Збройни: сили Украини на захисти витчизни

Улітку 1648 р. Б. Хмельницький під Білою Церквою збирає військо: 16 постійних козацьких перевірених у боях полків, які .очолюють легендарний Філон Джеджалій, Максим Нестеренко, Іван Гиря, Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський; загін легкої кінноти (Максим Кривоніс); загони добровольців. Усього до 100 тис, з яких 40— регулярні.

Поляки мобілізували 32 тис. чол. та найняли 8 тис. німецьких вояків. Командувачів було три та дуже невдалі («перина, латина і дитина» — за висловом Б. Хмельницького).

У вересні 1648 р. біля містечка Пилявці на Поділлі військо Б. Хмельницького знову  завдало  полякам  нищівної  поразки,  унаслідок  якої  польське  військо,  покидавши  зброю  та  залишивши  зброю, відступило. 26 вересня цього ж року повстанці підійшли до Львова й оволоділи горою Високий Замок, а в жовтні почали облогу польської фортеці Замостя. Однак багатомісячний успішний похід військ Б. Хмельницького був припинений. Холодна  осінь,  нестача  провіанту  й  епідемія  чуми  не  сприяли  подальшому розвитку бойових дій. Знявши облогу Замостя, залишивши на Волині й Поділлі кілька козацьких загонів, він з військом відійшов на Подніпров’я.

Унаслідок перемоги під  Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя майже всі українські землі було визволено від польського панування.

У Польщі на цей час  обирають короля (Яна-Казимира), який запропонував перемир'я. Б. Хмельницький погодився і не пішов далі на Польщу, хоч мав можливість припинити існування Речі Посполитої. Причини: голод і чума у війську; союзники (кримські татари) вже не хотіли воювати; Хмельницький добре ставився до Яна-Казимира; політична короткозорість гетьмана.

Під Збаражем та Зборовом на Тернопільщині відбулися головні воєнні події весни–літа 1649 р. Польське військо на чолі з королем сконцентрувало свої сили біля фортеці  Збараж. Війська Хмельницького  і  кримських  татар  почали  облогу  Збаража,  який обороняв польський  загін, що очікував прибуття  головних  сил. Хмельницький, розгадавши наміри поляків, напав на королівську армію під Зборовом  і оточив  її. Польські вояки почали  масово  тікати,  а ті,  що  залишилися,  були  в безнадійному  становищі.  

Б. Хмельницький  міг  остаточно  добити  супротивника, але кримський хан Іслам Гірей ІІІ порушив попередню домовленість  і перейшов  на  бік короля, що  примусило Хмельницького укласти з Польщею мирний Зборівський договір.

1651р. під Берестечком  знову зійшлися 150-тисячна армія  Яна-Казимира та 100 тис. козаків і 50 тис. татар. Битва тривала 2 тижні та знову закінчилася зрадою татар. Сам Хмельницький опинився в тимчасовому татарському полоні. [18,32]

28 вересня 1651 р. підписано  Білоцерківський мир, який зменшив  реєстр до 20 тис. чол., гетьманська  влада поширювалася тільки на Київщину, заборонялося вступати Україні в зовнішні відносини з іншими державами, особливо з Кримським ханством.

Виникла загроза закріпачення козаків і селян, які почали тікати на Слобідську Україну-Харківщину. Тому в квітні 1652 р. після таємної ради в Чигирині військо Б. Хмельницького напало на 30-тисячну армію поляків під Батогом і розгромило її (вбито всіх полонених — помста за Берестечко). Знову спалахнули повстання, але бойові дії йшли повільно — війська з обох сторін були виснажені.

Наступні півтора року польсько-українська війна тривала  з перемінним успіхом, а восени 1653 р. польське військо знову було розбите  під містечком Жванець між  річками Жванчик та Дністер на Поділлі.

У 1653 р. московський цар Олексій Михайлович зібрав Земський собор і, щоб Україна не ввійшла в Оттоманську Порту, їй було прийнято під «свою високу руку». Московське посольство на чолі з Василем Бутурліним прибуло до Переяслава, де 18 січня 1654 р. і була підписана Переяславська угода.

Навесні 1655 р. Б. Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину, щоб визволити від польського панування західноукраїнські землі та об’єднати Україну в  її  етнічних  кордонах. 19  вересня 1655  р. українська армія вщент розбила польське військо  під  Городком, що  за 25 км  від  Львова. Унаслідок перемоги було визволено значну частину Західної України.

Під час повстання  військова наука продовжувала розвиватися. Тоді було закладено фундамент традиційних теорій і тактики українських військових формувань — козацька дисципліна, хитрість і раптовість у діях на полі бою тощо.

1.4. Гетьманщина  й українські військові формування  після скасування козаччини

1658 р. після смерті  Б. Хмельницького гетьманом обрали  Виговського (пропольський). Проти  нього виступила частина козацтва, зокрема полтавський сотник Пушкар з 15 тис. козаків. Відбулася битва, в якій загинуло до 50 тис. чол. Після чого відписано Гадяцький трактат з поляками, але Московія виступила проти 150-тисячним військом і була розбита під Конотопом (князь Трубецькой). 29 липня 1658 р. проти поляків знову повстали полки козаків. 1659 р. Виговський тікає до Польщі. Гетьманом стає ІО. Хмельницький і підписує невигідний пакт з Росією. Проходить низка війн, унаслідок яких Україну роздирають між Росією, Польщею та Кримським ханством («Вічний мир» між Польщею та Росією — договір 1688 р,).

Більш як 300 років Україна  була розірвана на шматки і не могла  одержати незалежності. Козаччина поклала  початок державності, яка проявилося у 1918 р. та завершилося в 1991р. проголошенням незалежності держави.

Після Руїни почалася нова доба — Гетьманщина. Знов Україна прагнула незалежності і під керівництвом гетьмана І. Мазепи виступила проти експансії Росії, козаки ще раз зазнали поразки. Потім відбулося подальше скасування автономії, під час якого полягло чимало українців. Росія отримала неабиякий зиск від козаків: вони справно охороняли російські землі від татар і штиками підтримували всі походи проти них; також Січ охороняла Московію і від Польщі. Армія козаків стала мобільнішою: головний рід військ — кіннота, не втрачає сили флот (легкий та мобільний, спритний на річці та на морі). На озброєнні козаків — гармати, рушниці, інженерне обладнання. Запорожці, виконуючи військові функції в Європі, одержали неабияку популярність.

4 червня 1774 р., коли більшість  козаків перебувала на турецькому фронті, Російська армія на чолі з генералом Теклею оточила Січ і зрівняла її з землею. Гетьмана і старшину (Калнишевського) відправлено на Соловки. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов притулок у гирлі Дунаю. Козаки почали служити Отаманській імперії. Сама Україна опинилася під загрозою Знищення. [14,39]

У ХVIII-ХХ ст. Україна перебуває у складі двох імперій: 80 %. населення — під російським імператором, решта — під австрійською (Габсбурги). Вона перетворилася на периферійну державу. Військові формування не допускалися. Лише 1812 р., коли Наполеон вдерся на Лівобережну Україну, зібралося декілька полків добровольців на кшталт козацьких, які вірно й завзято боронили імперію. З початком революційних подій (XX ст.) у Російській імперії з повною силою відновилося прагнення українців до незалежності. Почалося формування військових частин (Пластунський і Січовий стрілецький рухи).

 

 

1.5. Військова  діяльність українського народу  під час Першої світової війни

Політико-економічна та військова криза Російської імперії, суперечності між державами Європи призвели до нового піднесення національно-визвольної боротьби українського народу. Центром стала Західна Україна (Галичина), де 1911 р. Іван Чмола заснував з учнів шкіл і гімназій Львова дитячий таємний гурток «Пласт». Гуртків ставало все більше, і вони утворили відповідний рух. Старша молодь об'єдналась у Стрілецькі товариства «Січ», «Сокіл» та ін. Січовий стрілецький рух сформувався з радикально настроєних селян, інтелігенції, студентської та учнівської молоді.

Створювалася література, випускалися підручники з військової справи (наприклад «Правильник піхотинця»), видавалися газети та журнали.

Перша  світова  війна  розпочалася 1  серпня 1914 р.  як  протистояння  двох  військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція, Росія) і Троїстого союзу (Німеччина,  Австро-Угорщина,  Італія).  У стратегічних  планах  противників чільне місце відводилося завоюванню українських  земель,  які  з початком  війни перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну. [11,43]

З початком Першої Світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до Українського народу», в якому об'єднала Українське Січове Стрілецтво (УСС) для збройної боротьби за визволення України.

У 1914 р. був сформований  легіон Українських січових стрільців  (УСС) (додаток 3), запис до якого проводився на добровільних засадах. Основну масу становили молоді вихованці воєнізованих  українських організацій:  спортивно-громадської («Сокіл»),  пожежної («Січ»), учнівсько-шкільної («Пласт»). До Стрия, що на Львівщині, де формувався легіон, прибуло понад 10 тис. добровольців. Проте дозвіл на легіон УСС було дано у складі лише 2,5 тис. осіб, адже австрійське командування хотіло бачити українців мобілізованими до імперської армії, де б вони «розчинилися» у масі солдатів інших національностей. Військову присягу приймали  двічі:  перший  раз —  загальну  для  всього  австрійського  війська,  а  вдруге — «свою», національно-патріотичну на вірність Україні.

Теодор Рожанковський  — перший командир легіону, пізніше  — Михайло Галущинський.

Бойове  хрещення  усуси (від  абревіатури УСС)  прийняли 25  вересня,  захищаючи Ужоцький перевал Карпат. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отож відразу ж проявилася й загальнонаціональна для українців трагедія: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворогуючих армій.

Вересень 1914 р. — 2500 добровольців прийнято до легіону з дозволу австрійської влади, яка направляла їх у найнебезпечніші ділянки фронту.

Для підготовки поповнення в легіоні УСС було організовано військову школу (вишкільна група), що склалась із кількох сотень і мала власне господарство. Школа ділилася на 2-3 курені по 8-10 сотень.

Навчання проводили  спочатку австрійські, а потім і  українські інструктори. Наприкінці навчання — іспити, для командирів — додатково.

Усуси виказали себе найстійкішими  солдатами австрійської армії, яким доручали найвідповідальніші завдання. Генерал Ігнац фон Фляйшман писав  в одному з наказів по дивізії, якою командував і в лавах якої перебували усуси, що «вони можуть гордо  глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та лавровий вінок в історії  їхнього народу». У цьому разі йшлося про найзапекліші бої за гору Маківка в Карпатах, які відбувалися з початку квітня до початку травня 1915 р. Ця гора кілька разів переходила  з рук у руки. Бої  за неї визначили перелом у військових операціях на користь німецько-австро-угорських союзників. Вони перейшли в наступ, і в їхньому складі усуси вже в червні 1915 р. першими ввійшли до Галича — старовинної столиці Галичини, піднявши тут на знак перемоги свій жовто-блакитний прапор.

Ще одним місцем геройської слави стала гора Лисоня біля Бережан  на Тернопільщині, де новосформований  полк УСС, потрапивши в оточення переважаючих сил противника, загинув. Лише 150 стрільцям та 16 старшинам удалося вирватися з оточення.

Визначні українські військові, які пройшли Легіон: Кирило Трильовськйй, Костя Левицький, Михайло Волошин, Дмитро Вітовський. Українських січових стрільців поважала австрійська влада та боялася російська. Метою УСС було звільнення й об'єднання українського народу, створення незалежної соборної України. Легіон проіснував 4 роки.

 

1.6. Збройні  сили УНР та їх роль у  боротьбі за національну державність

З метою створення  національної армії з початком революції 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух. Спочатку створено військові клуби, які стихійно перетворилися на військові підрозділи. Цьому процесу активно заважало революційне командування й уряд.

Тільки-но Центральною  Радою було проголошено УНР, як 16 січня 1918 р. — ухвалено закон про утворення народної армії на міліційній основі за територіальним принципом (округа):

• сформовано окремі кадрові  частини;

• організовано навчання, яке здійснювали військові інструктори;

• схвалено введення тимчасової форми одягу (т. зв. однострій) війська;

• уведено відзнаки роду військ і номери військової частини (вишивались на петлицях коміра), запроваджено тільки військові посади (без рангів), які закріплювалися на правому рукаві;

• прийнято рішення про  реорганізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8-10 військових територіальних корпусів (проте уряд УНР це не встиг зробити). [11,43]

Квітень 1918 р. — державний переворот генерал Павло Скоропадський, який більше опирався на проросійські прошарки кади, що гальмували створення української армії.

Липень 1918 р. — закон «Про загальний військовий обов'язок» — прийнято план організації української армії (строк службі в піхоті — 2 роки; у кінноті й артилерії — 3; на флоті — 4; у запасі — до 38, а в ополченні — до 45 років).

Передбачалося: 16 корпусів, 7 дивізій, 3 важкогарматні батальйони, ескадрилья бомбардувальних літаків, 2 понтонні і 4 залізничні курені.

Для підготовки кадрів існувала система навчальних закладів, у тому числі військова академія, повітряна школа, чотири кадетські та старшинська школи, школи для кінноти, артилерії, технічної служби.

У складі Української  армії залишалися: Запорізький корпус, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків), дивізії Сердюків (сини заможних селян — опора влади) і Сірожупанників (з українців, які були в полоні в Австрії), загін січових стрільців. Чисельність у 1918 р. — 60 тис. чол.