Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Отже, в Новий час виникли і поширилися дискусії про тіло, про здоров’я, про медичних, гігієнічних і раціоналізуюючих технік, які звертаються до внутрішнього та зовнішнього тіла окремої людини і модифікують його, про індивідуальні рефлексії тіла, яка надає власного фізичного самопочуття, та його першочергове місце в свідомості і в самовизначенні. У Новий час, порівняно із Середньовіччям, змінилося ставлення до дитини. Піклування про її здоров'я, виховання, освіту й майбутнє перетворилось на одну з найважливіших турбот сім'ї. У людей посилилось відчуття рідного дому й родинних зв'язків.

2.5  Трансформація тілесності (на прикладі дитячої) в модерні

Термін модернізм (від франц. moderne – сучасний) більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій у культурі, що існували з кінця XIX – XX ст. Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненості в колі своїх фантазій. Європейська культурна традиція розглядала людину як центр всесвіту і сформувала ціннісну орієнтацію на індивідуальність. Починаючи із ХІХ століття, в системі цінностей отримали значимість категорії екзотичного, неповторного, вражаючого, ненормативного, оскільки нормативність, на думку теоретиків культури та митців, суперечить самоствердженню індивідуальності. Відхилення від норми розглядається як ціннісний орієнтир, що знайшов своє відображення в змісті та оцінці пластичного образу. Образ стає все більше дегуманізованим і відходить від зображення людського тіла. “Нова тілесність” скульптури стала перехідним етапом від класичної статуарності до пластичних інновацій модернізму та постмодернізму [3].

Щоб осмислити всю складність еволюції і трансформації пластичного образу в мистецтві періоду модернізму, необхідно, на наш погляд, повернутися до витоків, до античності, особливе місце в якій посідає пластичний образ, що акцентує естетичну цінність людського тіла. “Постійною моделлю, – зазначає О.Ф. Лосєв, – тут було не що інше як саме людське тіло. Воно, взяте як досконала форма вираження життя, і було моделлю всякої краси”. Тобто О. Ф. Лосєв зазначив, що тіло є репрезентатором модернізму [34, с.39]. Як зазначала О. Сурова у своїй праці “Людина в модерній культурі” – “Городяни сильно змінилися зовні, як і саме місто, втім. Про костюмах нічого вже й говорити, але з’явилися ці ... як їх ... трамваї, автомобілі ... Але мене, звичайно, не стільки цікавлять автобуси, телефони та інша апаратура, скільки набагато більш важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?”.

 Саме в епоху модерну змінюється традиційна зумовленість соціального стану людини, яка замінюється його “примусовим і обов'язковим самовизначенням”. Відбувається тривалий, що змінює світ процес адаптації до іманентності індивідуального вибору і самоактуалізації людини за допомогою цього вибору. Однією з розробок проблеми дитинства в рамках модерну була теорія про спільність дітей і відділення їх від батьків.

Істинне розуміння специфіки  тілесної організації дитину прийшло  тільки в кінці XIX - початку XX століття, у зв'язку з ретельними антропологічними й етнографічними дослідженнями. Класик етнографії XX століття М. Мід зазначила, що одна з плідних ідей була в тому, що розвиток кожної дитини відтворює історію людського роду, а останнє можна розглядати в якості специфікації основного біогенетичного закону Е. Геккеля стосовно до суспільства. Сучасна наука далека від цих концепцій, але диференціювання росту і розвитку тіла дитини відноситься до числа фундаментальних закономірностей антропології дитячого віку. Згідно зі статтею 1 Конвенції ООН “дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”. Дитяче тіло, що розглядається в соціокультурній перспективі, представляє унікальний об'єкт: воно народжується з первинними статевими ознаками, знаходить в ході розвитку вторинні, і, в той же час, як зауважила С. де Бовуар: “Для дітей, і дівчаток, і хлопчиків, тіло – це, перш за все, виразник певного внутрішнього світу та інструмент для пізнання зовнішнього світу; вони знайомляться зі світом за допомогою очей і рук, а не за допомогою статевих органів”. Конкретна соціокультурна спільнота, на певному щаблі її розвитку обумовлює той чи інший тип гендерної відношення до феномену дитинства. Американський псіхоісторік Л. Демоз, вивчаючи еволюцію дитинства в історії людства, емоційно стверджує: “Історія дитинства – це жах, від якого ми тільки недавно стали прокидатися. Чим глибше в історію тим менше турботи про дітей і тим більше у дитини ймовірність бути вбитим, кинутим, побитим, тероризували і сексуально ображеним” [16, с.67]. Основну увагу М. Мід приділяла проблемам соціалізації дітей у різних культурах, причому об'єктом її вивчення були не сучасні, а традиційні суспільства, традиційна, замкнута культура, що збереглася в окремих районах Полінезії і Латинської Америки. У своїх роботах “Дорослішання на Самоа” (1928), “Як ростуть на Новій Гвінеї” (1930), “Стать і темперамент у трьох примітивних суспільствах” (1935) Мід досліджувала особливості походження вікових криз (насамперед підліткового) у різних соціальних умовах, розвиток статевої ідентифікації у дітей, а також вплив дитино-батьківських відносин на інтелект і особистісні якості дитини [42, с.77]. Доводячи провідну роль соціокультурних факторів у психічному розвитку дітей, Мід показала, що особливості статевого дозрівання, формування структури самосвідомості, розвиток дитячої тілесності і самооцінка залежать в першу чергу від культурних традицій даного народу, особливостей виховання і навчання дітей, домінуючого стилю спілкування в родині. Вона ввела в психологію новий термін “інкультурація” [41, с.78].

Фідомий філософ К. Г. Юнг зазначає, що в період модерну до дитини складається особливе, упереджене ставлення: “... дитина, з одного боку, сама “непоказна”, тобто непримітна, “тільки лише дитина”, але з іншого боку - “божественна”. Народження архетипу дитини, підкреслює Юнг, відсилає нас до стану нерозрізненості суб'єкта та об'єкта, ідентичності людини та світу, а в ході подальшого культурного розвитку двостатеве прасущество стає символом єдності особистості. Дитина знаходиться біля витоків сущого, і він же - образ майбутнього світу, квінтесенція человечес ¬ кою суті, символ великого майбутнього [63, с.55].

Особливе місце в осмисленні феномена дитячого тіла займає філософія. Вже згадувалося, що багато великі мислителі зверталися до цього образу, хоча сама дитина як окрема сутність пізно увійшов в орбіту філософської думки. Своєрідною межею цього явища стало подання про дитяче філософствуванні, про те, що “вустами дитини” може говорити істина, що не піддається мудрості зрілих. У дитині упаковано все багатство людського існування, осягнути яке і намагається філософська думка. Залишається дивуватися, як довго і важко йшло людство до цієї простої й глибокої істини. Ідеї ​​Ф. Арьеса збіглися з усвідомленням ролі сім'ї як головного осередку соціалізації, як первинної структури, де формується дитина тілесно і духовно. Більш того, дитина в родині знаходить форму власності батьків, що розповсюджується на його тіло. Зовнішній вигляд дитини, одяг, прикраси та інше говорять майже всі про соціальний статус сім'ї. Тіло дитини стає соціальним знаком і включається в символічний обмін і починає все більше і більше бути об'єктом маніпулювання в інтересах суспільства і держави [2, с.89].

Феномен дитинства в  цій парадигмі мислення характеризується тенденцією до впорядкованості, раціоналістичної заданості, а тіло дитини - об'єктом  для різноманітних соціальних технологій. Цей позитивістський підхід до дитячого тіла і його розвитку багато в чому породжувався відсутністю або нечисленністю порівняльно-культурологічних та етнографічних досліджень. Прорив у цьому відношенні зробила М Мід і її послідовники. Справа навіть не у відомій типології культур: постфігуратівнимі, кофігуратівной і префігуратівноі, що відображають еволюцію взаємин батьків і дітей від архаїчних суспільств до постіндустріального. Мід фіксує найважливішу грань розуміння суті тілесної організації дитину – її культуральну “природність”, незакомплексованість, притаманну дитинству в Океанії. Тілесний контакт не обтяжений страхами і загрозою покарання, він є “потужним чинником розвитку особистості”. Цей своєрідний тілесний гедонізм став в XX столітті чином втраченого раю, породив масу ілюзій і спроб наслідування [41, с.89]. 

Наука в XIX-XX століттях  відкрила ще один вимір людського  тіла - фізичну культуру і спорт. Відродження ідеалів і практики олімпійського руху в чому було наслідком  зростання потреб цивілізованого світу  в цілеспрямованому формуванні тілесного розвитку дітей та юнацтва. Сила і міць тіла, необхідні для реалізації ідеї “підкорення природи”, повинні закладатися з раннього віку, і не дивно тому поява великої кількості оздоровчих систем, гімнастичних вправ і дитячого спорту. Обгрунтовуються наукові нормативи фізичного розвитку, допустимі спортивні навантаження, методики вдосконалення рухових навичок. Ідеалом дитячого тіла стає засмагле й мускулисте (у хлопчика), здорове і готове до виконання майбутніх материнських функцій (у дівчинки). Особливий сенс це набуває в тоталітарній культурі, де дитина тілесно і духовно з раннього віку повиненa готуватися до виконання майбутньої соціальної ролі. Живі акробатичні піраміди з дитячих тіл, артеківські шеренги оголених загоряють піонерів обох статей, сюжети садово-паркової скульптури 30-х років в СРСР у все це прикмети часу, що несуть глибокий символічний смисл. Його суть в тому, що тіло дитини - це надбання держави, і воно від імені науки може робити з ним все, що вважає за потрібне, навіть якщо сім'я і батьки цього не розуміють. Це в рівній мірі відносилося до системи профілактичних щеплень, військово-патріотичного виховання та інших видів контролю суспільства над тілом дитини.

Отже, в якості висновку можна стверджувати, що уречевлення в модерному мистецтві відбувається як деформація реальної уявної форми, де звернення до “природного тіла” здається недоречним. Саме від нього намагається відійти пластичний образ в модерній культурі. Звертаючись до чуттєвої форми, він руйнує гармонійну єдність духовного та тілесного. Криза європейської культури нерозривно пов’язана з кризою суб’єкта, відчуженого від свого досвіду, що призводить до розірваності і дефрагментованості досвіду, а також до знищення сприйняттям тілесної цілісності. Бездуховність форми і безформність духовності – визначальні орієнтири для розвитку Модерну.

РОЗДІЛ ІІІ. РОЗУМІННЯ ДИТЯЧОЇ ТІЛЕСНОСТІ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНІЗМА

Мабуть, у наш час  немає такого часто вживаного  і, при цьому, більш туманного  поняття, ніж постмодернізм. І справа не тільки в його просторості, багатогранності і еклектичності, – адже постмодернізм пов’язують із широким колом явищ в різних областях культури кінця ХХ століття: мистецтві, філософії, науці, політиці, – що вже саме по собі створює труднощі в його інтерпретації. Основна проблема полягає у відсутності більш-менш чіткого уявлення про сутність постмодернізму, про те, що ховається за цим помітним і чимось зачаровує словом, яке так часто можна почути по телебаченню і в кіно, зіткнутися з ним в журналах і художній літературі. Переважній більшості вживають цей термін, навряд чи вдасться толком роз’яснити його зміст, але, при цьому, кожен намагається наділити його будь-яким зручним для себе значенням [19].

Тема людини в постмодернізмі і постструктуралізмі дуже проблематична. Вони виросли на ґрунті структуралізму, який розроблявся на основі критики екзистенціалізму, персоналізму, історизму з їх задекларованої здатністю людини до свободи, самовизначення, самотрансценденсії. Структуралізм пропонував інші рішення проблем, що стосуються і людини, і історичного розвитку [44, с.46].

Виникає “мегамашина”, в якій людина з “суб’єкта активності перетворюється на її елемент”. Духовність редукується до розуму, цінності замінюються  інформацією. Відбувається витіснення духовно-ціннісного фактора. Всі властивості людського тіла передаються (мега) машині. Людина втрачає своє тіло. Період постмодерну – це катастрофа тілесності, тіло є розірване і дезінтегроване. Формою цієї катастрофи є створення віртуального образу, віртуального світу. Суперіндустріальної фаза “прометеївської” цивілізації трансформує культуру: з “людської” вона поступово перетворюється на “постлюдське”, “машинну”. Технологізація перетворює культуру в текстури – культуру штучного світу, культуру технологічного людини, “втратив зв’язок з природою, поза і зсередини оточеного штучної реальністю”.

Цивілізація епохи постмодерну  набуває загальну тілесно-візуалістичну  орієнтацію. В період постмодерну  людина стала споживачем, і її сутність “виражається в споживанні, ... культі здоров’я, формуванні та просуванні привабливих іміджів в рекламі, політиці, мистецтві, ролі нової образності у віртуальній реальності інформаційних технологій” [3]. Істотною передумовою сучасних трансформацій дитинства стало руйнування традиційної ієрархічної структури сім'ї та зміна статусу жінки. “Культ материнства”, що проголошував унікальність і незмінність материнської турботи, служив гарантом захищеності дитинства. Емансипація жінок зробила неможливим перебування дитинства в колишньому опікуваного стані. На даний момент ідея цінності дитинства як в особистісному, так і в культурному аспекті не підлягає сумніву. Науковий, розважальний, повсякденний дискурси репрезентують незаперечну (культуротворчу, споживчу, креативну) затребуваність дитинства. Підготовлений відкриттями психоаналізу, антропології, етнографії, філософії постмодерністський погляд фіксує цю складність дитинства на роздоріжжі протидіючих тенденцій небувалого культурного “зльоту” і “падіння” феномена в його класичному визначенню.

Сучасна культура осмислює себе як “постмодерн”. Сучасна свідомість все виразніше уникає однозначності  класичних зразків, стосується це метаморфоз гендеру, критеріїв зрілості, розмивання культурних та інформаційних кордонів. Поліцентризм реальності шукає нової мови, здатного вловити динаміку і взаємопроникнення раніше незмінних сутностей. Розуміння будь-якого феномена не терпить однозначності, який подібно фізичним явищам дуалізму поєднує в собі протилежні властивості. За законом додатковості в нинішній епосі уживаються такі крайнощі, як детоцентризм і сегрегація дитинства, переконання в його суверенності і розмивання демаркаційної кордону дорослого і дитячого світів, інфанти-зація та індивідуалізація. Одне цілком очевидно: це ангажованість, захопленість дитинством як на індивідуальному, особистісному рівні (легітимація дорослим “внутрішньої дитини”), так і на соціальному (соціальні проекти захисту та безпеки дитинства; діти як цільова аудиторія сфери послуг і виробництва), і культурному  [1, с.55].