Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Ще однією характерною особливістю  Середньовіччя було те, що дискримінували дитячу тілесність і в похоронному обряді. У Франції юних нащадків знаті ховали на цвинтарі (як бідних), лише наприкінці XVII століття ним знайдуть місце у фамільних склепах поруч з батьками. Багато теологи вважали непотрібним служити заупокійні меси по дітях, померлим до сімейного віку. Байдужість по відношенню до дитинства, на думку Ф. Арєса, було прямим наслідком демографічної ситуації того часу, що вирізнялася високою народжуваністю і великий дитячою смертністю. Знатні люди пишно святкували народження дітей, але досить спокійно переживали їх втрату [2, с. 88]. Монтень писав: “Я сам втратив двох або трьох дітей, правда, в дитячому віці, якщо й не без деякого жалю, але, у всякому разі, без нарікання”. Це не означає, що дітей не любили, і їх тілесність повністю пригноблювали. Зовсім інше було відношення до тілесності, а саме дитячої тілесності в Середні віки. Дитина в Сердньовіччя найменше володіє своїм тілом - воно в розпорядженні дорослих, і добре, якщо це не тільки люблячі, але й досвідчені або хоча б охочі здобувати досвід батьки. Протягом століть, сім'я будується на пригніченні тіла дитини, коли вихователь переходить дозволену межу. Найяскравіше це проявляється у багатовіковій репресивності

Французькі автори Д. Александр-Бідон, М. Клоссон, Д. Летт, що працювали в тому ж напрямку, досліджували на французьких джерелах і мініатюрах дитинство в європейське середньовіччя, роль і функції матері. Вони наводять деякі факти про дитячу народжуваність і і смертність, відносно батьків до смерті дітей, у тому числі деякі відомості про настанови церквою молодих матерів. Висновки дослідників, сходяться з уже розглянутим поглядом на дитинство в середні століття, згідно з яким батьківське ставлення до дітей було недостатньо дбайливим, і вихованню дитини, формуванню його особистості, духовному повчанням не приділялося належної уваги.  Дослідники звертаються і до питань виховання дітей більш старшого віку, вже підлітків, причому вказують на трудове виховання, застосування до них частих тілесних покарань, звичай виховувати дітей у чужих сім'ях.

Відомим дослідником А. Я. Гуревичем робиться висновок, про те, що немає ніяких підстав стверджувати, нібито дитинство в середні століття ігнорувалося або отримувало негативну оцінку. Навпаки, на думку вченого, сприйняття дитинства в епоху середньовіччя було багатоплановим і неоднозначним, і багато мислителів цього часу зверталися до теми дитинства і питань виховання [14, с.55]. До числа дослідників відноситься і П. Ю. Уваров, що аналізує аспект ставлення до дитинства в середні століття. Вивчаючи середньовічну художню літературу і розглядаючи зарубіжні дослідження з цього питання, історик приходить до ряду висновків про сприйняття дитинства в середні століття, про характер літератури того періоду, мало уваги приділяється повсякденному житті звичайних людей, у тому числі і дітей, рано потрапляли в світ дорослих.

Дослідження вчених в  галузі образотворчого мистецтва привели  до висновку, що аж до XIII століття мистецтво  не зверталося до дітей. Дитячі образи в живопису того часу зустрічаються  лише в релігійно-алегоричних сюжетах. Це ангели, немовля Ісус і голе дитя як символ душі померлого. Зображення реальних дітей довго була відсутня в живопису. Якщо ж у творах мистецтва і з'являлися діти, то вони зображувалися як зменшені дорослі. У середньовічній літературі Західної Європи дитина займав місце бідняка. Така була воля церкви. Твори середньовічних кліриків нагадують, що дитина - істота, якого слід у всьому остерігатися, так як він може бути вмістилищем темних сил. Новонароджений ще належить до нижчого світу, йому тільки належить народитися для життя духу. Він несе прокляття, що нависло над людиною, вигнаним з раю, він платить за гріхи дорослих. По відношенню до нього використовуються зневажливі, а то й лайливі вирази. Навіть хрещення не знищує факту первородного гріха [33, с. 76].

Інше розуміння дитячої тілесності ми знаходимо у світових релігіях, насамперед, в християнстві з його концепцією освячення плоті, пошкодженої внаслідок гріхопадіння. У цьому сенсі грішний і плід в утробі, і новонароджений. У його тілі вже укладено плотське спокуса, “закон гріха”, що виявляється в дитині дуже скоро, про що попереджав апостол: “Стережися молодечих пожадливостей ...” (2-е Тим. 2,22) 13. З ростом і розвитком дитини кількість і тяжкість гріхів зростає, бо єство тіла є “.. погибель, яку ми завжди носимо в собі, а найбільш у юності”. Тіло отрока було найбільшим спокусою для ченців, перевершуючи навіть спокуси жіночого тіла. Зовнішність дитини до розвитку вторинних статевих ознак близький до “ангельського”, хоча святоотецьких традиція застерігає від антропоморфізації ангелів і ангелізація людей. Можна спостерігати подвійність: тілесно дитина янголятко, але в ньому корениться і з кожним днем ​​зростає порок, губиться душа. Як відомо, в ангельському безтілесному спілкуванні, хоча і цілком тілесному, перебували прабатьки Адам і Єва до гріхопадіння, а дитині необхідно прийняти таїнство хрещення, щоб зняти “шкіряні ризи” і народитися духовно для майбутнього вічного життя. Як з гіркотою зазначав Блаженний Августин: “Немовлята безневинні по своїй тілесної слабкості, а не до душі своєї. Я бачив і почав ревнувати крихітку: він ще не говорив, але блідий з гіркотою дивився на свого молочного брата”. Верховенство тілесного над духовним становить суть історії розвитку дитини і далі дорослої людини.

Отже, з одного боку, тіло зневажали, засуджували і принижували, бо спасіння в християнській релігії досягається через тілесне покаяння. Папа Григорій Великий на порозі Середньовіччя оголосив тіло “огидним вмістилищем душі”. В епоху раннього Середньовіччя ідеал людини суспільство бачило у ченці, умертвляє свою плоть, а знаком вищої благочестя вважалося носіння на тілі волосяниці. Стриманість і цнотливість зараховувалися до вищих чеснот. Обжерливість і хтивість вважалася як найтяжчі смертні гріхи. Джерело бід людських – первородний гріх, в Книзі Буття трактувати як гріх гордині людини і його виклику Богу, – у Середні століття вважався гріхом сексуальним. При такому осмисленні вчинку прабатьків людства головним постраждалим ставало тіло. Перші чоловік і жінка були засуджені на працю і на біль. Відтоді ще з малечку кожна людина повинна у поті чола трудитися, здобуваючи прожиток, а жінка – в муках народжувати дітей. Наготу свого тіла їм слід було приховувати. В оцінці цих наслідків первородного гріха люди Середньовіччя зайшли надзвичайно далеко [33, с. 88].

3. Зображення дитячої тілесності у період Відродження

Відродження – досить спірна епоха. Вона не визначається точними  рамками часу, так як скрізь вона починалася у свій, невизначене точно, час. Епоха Ренесансу дуже велика, багата і непроста, що так само створює труднощі у визначенні тимчасового ареола, що позначає даний період часу. Ця епоха ознаменовує собою перехід до нового часу, до нового відліку життя. Але вченим досить важко це визначити, так у деяких обговореннях Ренесанс взагалі перестали виділяти. А можливо, цей період не закінчився до сих пір? Адже це період головування людини і оcновоположення її як головної в житті – позиція сучасної людини. Хіба не людині та її тілу приділяється вся увага в нашому житті? Дуже багато суперечок досі існує з приводу епохи Відродження. А називається вона так саме тому, що відмінні риси повертаються до античних початків, тобто, повертається культурна спадщина античності. Можна стверджувати, що основна концентрація уваги всього осмислюють зупинилася на самій людині, спустилася з небес, захистити від релігійних суперечок, як би позбулася більшою мірою від прихильності до космічного початку. Ця епоха вивчення і ототожнення поруч існуючого, і вона не зачіпає і навіть практично позбавляється від містичних явищ.

Сутність Відродження у знищенні дуалістичного протиріччя між духовним і матеріальним началом, між душею і тілом, яка існувала в добу Середньовіччя. Якщо раніше духовна краса людини протистояла красі матеріальній, то тепер вони зливалися воєдино. Якщо раніше шляхом досягнення Божого царства був відрив від житейських турбот земного світу, то тепер, навпаки, акцент робився на активній життєвій діяльності людини, яку вважають одним із шляхів до неба. Якщо в добу Середньовіччя людина насамперед оцінювалася в над реальному, а не в реальному вимірі, основою її оцінки був внутрішній духовний розвиток, то в добу Відродження великого значення набуває оцінка людини не тільки у вищій вічній системі координат, але й в реальному земному світі. Західноєвропейська культура починає вимірювати значення особистості її розвитком у земному просторі та часі: політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами. Тіло людини зображують величне, сповнене власної гідності і поваги, свідомої своєї сили. Але матеріальне не ставало над духовним, земні справи не були самоціллю, а тільки способом наближенням до Бога [3].

Через вплив платонізму впродовж багатьох віків на заході дивились на тіло як на ворога духа, темницю  і гробницю душі. Однак ні іудео-християнська Біблія, ні Новий Завіт загалом не згадують про тілесну субстанцію у якомусь негативістському контексті. Тут відсутнє песимістичне ставлення до тіла: адже воно являє собою матерію, до якої прагне душа, щоб утворити з нею разом складове суще – “людину”. Саме у період відродження тіло  і душа зливаються в єдності, і гармоніюють в світі.

У найбільшу епоху  живопису тіло стало основоположником всього існуючого воно надихало великі твори, і, навіть коли вона перестала  бути обов’язковим предметом, вона зберегла своє значення як академічне вправа і демонстрація майстерності. Людина навіть у своєму внутрішньому світі не схожа на саму себе. Спостерігаючи за людиною тривалий час, можливо, не повірити, що різні, вчинені ним, вчинки, дії все виходять від нього одного [4, с.64]. Людина суперечлива сам собі. Все, що робить і думає людина, властиво залишатися вкрай непостійним. Представляючи людини постійним, насправді, його сутність, природу заганяють в рамки узагальненого образу, що, звичайно ж, суперечить ідеалу людини епохи Ренесанс. І більш індивідуально те, що людина часто сам від себе відрізняється більше, ніж від оточуючих його людей. Отже, проблема протиріччя полягає саме в цьому, в самому внутрішньому світі індивіда. Людське тіло стало однією з основних тем мистецтва доби Відродження, про що свідчать зацікавленість в той час проблемою „оголеного акту” (термін Б. Віппера) [10] і просякнуті еротизмом твори художників та скульпторів тогочасся. Мистецькі шедеври Ренесансу, як слушно зазначає О. Лосєв, „наче б то випуклі, наче б то наступають на нас, наче б то відчутно тілесні” [35, с.55]. Використання таких раціоналістичних прийомів як “вивчення анатомічної структури людського тіла”, „встановлення об’єктивних законів” в галузі відтворення натури, „вчення про ідеально прекрасні пропорції й перенесення їх на архітектуру”, створення „нової мови живописних форм” та ін. віппер[13, с.11-45] дозволило діячам культури доби Відродження повністю охопити тілесну дійсність. Формування „рудиментів перспективної побудови простору” (термін Б. Віппера) сприяло оформленню у ньому тіла. Надання останньому таким шляхом міцної основи та земної величі було значним кроком до подолання середньовічної готичної концепції, суть якої – у відсутності будь-якого зв’язку з реальним світом, прагненні вверх, безперервному русі та ігноруванні норм людського масштабу. Не дивно, що для цього ренесансні художники і скульптори знаходили підтримку в античному мистецтві.

Концепція тілесності Відродження  значно відрізнялась і від середньовічного  розуміння тіла як „тільки тіні, нікчемної подоби вічного та сверхтілесного світу” [35, с.54]. За словами О. Лосєва, ренесансний індивід „вдивлявся в людське тіло як таке і занурювався у нього як в самостійну естетичну даність. Походження цього тіла або його доля, емпірична і метафізична, були не настільки важливими як його самодостатня естетична значимість, його мудрість, яка себе виражає артистично” [34, с.54-55]. Розміщення ж тіла на „реальній просторовій арені дії” [13, с.120] позначало свого роду перемогу життєствердження людини та піднесення земної краси до рівня божественої.

Епоха Ренесанс ототожнює  людину не просто як індивіда, створеного Богом, не просто як людина, що молиться Богу, а як частина Бога, як божого сина. Тобто, людину порівнюють з Богом. У творчих здібностях людина виявляє себе як копія Бога, він як небесний відблиск, відблиск божественної слави, божественного величі. Людина вірить в те, що тіло людське може воскреснути. Так само досконалість передається у фізичну область, що розуміється як досконалість тіла людини. Оголеність стала основною рисою досконалості, яка ототожнює чистоту, істину, правду. Якщо пригадати слова А. Ф. Лосєва, який зауважує, що матеріальність тілесності виражається абсолютизацією особистості людини. Значення цих слів можна розглядати, як втілення всього живого у творчій діяльності і найбільш реалістичним способом. Можна сказати, що при цьому розкриваються творчі можливості людського розуму [35, с.59]. Так у період Відродження поняття дитяча тілесність, та світобачення про дитинство було зовсім відмінне від Середньовічного періоду.

Представником епохи високого Відродження з відповідними поглядами на репродуктивну культуру, в яких раціональний і чуттєвий компоненти максимально врівноважені, є Еразм Роттердамський. У своїй роботі “Про виховання дітей” цей гуманіст однозначно висловлюється про те, що дитина є цінністю, дорожче якої у людини практично нічого немає. Антицінностях визнається безпліддя подружжя. Цінність дитини проявляється, з одного боку, в обов'язки батька перед суспільством, самим собою і дитиною відтворити його на світ, з іншого боку, в максимумі позитивних емоцій, які відчуває дійсний і майбутній батько у зв'язку з народженням і подальшим вихованням дитини. Е. Роттердамскій вказує, що обов'язок людини народити і виховати дитину – це обов'язок, в якій людина відрізняється від тварин і найбільше уподібнюється божеству.

Крім цього, Еразм критикує одностороннє, з його точки зору, ставлення до дитини, коли батьки намагаються  його бачити, перш за все, фізично повноцінним. Е. Роттердамскій закликає батьків зокрема і сучасне суспільство в цілому бачити в дитині гармонію тіла і душі, матеріального і духовного. Ставлення до дитини змінювалося впродовж кількох століть. Малюка, що навчився ходити й розмовляти, у старі часи сприймали вже як крихітного дорослого. Лише з плином часу та модернізацією йому стали приділяти більше уваги, внаслідок чого соціальне дозрівання вповільнилося. Родина не здійснювала й не контролювала передання індивідуальних та суспільних цінностей, не опікувалася соціалізацією маленьких дочки чи сина. Тож вони дуже швидко відокремлювалися від батьків, здобуваючи досвід і навчаючись у “людях”. Дитинство як період життя, за тогочасним уявленням, охоплювало тільки перші роки існування, а сім’я аж до кінця XVII століття не виконувала емоційної функції. Утім, розуміння цього етапу життя поступово еволюціонувало, як і усвідомлення місця хлопчика чи дівчинки в родині, поволі трансформувалися цілі та методи домашньої педагогіки й початкової освіти (від денної школи до інтернату).