Збройни: сили Украини на захисти витчизни

Запорозьке військо  славилось високою боєготовністю  і військовою майстерністю. Ці якості досягалися значною мірою завдяки  тому, що військо було регулярним, значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, повсякденно вдосконалюючи бойову підготовку. Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий термін зібрати велике військо. Високої військової майстерності досягали за  рахунок  добре  налагодженого  військового  навчання  та  постійних  сутичок  з  татарами.

Польський учений Шимон  Старовольський у книзі «Полонія»  писав: «У своїх таборах вони мають  дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах не поступаються жодній нації в світі».

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня  кращих європейських армій, а своєю  активною, наступальною, ініціативною стратегією та маневреною тактикою  перевершувало  феодальні  армії  Європи,  що  послідовно  додержували стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьке військо  поділялось на піхоту, кінноту, артилерію, але неперевершену славу  козаки  здобули  як  піхотинці,  яких  вважали  найкращими  в  Європі. Піхота  майстерно билася з ворогами на суходолі, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша — стріляла, друга — подавала, а третя —  заряджала рушниці. Запорозька піхота воювала  і на морі у складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій.

Кіннота в запорожців була менш чисельна від піхоти, але  і її дії відзначалися військовою  майстерністю.  Запорозька  кіннота  вела  наступ  так  званою  «лавою», шикуючись півколом, атакуючи в такий  спосіб ворога не лише з фронту, а  й з флангів.

Артилерія Запорозького війська складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також  легких рухливих фальконетів (легких гармат). Деякі з них мали вертлюги, які  прикріплювали до бортів човна або  судна.

Козаки були озброєні шаблями й  списами, а також вогнепальною зброєю — мушкетами,  пістолями,  самопалами,  рушницями.  Запорожців  називали  «рушничним  військом». Крім того, у козаків були також келепи (бойові молоти), якірці та рогульки — їх застосовували проти ворожої кінноти. Відомо, що  козаки використовували  запалювальні  ракети  ще  на  початку XVI ст.  У XVI  та  в  першій  половині XVII  ст.  козацтво, хоча  в  меншій  кількості,  ніж  рушниці,  використовувало луки. Цей,  на  перший  погляд,  анахронізм  мав  практичне значення. Адже лук стріляв набагато швидше за рушницю, тож один  лучник міг доволі  ефективно прикрити  десяток козацьких стрільців під час заряджання  вогнепальної зброї. [10,33]

Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк мав сокиру, косу,  лопату,  шнури  і  таке  інше,  щоб  насипати  вали  й  будувати  укріплення,  а  також зв’язувати вози в табір. На кожні 5–10 козаків був один віз, який перевозив зброю, боєприпаси, продукти, фураж для коней, лопати, сокири, пилки та інше. На окремих возах перевозили гармати.

Найпоширенішим  видом  бойового порядку  в козаків  став  так  званий табір  з  возів  — найважливіший елемент козацької  тактики в умовах рівнинної степової місцевості, який застосовувався для  просування військ, наступу та оборони.

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, уздовж довших сторін якого рухались вози один за одним в один або кілька рядів. Між рядами возів у середині рухалось спішене військо. У першому зовнішньому ряду були встановлені гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила»,  тобто  один  ряд  возів  був  довший  за  інші, що  дозволяло  в разі небезпеки перекрити табір спереду і ззаду.

Якщо передбачалася  тривала оборона табору, то колеса возів зв’язували ланцюгами, закопували в землю,  її також насипали на вози. Навколо возів  із зовнішнього та внутрішнього боків робили бруствери, окопи, з’єднані ходами сполучення. Розміри табору залежали від кількості війська.

Захисні функції  табору  з  возів  були настільки високі, що  вони  зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Особливістю рухомого  табору  з возів було  те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності.

Козаки мали  розподіл  обов’язків на  випадок  бою  безпосередньо  біля  свого  воза: частина  з них  забезпечувала безперервність вогню, а частина стежила  за рухом воза  і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. На цей період призначався старший.

Похідний порядок козацького війська будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим  рухався  козацький  розвідувальний  загін,  який  висилав  на  відстань  до 6 км розвідувальні роз’їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4–6 км рухався передовий загін кінноти, який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11–15 км за передовим загоном йшли під захистом табору головні сили війська. У свою чергу від табору на відстані 2–3 км висилали дозори фронтальної  і  бокової сторожової  охорони.  Козаки  добре вміли будувати  земляні укріплення. Вони блискавично споруджували вали, засіки, шанці, редути.

Серед  козаків  здавна було поширене ще не  відоме  в  Західній Європі  самоокопування стрільця як спосіб захисту вояка від вогню противника. Це було надійніше використовуваних  польською  шляхтою  та  її  солдатами-найманцями,  передусім  німцями, панцирів й кольчуг, які в епоху широкого  застосування в боях рушничного вогню  захищали мало.

Бій козаки розпочинали  «герцем», тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Коли ж противник вирішував дати бій, то його військо виходило з табору  і шикувалось у бойові порядки. Відносно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо.

У центрі бойового порядку  ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах піхота ставала  в три шеренги. Між окремими піхотними  підрозділами ставили легкі гармати. Козацька атака проводилася «лавою», а піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат  та  мушкетів,  який  забезпечували першій шерензі дві інших,  готуючи набої, підтримувала атаку кінноти.

Якщо під час бою  козацьке військо змішувалося з  ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою, козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ потрапляв в оточення, то він вистроювався трикутником.

Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення  резерву та засідки,  раптовість  удару та  вміле  використання  рельєфу місцевості —  характерні  риси військового мистецтва запорозьких козаків.

З кінця XVI ст. козаки робили фактично щорічні морські походи, нерідко й по кілька разів.  До  таких  походів  козаки  готувалися  централізовано,  спочатку  збирали  припаси, зброю,  будматеріали.  З  відібраним  особовим  складом проводились  військові  заняття, насамперед ретельно готували «степовиків». Кожний учасник мав при собі шаблю, дві рушниці, 6 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту

Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажі, кожен з яких будував свій човен — «чайку», на якій розміщався екіпаж від 50 до 70 козаків та 4–6 легких гармат. У морський похід, як правило, вирушало близько 60–100 «чайок», що в середньому виходило по 100 гармат на кожну тисячу козаків. Величина човна залежала від мети плавання ― суто річкове і прибережне чи морське.

Поступово  змінювалися  також масштаби й умови битв. Якщо  в XV–XVI  ст. козаки билися з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. «чайкам» доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. У плавнях козаки нападали, зазвичай, із засідки, ховаючись в очереті, у морі ― намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі або проти сонця. Якщо  такої можливості не було,  атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили противника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Захопивши турецькі судна, запорожці часто використовували їх для подальших морських походів, а перед поверненням знищували.

Їхня  тактика ведення  бою була досить різноманітною: від  блискавично коротких до тривалих каботажних і транзитних рейдів.

Якщо туркам вдавалося  галерами своєчасно блокувати запорозький  флот, що зосереджувався в  гирлі  Дніпра, низовики, використовуючи ширину лиману  та швидкісні якості «чайок», погодні умови, найчастіше «відривались»  від противника.

Утративши фактор раптовості, козаки змінювали тактику. Вони причалювали до пустельних  берегів,  відсиджувалися  там,  а вже потім,  із  суходолу,  брали «на шаблю»  якесь турецьке місто, громили його берегові гарнізони, які очікували нападу з моря. У здобутих містах  запорожці  довго  не  затримувалися, швидко  вантажили  трофеї  і  виходили  в море.

Іноді в поході вони розділялися  на дві частини. Тоді одна йшла суходолом, друга на «чайках». Проте  згодом вони  знову об’єднувалися в  заздалегідь домовленому місці й спільно атакували турків. Коли розвідка сповіщала про турецьку засідку на Дніпрі, то козаки притоплювали свої «чайки», залишали біля них кількох джур і досвідчених «товаришів», а самі вирушали в обхід. За потреби, уже через кілька днів козацький флот знову поставав у повній силі.

Вміло використовували  запорожці й морехідні якості своїх човнів. Борти «чайки» ледь піднімалися над водою. Поміж  невисоких хвиль вони ставали  малопомітними для супротивника. Це давало  змогу  козакам першими  виявляти  ворожі патрульні  кораблі.

Дотримуючись дистанції, вони могли йти за галерами цілий  день  і тільки надвечір починали готуватися до нападу. Їхні човни заходили, як правило, з боку сонця, що сприяло  непомітному скороченню відстані. Йшли на абордаж опівночі чи перед самісіньким ранком, використовуючи тим самим фактори раптовості, маневру та швидкості дій.

Турки намагалися уникати  бою  з козаками поблизу берегів, оскільки тоді маневреність «чайок»  залишала для них мало шансів на перемогу. Коли ж випадало зіткнутися у відкритому морі, то запорожці починали «крутити веремію». Вони на повній швидкості підходили до турецьких суден, давали залп  із гармат  і рушниць, а тоді відходили. Маневр повторювали вдруге, втретє, але вже з інших позицій. Траплялося, що всією армадою  атакували тільки  один  турецький корабель,  завдаючи  йому  значних пошкоджень. Оговтавшись, турки готувалися до «веремії», а козаки вирішували дати вирішальний бій.  Нерідко захопивши кілька  турецьких суден,  вони  використовували їхню вогневу міць супроти противника, примушуючи його відступати. Коли ж цього досягти не вдавалося, то самі налягали на весла й тікали.  

Турки постійно влаштовували різноманітні засідки, аби захопити козаків, коли ті поверталися  з походів. Однак  уникнути цього  дозволяла  добре налагоджена  розвідка, яка знала практично про всі наміри ворога. Коли ж на вході до гирла Дніпра турецьку оборону прорвати не вдавалося, козаки  знаходили поблизу Очакова  затоку й волоком перетягували  кожну «чайку»  через  суходіл, після  чого  через 2–3  дні опинялися вище турецької засідки і поверталися на Січ.

Основними рисами козацького воєнно-морського мистецтва на той  час були: рішучість і активність дій, завдавання превентивних ударів з  метою перехоплення ініціативи; висока маневреність та мобільність; швидка  і точна оцінка та урахування реальних обставин; ретельна підготовка удару; жорстка військова дисципліна, тверде й безперервне управління особовим складом під час морських походів; раптовість; постійна висока  підготовка  до  ведення бойових дій за  будь-яких  умов;  уміння  проводити бій незалежно від кількості противника; стійкий морально-психологічний стан запорожців.

1.3. Військове  мистецтво козаків Богдана Хмельницького 

Визвольну війну українського народу проти панування Польщі в ХVІІ ст. очолив гетьман Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький 6 січня 1596 року народження, хутір Суботів; з 1638 р. — писар у Запорозькій Січі; 1646 р. — Сотник Чигринського козацького полку та вірний полякам (король Владислав IV). 1646 р. ідольський магнат Даніель Чаплінський напав на Суботів, захопив його та вбив сина Богдана, після чого Хмель почав кампанію проти Польщі. У 1648 р. разом з прибічниками подався до Січі, здобув підтримку запорожців, розірвав польську залогу та здобув гетьманство. [16,21]

Запорожці мали слабку кінноту, тому Б. Хмельницький звернувся за підтримкою до кримських татар (московський цар не підтримав козаків після значних утрат від поляків). Тугай Бек з 4 тис. кінноти прибув до Січі й у квітні 1648 р. запорожці (9 тис.) разом із татарами завдали нищівного удару 6-тисячному польському передовому загону під Жовтими Водами, де також до них приєдналися 6,5 тис. реєстрових козаків, що спочатку йшли на допомогу полякам.

Основні сили Польщі — 20-тисячне  військо під головуванням Марціна Каліновського та Миколи Потоцького. 26 травня відійшли від Корсуня і потрапили в засідку, при цьому козаки захопили обох командувачів, 80 вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів та 41 гармату. У цей час помирає польський король Владислав IV (20 травня). Таким чином Польща раптово втратила короля, командувачів і армію.

Уся Україна спалахнула повстаннями на місцях: зметена шляхта, урядники, ксьондзи практично по всій країні; особливий удар нанесено по євреям (орендарям земель і підприємцям). Польські магнати відповіли різаниною зі свого боку (особливо Дрема Вишневенький).