки. Було також здійснено спробу реформування фіксальної системи. Зокрема, оподаткування сільських дворів передбачалося проводити згідно з кількістю та якістю земельних наділів. У цілому устава 1547 р. апробувала чимало оптимальних положень, які знайшли свій розвиток у подальших правових актах.     

Найбільш детально заходи аграрної реформи були розроблені в прийнятті 1 квітня 1557 р. загальнодержавній «Уставі на волоки». Вони передбачали використання поряд з сільською челяддю й волосних селян для роботи (два дні на тиждень) у фільварках, які повсюдно мали створюватися на родючих ґрунтах. Челядь осаджували на невеликі земельні наділи (згодом їх іменували городниками) з обов’язковою одноденною панщиною.        

Було точно перевірено кількість  землі в селянських руках і  зафіксовано надалі розмір селянського  господарства, введена т.зв. «волока», що рівнялася 19,5 десятин. Кожне селянське господарство отримувало 1 волоку, боярське – 2. Примусово вводилося трьохпільна система. Всі селяни осаджені на волоках, мали платити певний чинш (грошовий податок) натурою й грішми. Волочна реформа ще не прикріпляла остаточно селянина до землі: він міг піти геть , посадивши на своє місто іншу особу, але фактично це було важко зробити. Селяни потрапляли під догляд дрібної адміністрації, втрачалося значення давньої сільської громади, обривався зв'язок яким вона тримала всіх своїх членів у купі. Сама праця селян тепер дуже точно регламентувалася. Волочна система була проведена на Берестейщині, Пінщині та Волині. На Наддніпрянщині до кінця 16 ст. утримувалися старі данні податки, аж поки там не запанували нові, пов’язані з переходом земель до Польщі. Також волочна поміра торкнулася селян Ковельського, Ратненського й Любомльського староств, а також приватних сіл Луцького ат Володимирського повітів Волині.

Новоотримані волоки за своїми розмірами  помітно поступалися дореформеним селянським дворищам. Натомість на ліквідованих  селян землях створювалися фільваркові господарства. У зв’язку з цим ставлення селянства України до заходів аграрної реформи та воочної поміри своїх земель було негативним. Заворушення на селі та виступи проти їх проведення фіксувалися впродовж другої половини 16 ст. У ході проведення аграрної реформи значної трансформації зазнала просторова локація сільських поселень України. В тих регіонах яких торкнулася волочна поміра, на зміну розкиданих маломірних селищ-дворищ приходили багато двірні села з впорядкованою забудовою.

Економічні реформи на українських землях мали відчутне суспільне значення. Насамперед через наступ на селянське землеволодіння посполиті були змушені відтіснитися на південний схід України, де значна їх частина згодом влилася в козацьке середовище. Певна частина слуг та бояр, які не змогли в ході аграрної реформи підтвердити своїх прав на землю та шляхетство, також поповнила ряди українського козацтва.

 

15. Панщинно-фільваркове  господарство на Україні. Особливості  формування та функціонування

Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і отримувати за них гроші. Феодали України, як і Польщі так і Литви, стали розширювати свої  власні господарства – двори, які отримали назву «фільварки». Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж на двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, переважно натуральні, то у фільварку – панщина. З виникненням фільваркового господарства особиста залежність селян від феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацтва. З другої половини 15 і середини 16 ст. фільваркове господарство інтенсивно розвивалося лише в західних і північних укр. землях – у Східній Галичині, Західній Волині й Західному Поділлі, в київському Поліссі, відносно густо заселених і менше зруйнованих територій татарсько-турецькими навалами. У південно-східній частині України на Подніпров’ї, в пд.. Київщині і Брацлавщині, які зазнали систематичних руйнувань від татарських і турецьких нападників, фільваркове господарство почало розвиватися порівняно швидко в другій половині 16 ст.

У 16 ст. панське господарство досягло найвищого розквіту. В аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система , яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене  значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно у 16 ст. Попит зростав як на польських землях, так і у Західній Європі, завдяки приросту населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або частково не була зайнята у аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми лягло на фільваркове господарство.