Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Починаючи з періоду  античності, тілесність, як ціннісна характеристика людського буття, була предметом дослідження і відображення, захоплення і культивування. Вона займала значне місце у філософсько-світоглядних системах, естетичних канонах і шедеврах художньої творчості. Ідея гармонії тілесного і духовного в людині, їх нерозривної єдності була тут провідним мотивом. Тіло дитини є основою осмислення всієї людської тілесності. Серед культурних змін, пов’язаних з появою християнства, одна з найістотніших була пов’язана саме з тілом. Принципово новий погляд в осмисленні людини привів до оформлення поняття плотського гріха і, як наслідок, придушення людської плоті і це пов’язано з цим практикою стриманості. У подальшому розвитку історико-культурного процесу (в період Нового часу і в епоху Просвітництва) складаються оригінальні концепції людини в культурі та її розуміння тіла. Після появи ідеї про мислячим, але, головним чином, відчуває людина (І. Кант), можна простежити абсолютно нове бачення проблеми тілесності в контексті культури.

До XX століття склалася нова антропологічна парадигма бачення людини, що передбачає необхідність обговорення тілесності людини поряд з поняттями психіки, свідомості, уяви і пам’яті. Цей поворот забезпечив увагу до таких питань як сутність людини, відкритість і незавершеність людської природи. Тобто тіло дитини вже не постає як самостійне, воно залежить від різних факторів які впливають на нього. Своєрідним відкриттям, зробленим мислителями XX століття, належить і традиції екзистенційно-феноменологічного підходу, на основі якого відбувається визначення поняття “мого тіла”, як основи присутності в світі, володіння собою і інтенціональності (спрямованості на світ). “Моє тіло” усвідомлювалася як “первинний образ тіла (не “свідомість”, “модель” чи “схема”), а тіла мінливого в своїх екзистенціальних межах і завжди як би балансуючого на тонкій перешкоді між “моїм” і “іншим”. Усвідомлення тіла вже не може відбутися самостійно, тіло усвідомлюється через призму іншого тіла [25].

Як писав В. Подорога, “тіло завжди наповнює нашу свідомість чи свідомість наповнює тіло. Їх взаємозв’язок не дозволяє свідомості у своїх актах повністю відокремиться від тіла, завжди залишається внутрішній голос тіла”. Виходячи з цього положення, тіло безперервно виявляє процес становлення свідомості. Саме тіло є тим, що “повідомляє світу буття, і володіти тілом означає для живого зрощуватися з певним середовищем, зливатися воєдино з певними проектами і безперервно в них заглиблюватися”, тому тіло повинно розглядатися не як об'єкт світу, але як засіб нашого з ним повідомлення [48, с.76]. У сучасному філософському дискурсі сформувалося уявлення про тіло як про універсальну формі запису соціальної пам’яті. Певні моделі соціалізації дитячої тілесності виявляються надзвичайно стійкими і в різних формах виявляються  впродовж історії. В цілому можна говорити про особливу політичну анатомію дитячої тілесності, без урахування якої неможливе розуміння суспільних форм (влади, комунікації) і самої.

Тіло дитини повністю занурене в суспільну комунікацію, тіло є транслятором комунікації. Соціальна стигматизація тіла, певні маніпуляції з тілом відображають зовнішню структурно-анатомічну форму соціалізації тілесності дитини. Однак не менш фундаментальної соціальної переробки тілесність піддається і на функціональному, психофізіологічному рівні. У зв’язку з цим виникає проблема особливої рефлексії тілесності як певного типу цілісності дитини. Для чіткого виокремлення проблематики тілесності в соціальній філософії та ролі цього поняття у соціально-філософському дослідженні важливі термінологічні розвідки стосовно двох понять – “тіло” та “тілесність”. Філософський дискурс “тіла”, як невід’ємного атрибуту “людського”, триває віки і має численні інтерпретації, вписані в соціокультурний контекст. Велика кількість експлікацій “тілесного” утворює у сучасному полі філософських досліджень строкате розмаїття підходів, парадигм та кутів погляду [48, с.88]. Слід зауважити, що проблема тілесності в історії філософії є одним з мотивів, що визначають сам стиль філософського мислення. Поняття “тіло” розуміють, як осередок проблематики, що має величезну кількість експлікацій в усіх сферах людського життя: від побуту – до релігійних практик, від медицини – до мистецтва, від особистих стосунків – до соціальних ролей. У широкому розумінні “тіло” – це матеріальна річ, фізичне тіло, предмет. У міфологічному та релігійному баченні тіло людини – грало містичну та символічну роль унікального осередку буття людини. І лише Новий час дав поштовх розглядати тіло, як набір органів, що працюють на кшталт механізму або машини. А психофізична проблема, як проблема нездоланного протиріччя між душею та тілом набула свого теоретичного підґрунтя у раціоналістичному вченні Рене Декарта. Тіло є найважливішим об’єктом дослідження сучасних антропологів.

Тіло є людським тілом завдяки тому, що людина усвідомлює себе в ньому і через нього спілкується з навколишнім світом. Критерієм, який вирізняє тіло від решти світу, тобто здатність людини керувати ним ні чим не опосередкованим зусиллям власної волі. Те, що схильне такого впливу волі – є тіло даної людини, на всі ж інші речі, які не є його тілом, людина впливає не безпосередньо, а опосередковано – через власне тіло. Матеріальним буттям ми називаємо те, що сприймаємо опосередковано – через органи відчуттів, ідеальним – то що відкрито нам безпосередньо. Даність людині її власного тіла поєднує характеристики і матеріального буття і ідеального: тіло йому відкрито і безпосередньо для його волі і за посередництвом органів відчуттів [25].

Відповідно з таким  розумінням можна визначити тіло як таке вираження волі зовні, яке відкривається для інших у певній просторово-часової оформленості. Тіло є втілення волі людини в інобуття (тобто у внутрішньому життєвому бутті інших людей), в якому воно оформляється і стає чуттєво сприйманим іншими. Іншими словами, справжній зміст тіла розкривається тільки в спілкуванні, в бутті-з-іншим. Тіло стає справжнім тілом людини, коли воно комунікує з іншим. Тіло є момент тотожності волі людини з внутрішнім буттям іншого. Просторово-тимчасову форму тіла людина сприймає як межу області безпосередньо підлеглого волі. Таким чином, воля є справжньою внутрішньою сутністю тіла, і разом з тим воля є тим, у чому усвідомлює себе людина в якості вільної особистості. Стикаючись з тілом іншого я стикаюся з самою особистістю, а не її відображенням, бо в його тілі він сам в аспекті волі досягає самосвідомості як втіленого та явленого іншим. Тілесна явленність іншого для мене є момент тотожності волі іншого з моїм життєвим буттям, завдяки чому я можу, з одного боку, сприймати тіло іншого як тілесно даний мені феномен (оскільки він тотожний моєму буттю), а з іншого, як саме іншого, тобто як безпосередню явленність його особистості (оскільки тіло іншого як прояв його волі є прояв саме іншого як такого і субстанціально тотожне з ним).

Тілесність є область  реального зіткнення і спілкування  різних людей, де їх внутрішні життєві  світи реально стикаються і взаємовідкриваються. Весь тілесний світ є область взаємоспілкування, а тілесна смерть – нездатність  брати участь в цьому спілкуванні, нездатність бути вираженим тілесно, якийсь злам волі, не дозволяє їй втілити себе у внутрішньому життєвому світі іншої людини. Оскільки через тіло дитини може спілкуватися з іншим тілом, то канон для тіла є наслідуванням. Тіло не може противитися канону, а людина слідує канону [25]. Під тілом слід розуміти момент тотожності людини і світу, присутність людини у внутрішньому бутті інших, то, отже, тіло є не біологічний організм, а той момент вираження людини, за допомогою якого він безпосередньо відкривається іншим і спілкується з ними. Виступаючи як соціокультурного механізму формування і розвитку людської тілесності, культурна традиція характеризується, по-перше, орієнтованим на розвиток людської тілесності духовно-тілесним єдністю людини, яке за своїм ідейним потенціалом виходить далеко за межі завдань вдосконалення тільки тілесної організації людини. По-друге, обрядами та ритуалами, спрямованими на затвердження ідейного змісту суспільних відносин, якостей і властивостей особистості, які покликана формувати дана традиція.

 Також слід відзначити, що розкриття соціально-філософського  механізму функціонування культурної  традиції акумульовано всієї  психофізичної організацією людини. Формування дитячої тілесності як чуттєвої освіти супроводжується формуванням культурних традицій, в яких її суспільство виявляє своє ставлення до дитчої тілесності. У цьому сенсі і культурна традиція, і дитяча тілесність – суть функції формування та розвитку соціально-виробничого організму. Цим пояснюється і сама необхідність вивчення рівнів формування та розвитку традиції, місця і ролі цілеспрямованої діяльності в природному процесі виникнення і відмирання традиції. Позиція Льва Карсавіна, що тіло з позиції знання – річ поряд з іншими речами, з позиції самосвідомості – неподільна цілісність, в якій людина само усвідомить себе і виражається для інших.

Віддомий філософ М. Карпіцкий зауважує, що тіло – втілення і оформлення волі людини в інобуття, тобто в інших життєвих світах. М. Карпіцкий зазначає, що феноменологічна позиція Е. Гуссерля має інше розуміння тіла, тіло постає як феномен, конструюючи тактильну інтенцією, що характеризується як “подвійне схоплювання”. Перераховані позиції розглядають тіло як особистісне буття. Однак тіло можна розглядати і в інших вимірах. Зокрема, у вимірі соціального буття тіло людини набуває інший характер. Воно згортається, ховаючись одягом, переносячи на неї свої властивості. У вимірі статевого інстинкту, що диктується родом, тіло набуває зовсім інший зміст, ніж це ми бачимо з позиції особистісного або соціального буття [25].

Тіло дитини також може викликати безліч асоціацій пов'язаних з етичним, містичним почуттям, породжувати інші відчуття, пов'язані з неповторним характером особистості людини. Для того, щоб все це нескінченно різноманітний зміст зробити предметом розгляду, необхідно перейти від буденної та наукової позиції до позиції філософської. Філософ робить предметом свого розгляду не поняття про тіло, отримане шляхом абстракції відповідно до заданих аксіомами, а досвід тіла – явище тіла в людській свідомості. Вчений прагне встановити закономірності, за якими тіло функціонує і взаємопов'язане з іншими предметами. Філософ ж прагне знайти такий загально значимий сенс, який дозволить об'єднати весь нескінченно різноманітний досвід даності тіла свідомості і включити його в цілісну картину світу, що відповідає його особистим інтуїціям і власному життєвому досвіду.

Так, наприклад, англійський  філософ 18 століття Дж. Берклі вважав, що тіло – це комплекс відчуттів. Однак  тут немає заперечення самого факту тіла, заперечується лише матеріальна природа тіла і разом з цим будь-яке уявлення про об'єктивну субстанції, яка лежить в основі тіла. При цьому тіло визнається як психічної реальності, яка підпорядковується власним законам, незалежним від волі людини, які встановлені Богом. Проте в історії філософії все ж був напрямок, яка заперечувала реальність тіла взагалі, і в суб'єктивному, і в об'єктивному сенсах – це філософія буддизму. Буддисти виходять з визнання тільки тієї реальності, яка безпосередньо переживається людиною, відмовляючись говорити як про матеріальний світ самому по собі, так і про ідеальний світ. Світ для буддиста – це потік пережитих ним явищ. Адже хоча ранні буддисти і заперечували тіло, але тим не менш визнавали його як неминучою ілюзії, що супроводжує нас. Махаяністи вирішили звільнити людину навіть від ілюзорності тіла. Як і ранні буддисти, вони визнавали, що світ – це потік пережитих явищ [25]. Але якщо ранні буддисти вважали, що ці явища є поєднання дхарм, які представляють собою елементарні миттєві якості, то пізні буддисти заявили, що всі дхарми без якісних, а якості виникають лише як причинно-наслідкові відносини між дхармами.

Отже, поняття тіла та тілесності є досить спірне питання. Досить велика кількість дослідників висовують свої теорії, гіпотези стосовно поняття тіла та тілесності. Саме тому поняття тіло та дитячої тілесності ми повинні дослідити у всіх культурних аспектах, щоб детально вивчити основне розуміння тіла.

РОЗДІЛ ІІ. ЗНАЧЕННЯ ДИТИНСТВА ТА ДИТЯЧОЇ ТІЛЕСНОСТІ В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ

Поняття дитинство – всім добре відоме, але (як це не дивно звучить) малозрозуміле явище. Термін “дитинство” використовується широко багатопланово і багатозначно. Через велику кількість досліджень поняття дитинства не є повністю однозначним і сталим. Спеціального визначення дитинства немає в філософських, педагогічних, соціологічних словниках. У психологічному словнику є визначення дитинства як терміна, що означає 1) початкові періоди онтогенезу (від народження до підліткового віку), 2) соціокультурний феномен, що має свою історію розвитку, конкретно-історичний характер. На характер і зміст дитинства впливають конкретні соціально-економічні та етнокультурні особливості суспільства.

Багато століть люди вважали, що в періоді дитинства є тільки одна перевага: воно швидко проходить. Дитина сприймалася як якась “недолюдина”, яку потрібно якнайшвидше перетворити на повноцінну і повноправну істоту. Для цього придатні всі засоби, в тому числі і репресивні. Історія педагогіки дає нам безліч прикладів покарань, заборон та погроз дорослих по відношенню до дитини, причому всі ці дії відбуваються не з жорстокості, а виключно на благо дитини, як його розуміли в давнину. При цьому і любов, і довіру, і прихильність, зрозуміло, існували у взаємовідносинах між поколіннями - це з усією неспростовністю відображає мистецтво. Але панівні світоглядні концепції відносяться до світу дитинства принизливо і це надає архетипічним художнім образам наліт умовності. Питання дитинства розглядалися в межах філософії, психології, соціології, археології, антропології, етнографії, історії культури, літературознавства та інших дисциплін, оскільки світ дитинства вміщує в собі низку інших світів: соціальних взаємин, фізичної реальності та пізнання, історії, культури. Як окремішній філософський концепт і цілісне та значиме соціокультурне явище дитинство осмислюється лише в останні десятиліття минулого століття.

Відчутним поштовхом  переосмисленню уявлень про дитинство дала зокрема книга Ф. Ар’єса “Дитина і родинне життя за Старого ладу” [2, с.34], в якій чи не вперше була поставлена проблема зміни ставлення до дітей і дитинства як предмету наукового розгляду, зокрема в межах історичних дисциплін. Такою комплексною проблемою є проблема “Дитина у світі”, “Дитинство” як особлива псіхосоціокультурная категорія. Необхідність міждисциплінарного синтезу, за допомогою якого можливе створення цілісної панорами уявлень про закономірності становлення особистості дитини в суспільстві, висловлена ​​вже багатьма відомими вченими: Р. Заззо, С. Московічі, А. В. Петровським, Д. І. Фельштином, Р. Харрі, Д. Б. Ельконіна, Е. Еріксоном та іншими. Простежується тенденція до створення цілісної панорами уявлень про закономірності становлення особистості в системі суспільних відносин в ході онтогенезу як індивідуальної історії людини і соціогенеза як історії розвитку людства. Цікавим і плідним для біографіста є також дослідження культурного контексту функціонування дитинства на різних історичних проміжках та реального соціального середовища, в якому формується конкретна дитина.