Збройни: сили Украини на захисти витчизни

У Другій світовій війні  Україна втратила 8 млн. осіб, з яких: 2,5 млн. — військові, а 5,5 млн. — цивільні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. Реформування та розвиток сучасних Збройних сил України

 

2.1. Історія  будівництва сучасних Збройних  Сил України незалежної держави 

Збройні сили України — це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

24 серпня 1991 року Верховна  Рада України прийняла постанову «Про військові формування в Україні», якою визначила: «підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації. [17,388]

Історію будівництва  Збройних Сил України можна поділити на чотири основні етапи:

перший етап – формування основ Збройних Сил України (1991–1996 рр.);

другий етап – подальше будівництво Збройних Сил України (1997–2000 рр.);

третій етап – реформування Збройних Сил України (2001–2005 рр.);

четвертий етап – розвиток Збройних Сил України (з 2006 р.).

24 серпня 1991 року Верховна  Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію всіх розташованих на української теренах військових формувань, Збройних сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України. З 24 серпня 1991 р. під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, 3 повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) й окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сиди, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 700 тис. осіб. В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору «Про звичайні збройні сили, в Європі» та виконанням Ташкентської Угоди І992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого «флангового району». В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й Автономна Республіка Крим.

Восени – взимку 1991 року були підготовлені важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України.

11 жовтня Верховна  Рада України затвердила Концепцію  оборони і будівництва Збройних  Сил України. У прийнятій Концепції  передбачалася, що Україна поступово,  з урахуванням усіх факторів  національної безпеки, реалізуватиме  намір стати в майбутньому нейтральною, без’ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї. [13,2]

Концепція визначала, що Збройні Сили України складаються  з трьох видів:

Сухопутні війська (Війська  наземної оборони),

Військово-Повітряні  Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони),

Військово-Морські Сили.

Збройні Сили України  будуються за принципом розумної достатності. Виходячи з фінансово-економічних можливостей і того, що Збройні Сили України повністю фінансуються з державного бюджету, чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8–0,9% чисельності населення країни, тобто 400–420 тис. осіб.

Що стосується органів  військового управління, то було визначено, що законодавче регулювання в галузі оборони, національної безпеки та військового будівництва здійснює Верховна Рада України, а Президент України (до обрання Президента України − Голова Верховної Ради України) є Головнокомандувачем Збройних Сил України, він, згідно зі статтею 106 Конституції України, призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки й оборони держави  . Концепція передбачала створення Ради оборони України як вищого державного органу керівництва обороною і безпекою держави, який розробляє основні напрями воєнної політики та військового будівництва.

Також було визначено  місце в органах військового  управління Міністра оборони України і Головного штабу Збройних Сил. Міністр оборони України керує Збройними Силами України; проводить у державі єдину воєнно-технічну політику; відповідає за розробку і подає Президенту (Верховній Раді) України проекти планів застосування Збройних Сил і комплексні плани їх розвитку, несе відповідальність за стан і розвиток Збройних Сил, їх бойову та мобілізаційну готовність, своєчасне розгортання і захист територіальної цілісності.

Безпосереднє керівництво  Збройними силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних сил України. Головнокомандувачем Збройних сил України є за посадою начальник Генерального штабу ЗС України, якого призначає та звільняє в установленому порядку Президент України. Військове управління Збройними силами здійснює Генеральний Штаб

Саме тоді ж (11 жовтня) Верховна Рада України постановила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які входять до Ради оборони України, а також Положення про Раду оборони України.

Осінь – зима 1991 року були повною мірою переломними для військового будівництва. Адже 6 грудня Верховна Рада України приймає надзвичайно важливі для військового будівництва закони − «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К.П. Морозов. [1]

Закон «Про оборону України» виходив з того, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, незалежно від їх соціально-політичної та економічної орієнтації. Виходячи з принципу оборонної достатності, у Законі формулювалися загальні положення про оборону України, правові основи діяльності органів державної влади та управління щодо забезпечення оборони України, а також положення, що стосуються стану війни, воєнного часу, мобілізації, територіальної оборони. Спеціальний розділ Закону був присвячений Збройним Силам України. [7,58]

За сутністю та призначенням Збройні Сили України визначалися  як військова державна структура, основна  функція якої полягає у збройному захисті незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Збройні Сили України створювалися і здійснювали діяльність на основі: демократії і гуманізму; верховенства закону; підзвітності конституційним органам законодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності і колегіального вироблення рішень; загального військового обов’язку громадян України; добровільності вступу на кадрову військову службу; дотримання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці; позапартійності; гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців. Власне кажучи, ці основи були соціально-політичними та організаційними принципами будівництва і функціонування Збройних Сил України. Вони відображали їхню соціальну природу і характер як армії правової демократичної держави.

20 листопада 1991 року  Постановою Кабінету Міністрів  України № 321 було затверджено  Тимчасове положення про Міністерство  оборони України, згідно з яким  була остаточно схвалена чисельність центрального апарату Міністерства оборони у кількості 248 осіб (216 – військовослужбовців). Дозволялося мати 5 заступників Міністра оборони, у тому числі двох перших, а також колегію Міністерства у складі 11 чоловік.

3 січня 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислоковані на українській території війська. Планувалося його завершити до 20 січня, однак потім термін був продовжений до 31 січня, та фактично процес прийняття присяги тривав ще довше.

Указом Президента України  від 5 квітня 1992 р. № 209 на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів  управління Військово-Морських Сил  України.

25-26 червня 1992 року відбулося  перше засідання колегії Міністерства оборони України з порядком денним «Про хід створення Збройних Сил України і завдання щодо якісного формування з’єднань і частин на першому етапі військової реформи». Колегія більш чітко визначила завдання, уточнила план реформування військових формувань до 1995 року включно. [3]

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні  сили в Європі, яким визначалися  максимальні рівні озброєння  і військової техніки для України. Необхідно було скорочувати кількість  танків на 5 300 одиниць, бойових броньованих машин (ББМ) – на 2 400 одиниць, бойових літаків – на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила вже 18 серпня 1992 року.

Згідно з Указом Президента України від 28 січня 1993 року на базі Військово-Повітряних Сил України та Військ Протиповітряної оборони України розпочалося формування єдиного виду Збройних Сил України – Військ Повітряної оборони (ВПО).

У 1994 р. закінчилося міждержавне  переміщення військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину, у тім числі 27 982 офіцери. 20 квітня 1995 року Указом Президента України в складі Збройних Сил України відновлено як їх вид Війська Протиповітряної оборони.

Будівництво Збройних Сил України  супроводжувалося значним скороченням  чисельності особового складу та озброєнь. За рахунок розформування  деяких частин, удосконалення організаційно-штатної  структури чисельність ЗС України  за станом на кінець 1995 року було скорочено до 400 000 чоловік.

26 січня 1996 року Рада національної  безпеки та оборони розглянула  проект Концепції реформування  Збройних Сил України. Концепція  передбачала подальше значне  скорочення військ, ліквідацію військових  округів та перехід на оперативно-територіальну систему будівництва армії, принципи регіонального комплектування тощо. Проте, в подальшому реалізувати дану Концепцію не вдалося.

Згідно з Указом Президента України  від 23 травня 1996 року у складі Збройних Сил України формується командування Сухопутних військ України, якому підпорядковуються органи управління та війська військових округів.

Підбиваючи підсумки першого, найскладнішого етапу будівництва Збройних Сил  України (1991–1996 рр.), слід зазначити, що незважаючи на різноманітні труднощі, були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

У січні 1997 року Президентом України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Саме з цього розпочався другий етап військового будівництва в Україні.

Перший рік реалізації положень Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України вніс суттєві зміни в їх облік та діяльність. Протягом 1997 року проводилася значна робота щодо оптимізації структури та чисельності Збройних Сил України. Здійснювалася реорганізація військових округів, Північного оперативно-територіального командування в оперативні командування. Було зроблено суттєві кроки щодо підвищення ефективності системи державного керівництва Збройними Силами та поліпшення взаємодії Міністерства оборони України з центральними та місцевими органами виконавчої влади. Активно здійснювалася перебудова системи управління, оперативного, тилового і медичного забезпечення військ (сил).

21 січня 1997 року Указом Президента  України були затверджені Положення  «Про Міністерство оборони України» та «Про Генеральний штаб Збройних Сил України». Міністерство оборони і Генеральний штаб ЗС України вперше отримали свої окремі Положення, що було не лише подальшим впорядкуванням їхніх повноважень і відповідальності, але й важливим кроком на шляху становлення демократичного цивільного контролю над оборонною сферою.

Повноваження Генерального штабу  Збройних Сил України значно поширилися на здійснення планування оборони держави  і оперативного управління всіма  військовими формуваннями України. Відтепер Генеральний штаб Збройних Сил України отримав право на здійснення контролю за виконанням завдань з організації оборони держави всіма військовими формуваннями. Були суттєво уточнені повноваження Міністерства оборони. Вперше у Положеннях були передбачені механізми запобігання неузгоджених дій вищого керівництва Збройних Сил. Йдеться про «паралельну» персональну відповідальність Міністра оборони перед Президентом, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Міністрів України, а начальника Генерального штабу ЗС України – перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони; про спільне видання Міністром оборони і начальником Генерального штабу ЗС України наказів і директив з найважливіших питань будівництва та розвитку Збройних Сил, їхньої бойової і мобілізаційної готовності, підготовки тощо.

У 1997 році вперше було проведено цикл стратегічного планування оборони  України і затвердження Стратегічного  рішення на застосування Збройних Сил  Президентом України.

З 1998 року запроваджена нова система  військово-адміністративного розподілу території України. Замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали постійними оперативно-стратегічними об’єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і у воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їхніх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості.