Культурологічний аналіз феномену дитячої тілесності

Репродуктивна культура епохи пізнього Відродження (ІІ половини XVI початку XVII ст.) Являє собою зміну репродуктивних поглядів сім'ї, цінності дитини. Вже цінується дитина не будь-якого віку, як це було раніше, а коли дитина заслужила позитивне ставлення до себе дорослих наявністю цінних особистісних якостей. Виразником подібних думок цього періоду є М. Монтень, який вважає, що не слід цілувати новонароджених дітей, ще позбавлених душевних чи певних фізичних якостей, якими вони здатні були б навіяти нам любов до себе. Справжня і розумна любов мала б з'являтися і рости в міру того, як ми дізнаємося їх. В період Відродження діти були дуже залежними. Дитинство в принципі не виділялося як особливий період у житті людини, що вимагає свого ставлення, одягу, їжі тощо; навчання переважної кількості дітей відбувалося в процесі сімейних занять – виробничих і побутових. Іншому майстерності віддавали вчити на сторону. Головним було, щоб діти репродукували статус, модель поведінки та зв'язку батьків, підготувалися до шлюбу, самостійного господарювання або проживанню в будинку господаря. У школі головним предметом була релігія, головним засобом виховання – різки. З їх допомогою вчили підкорятися господареві і авторитетам. То ж ми можемо зауважити, що тдо тілесності дитини ставилися більш практично. Тілесність дитини не була ідеалізованою, і не принижувалася, позитивне ставлення до своєї тілесності дитина мусила заслужити [26, с.55].

Мислителі XV століття приділяють особливу увагу сім'ї і ролі батьків, як перших наставників, у вихованні дитини. До сім'ї пред'являються серйозні вимоги: батькам, на думку всіх без винятку мислителів, необхідно самим прагнути до самовдосконалення. З появою дитини на світ батьки зобов'язані піклуватися в дитячий період, головним чином, про збереження його життя і здоров'я (правильне харчування, запобігання від небезпек, загартовування), а з моменту, коли дитина освоює мову, поряд з турботами фізіологічної властивості, на думку всіх мислителів, важливе місце має зайняти духовне виховання. Мислителі відзначають величезну значимість материнського виховання, яка полягає не тільки в турботі про дитинку, догляді за ним, годуванні; на матір покладається серйозна відповідальність у моральному вихованні, всупереч існував у суспільстві середньовічно-католицьким уявленням про моральної зіпсованості жінки.

Хоча інтерес до теми дитинства неухильно зростає, спеціальних  історичних досліджень, присвячених  дитинству в епоху Відродження, існує лише дуже невелика кількість - і слід сказати, що це невеликі роботи, найчастіше статті. Що стосується історичних досліджень, присвячених ранньому дитинству у вказаний період, то їх на сьогоднішній день у вітчизняній науці немає зовсім. Про ставлення до дитячої тілесноті в епоху Відродження, ми можемо дізнатися через образотворче мистецтво. Леонардо Давінчі досить точно зображує дитячу тілесність, її велич на фоні інтер’єру. “Мадонна з квіткою” зображує живу сцену материнської любові (Дод.4). Мати тішить сидячого у неї на колінах немовля, показуючи йому квітку. І рух немовляти і наївна радість зовсім ще молодої матері - все це розказано дуже життєво, все це типово, звичайно. Голова, шия і руки молодої матері дано у живому русі. Зображена виразна фаза руху. Дитяче тіло перетягує на себе всю увагу від інтер’єру. Якщо в “Мадонні Літта” (Дод.5) погляд немовляти пов'язує зображення з глядачем, то дія “Мадонни з квіткою” повністю замкнене в інтер'єрі: мати і немовля зайняті грою, і ми стаємо випадковими свідками цієї сцени. У картині немає нічого піднесеного, нічого від ікони, незважаючи на ледь намічені німби над головами матері і немовляти. І мати і немовля дивляться на квітку. Три руки, сплетені навколо нього, знаходяться в оптичному центрі картини і складають її композиційний вузол. Ліва рука матері тримає іншу квітку.

Отже, тіло людини в період Відродження почало відроджуватися від довгого сну. Епоха Відродження, крім гуманізації культури, мала і свій зворотний бік: перед людством була поставлена ​​задача підкорити природу, завдання в суті своїй суїцидальна і парадоксальна. Діалектика про людину,  – як зауважив М. Бердяєв, – полягає в тому, що “самоствердження людини веде до самознищення людини”. Культурні цінності епохи Відродження були доповнені новими, досі невідомими, цінностями економічного матеріалізму і утилітаризму, які виникли в надрах промислової революції. У період Ренесансу відроджується античний ідеал людини, розуміння краси як гармонії і заходи, реалістичний мову пластичних видів мистецтва на відміну від середньовічного символізму. Наявність у літературі епохи творів, спеціально присвячених вихованню, вже, на наш погляд, говорить про присутність в суспільстві інтересу до проблем дитинства та дитячої тілесності, а, отже, про існування певного ставлення до цього віку і виділенні його у віковій періодизації. Розглядаючи ряд концепцій, присвячених “відкриттю дитинства” в історії, Під “відкриттям дитинства” можна розуміти сплеск інтересу в суспільній думці, який в епоху Відродження яскраво проявився до питань виховання, до людини взагалі і, зокрема, і до дитинства, як до певного і особливого періоду життя людини, що має найважливіше значення для формування фізичних і моральних сторін особистості.

 
 
2.4   Дитяча тілесність в культурі Нового часу

Зацікавленням епохи  Нового часу стало становлення “суспільства споживання”, яке “обов’язково протиставляє себе природному світу і залишає за собою екологічну пустелю”. На думку Піко делла Мірандола, людина займає центральне місце у світобудові. Це відбувається тому, що людина причетна і земному і небесному. Астральний детермінізм він відкидає на користь свободи волі людини. Свобода вибору і творчі здібності обумовлюють те, що кожен сам є творцем свого щастя або нещастя і здатний дійти як до тваринного стану, так і піднятися до богоподібного. У філософській антропології цього періоду вже досить виразно чутні мотиви, що наближаються до індивідуалізму, егоїзму і утилітаризму, пов’язані з утворюючими капіталістичними суспільними відносинами і пануванням приватного інтересу. Так, Лоренцо Валла з усією визначеністю заявляє, що розсудливість і справедливість зводяться до вигоди індивіда, на першому місці повинні стояти свої власні інтереси, а на останньому – інтереси батьківщини. І взагалі, на його думку “там для мене батьківщина, де добре”. Вплив панування приватного інтересу на уявлення про людину, мотиви його поведінки і життєві установки з усією очевидністю виражені в концепції Т. Гоббса. На противагу Арістотелеві він стверджує, що людина за своєю природою істота не суспільна. Навпаки, “людина людині – вовк”, а “війна всіх проти всіх” є природним станом суспільства. Ця основа впливає на світогляд людини, та її уявлення про людську тілесність. Його методологічний індивідуалізм і номіналізм тісно пов’язані з соціологічним і етичним індивідуалізмом. Глибинної ж основою такого стану є загальна конкуренція між людьми в умовах нових економічних відносин. Сам він у цьому зв’язку пише: “Людське життя може бути порівнянна з змаганням з бігу ... єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників, це – опинитися попереду своїх конкурентів”[3].

У Новий час поставало питання про тіло, не лише як біологічне, але і культурне. Задавали запитання чи тіло – суб’єктивне чи об’єктивне буття? Інститутом культури тіла в Новітній час виступає фізична (тілесна) культура, що визначається сучасною культурологією як процес створення поколінь людей, повноцінних фізично-етично-розумових, тобто  людей,  які  володіють культурним тілом (носіїв культурного тіла). Новоєвропейська картина світу передбачає осмислення тіла як якогось автономного від душі буття, зміст якого філософ повинен висловити максимально адекватно, не привносячи нічого особистого, суб’єктивного. Тіло починає розглядатися так само, як і всяка інша річ. Найбільш ранній концепцією тіла класичної філософії є ​​концепція Рене Декарта. Тіло у Декарта розуміється як ідеальний годинниковий механізм, що працює відповідно до чітко визначеними законами. Всі тілесні процеси піддаються механістичного опису природних наук. При цьому паралельно тілу як матеріальної субстанції в людині існує друга, ідеальна субстанція. Душа сприймається у вигляді образів та почуттів основні тілесні процеси через “шишковидну залозу” у мозку і через цей же орган здатне перенаправляти вже існуючі в тілі імпульси. Таким чином, душа, не створюючи ніякої нової енергії і не порушуючи закон збереження руху, здатна керувати тілом, правильно перенаправляючи вже наявну в тілі енергію.

Однак, як не парадоксально, саме в Новий час виникли і  поширилися дискусії про тіло, про  здоров’я, про медичних, гігієнічних і раціоналізуюючих технік, які звертаються до внутрішнього та зовнішнього тіла окремої людини і модифікують його, про індивідуальні рефлексії тіла, яка надає власного фізичного самопочуття, та його першочергове місце в свідомості і в самовизначенні. Найбільш послідовний матеріаліст – Ламетрі – оголосив людину механічною машиною. Він писав: “Людське тіло – це машина, яка є уособленням безперервного руху ... Без їжі душа знемагає, впадає в шаленство і нарешті, виснажена вмирає”. Новий мотив, який виявляється і у Декарта, і у матеріалістів – ідея автономного існування тіла, його незалежність по відношенню до волі людини, до його особи. Поряд з матеріалістичним розумінням тіла новоєвропейська епоха породила і прямо протилежну позицію – зведення тіла тільки лише до суб’єктивного буття. Історія тіла претендує на те, що вона не тільки відкрила нові теми, а й розробила нові методи на основі досягнень і методів етнології, психоаналізу, науки про засоби масової інформації. У той же час тіло як немовних засобів інформації розглядається в таких аспектах: Тіло як засіб і об'єкт комунікації: тіло як носій комунікації, міміка, жести і специфічні конфігурації тіла; можливості (само) спостереження, які стають доступними тільки завдяки володінню письмовою мовою: Тіло як зразок сприйняття: уявлення про цінності та способи інтерпретації, з допомогою яких формується уявлення про тіло; історія болю, бажання, насолоди, сексуальності, старіння; історія сприйняття за допомогою органів почуттів, тобто зору, слуху, нюху, дотику.

Інтерес до особливостей дитячої психіки у зв'язку із завданнями навчання і виховання був властивий всієї передової науково-педагогічної думки Нового часу, починаючи від X. Вівеса, Я. А. Коменского і Дж. Локка. У другій половині XVIII століття цей інтерес, різко загострився у зв'язку з підйомом економічного життя і потребою в нових формах освіти, відобразили праці Ж.-Ж. Руссо та І. Песталоцці. Останній прямо вказував, що хоче побудувати весь процес навчання на психологічної основі. Але така основа ще не була підготовлена ​​наукою. В епоху Просвітництва Жан-Жак Руссо одним з перших висловлює ідею самоцінності дитинства: “природа бажає, щоб діти були дітьми, перш ніж вони стануть дорослими” [53, с.91]. Сучасники не зрозуміли закликів філософа. Вимоги Руссо про повагу особистості дитини і до її тілесності, про необхідність рахуватися з його інтересами і потребами звучали в середині XVIII століття якщо не як голос волаючого в пустелі, то вже у всякому разі, як жарт генія. Становище стало змінюватися зі зміною естетичних уподобань європейців. У рамках сентименталізму традиційне ставлення до періоду дитинства як до часу, який швидше неприємно, ніж радісно, ​​змінилося на зворушливе: “дитинства сон златій”. Поступово прийшло розуміння того, що дитина є несвідомим суб’єктом, здатним на нераціональні вчинки, й за допомогою виховних заходів та належної освіти малюка, а згодом і підлітка можна змінити, зробити з нього законослухняного підданого, дисциплінованого чиновника, вправного солдата тощо.

У Франції та Великій  Британії, які були на чолі просвітницького руху, з’явилися спеціальні педагогічні трактати, один із яких – “Еміль” Жан-Жака Руссо – став настільною книжкою просвітника-педагога. Насамперед однією з особливостей Нового часу виявилося послаблення покарань, зокрема заміна тілесних моральними. Вважали, що тіло дитини не повинно було нищитися. В основі покарання було усвідомлення своєї вини. Для жінок-дітозгубниць поширені були пом’якшені вироки, однак із моральним засудженням і вимогою покути. В період Нового часу застосовували несуворі покарання або ж їй і взагалі пробачали скоєне – жорстоко бити беззахисного малюка вважалося моральним збоченням. Та, найголовніше, сталася зміна ставлення до малечі в культурі [53, с.66]. Другу половину ХVIII – першу половину ХІХ століття вважають визначним періодом в історії родини. Тривалий потік економічних благ, який, на думку британського історика Джона Кордуелла, був спрямований у традиційному суспільстві від молодших генерацій до старших. Якщо в центрі старої родини стояв авторитет батька й управління домом, то життя сучасної сім’ї будується на залежності від дитини та її майбутнього.

Ще один тип образу, який збагатив мистецтво Нового часу, - це образ дитини - розвивається особистості. Самобутність, психологічна глибина  і цінність періоду дитинства відкрилися майстрам мистецтв порівняно пізно. У сучасних соціокультурних дослідженнях простежується історична динаміка відносин суспільства до дитини: “всі вчені згодні з тим, що новий час, особливо XVII і XVIII ст., Ознаменувалися появою нового образу дитинства, зростанням інтересу до дитини у всіх сферах культури, більш чітким хронологічним і змістовним розрізненням дитячого та дорослого світів і, нарешті, визнанням за дитинством автономної, самостійної соціальної та психологічної цінності. У художній літературі ця еволюція виступає навіть ясніше, ніж у психолого-педагогічної”.

У XIX столітті наука починає  серйозно займатися дітьми, з'являються  достовірні дані про специфіку дитячого тіла, закономірності його природного і соціального буття. З медицини виділяється педіатрія із загальної психології - педологія, формується вікова та педагогічна психологія. Вчення про дитину знаходить цілісність, переймається ідеєю розвитку, в ньому реалізується міждисциплінарний підхід. Як зазначає Д. Міхель, багато в чому це пов'язано з Медикалізація дитячого тіла і розширенням сфери медичного контролю за нім. Дійсно, західна культура прагне до повного контролю над народжуваністю, внутрішньоутробним розвитком зародка і плоду, а далі за всіма етапами життя дитини, щоб мати повноцінного громадянина. Якщо сюди додати сучасні проблеми біоетики, пов'язані з новими технологіями зачаття і дітонародження, клонуванням людини і т. п., то, очевидно, що ми маємо справу з дуже неоднозначною ситуацією.

 Багато дослідників вважають, що “відкриття дитинства” відбулося в рамках протестантизму, і пояснюють це особливою вимогливістю протестантів до навчання дитини грамоті і його раннього прилученню до читання Біблії. Оскільки, згідно з вченням Лютера, порятунок душі - особиста справа кожного і відбувається воно через Слово Боже, Біблія повинна бути в кожному будинку і її потрібно читати з ранніх літ. Звідси важливість навчання дітей і особлива увага до дитячого віку, самій ідеї дитинства, під час якого людина долучається до Бога. Згодом концепція дитинства знайшла спеціальну теоретичну розробку в творах протестантських моралістів XVII століття. У автобіографіях протестантських письменників дійсно виявляється пильний інтерес до дитинства і вченню. Вони охоче і часто досить безпосередньо розповідають про різні події, що трапилися з ними в цей період життя: витівках, батьківських покараннях, чудесний порятунок від ненавмисної загибелі і хвороб, призначених свідчити про Божественне заступництво над героями, авторами, докладно повідомляють про оволодіння ними навичками читання і грамотності. Багато в чому типовим для раннього протестантизму є образ дитинства, відображений в автобіографічному творі шотландського священика Джеймса Мелвілла (1556 - 1614). Втім, все воно, написане в жанрі релігійної автобіографії, - це розповідь не стільки про життя самого автора, скільки про прояв по відношенню до нього Божественної благодаті. На самому початку Мелвілл стверджує, що має намір “зафіксувати на папері благодать Господа, даровану йому з першого її зачаття і зазначеного дня його народження”. Звідси і побудова сюжетів, і не зовсім звичайний для свідчень про себе піднесено-урочистий тон, що нагадує пафос релігійно-полемічних трактатів діячів шотландської Реформації.