Основні етапи історичного розвитку Хотина

Наступного дня українцi i поляки вiдбили черговий штурм противника. Сподіваючись, що ця смерть негативно  вплине на моральний стан польсько-козацького війська, султан 25 вересня почав  «п’ятий великий штурм», але успіху він не мав.

Успішні дії козаків, вмілі  маневри польських військ поступово  підточували сили турків. 28 вересня  шаленим гарматним обстрілом  почався «шостий великий штурм». Вiдбулась вирiшальна битва Хотинської вiйни. У нiй брали участь всi сили воюючих сторiн. Гармати вели безупинний вогонь, турки i татари йшли безкiнченними валками. Ось як описує цей день очевидець  і учасник битви Ян Собеський: «Більше 60 гармат гриміли безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалося димом, земля тремтіла, стогнали стіни, скелі розпадались на куски. Що бачило око протягом дня, того не описати. Не можна висловити точно, з яким завзяттям і мужністю, або скоріше  відчаєм билися обидві сторони». [22; с.188].

Султан кинув у бій  усе, що в нього було. Протягом дня  було проведено дев’ять великих атак. Але турки йшли до бою вже не з власної волі. Позаду йшли сотники і десяцькі з оголеними шаблями і гнали військо вперед. За свідченнями самих турків втрати цього дня були найбільшими за весь час бойових дій. Називають цифри від 3 до 20 тис. [60]. В окремих мiсцях турки вклинились в козацько-польський табiр й тiльки героїзм i взаємовиручка врятували оборонцiв вiд повного разгрому. Надвечiр на знесилене турецьке вiйсько перейшов у наступ зi своїми козаками Сагайдачний, за ним Любомирський з поляками i спiльними силами вiдкинули противника. Перемога була повною. (Див. додаток № 6, мал. 4-7).

Наступного дня, 29 вересня  польське командування почало переговори про почесний для Речi Посполитої мир. 3 жовтня 1621 року справу Османа II було програно — 30 тисяч загиблих, хвороби, погане постачання й дезертирство у величезній армії зробили свою справу. 9 жовтня 1621 року Рiч Посполита i деморалізована поразкою Туреччина пiдписали мирну угоду, яка була вигідною для Речі Посполитої й зафіксувала провал далекосяжних планів Порти. За його умовами польський уряд мав заборонити козакам нападати на кримськi й турецькi володiння. Туреччина зобов’язувалась припини татарськi набiги на Польшу, а також призначувати валаським господарем лояльних до неї людей. Остання зобов’язувалась щорiчно виплачувати кримському хановi упоминки у розмiрi 30 тис. злотих. На знак миру султан подарував королю свого білого слона - небачену раніше на Україні тварину. [49; с.115].

Цікаво, що знекровлене козацьке військо за цю перемогу одержало від  польського короля Владислава як завжди «щедру» винагороду: обоз провіанту, 48 бочок меду та 24 куфи горілки. А  важко пораненому гетьману Сагайдачному королем жалувано 12 срібних фляжок з настояною на травах горілкою. [49; с.116].

Перемога під Хотином  врятувала Західну Європу від  вторгнення турків, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в літературі. Пісні про героїв цієї битви співав український народ, польські поети складали поеми. Навіть на далеких берегах Адріатики  про подвиг українських і польських  воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич, скрізь переписувалися щоденники  учасників війни. Польський поет Вацлав Потоцький написав у 1670 р. поему про Хотинську війну, а  український письменник Осип Маковей - повість «Ярошенко». Про ті події  згадує Зінаїда Тулуб у своєму історичному романі «Людолови». Іван Франко про значення Хотинської перемоги писав, що Туреччина, потерпівши поразку  під Хотином в 1621 році, почала хилитися із зеніту своєї величі і слави. [66]

Петро Конашевич-Сагайдачний  особистим прикладом надихав козаків на героїчну самопожертву в ім’я неньки-України. У розпал однієї з битв гетьман був важко поранений, але навіть спливаючи кров’ю продовжував керувати обороною. Від ран, отриманих під Хотином, Сагайдачний помер 10 квітня 1622 р. у Києві так і не встигнувши скористатись плодами своєї перемоги, а в польської верхівки память виявилась короткою.

Після Хотинського миру кордон було зафіксовано на Дністрі, хоча Польща й віддала Хотин Молдові, фактично її контролювали турки. На обох берегах Дністра, по якому проходив кордон, височіли та протистояли одна одній дві могутні фортеці – хотинська та кам’янець-подільська. Ця перемога, головним чином, завдала відчутної поразки престижу османської імперії, розвіяла міф про непереможність її війська, прискорила процес розкладання її військово-феодальної системи. Заслугу запорожців і особисто Сагайдачного у цій перемозі важко переоцінити. Навіть польські історики визнавали головну роль українців у Хотинській війні.

Перемога у довгій та кривавій битві українсько-польського війська  над втричі більшою армією супротивника була справжнім дивом і зразком  вояцької мужності, якою захоплювалася ціла Європа. На жаль, гетьман Ходкевич помер ще до переможного кінця битви від ран. Для уславленого морськими походами Петра Сагайдачного його найбільша битва на суходолі стала також останньою — поранений отруєною татарською стрілою ще на підходах до Хотина, гетьман помер за кілька місяців після славної перемоги. Значення цієї перемоги було настільки вагомим для Європи, що за наказом папи Римського згодом у Європі урочисто відзначалася її річниця. З нагоди перемоги в Хотинській війні у Польщі була викарбувана золота монета у 80 дукатів. (Див. додаток № 7, мал. 4-5).

Визнання полководницького таланта українського гетьмана досяглося  таких висот, що передбачалося доручити йому пост головнокомандуючого об'єднаними військовими силами загальноєвропейської ліги. Здійснити цей задум перешкодила  передчасна смерть Петра Сагайдачного. Після смерті Сагайдачного недовго  протримався такий стан речей. Шляхта не могла сприяти розвитку демократично-суспільного  руху на Україні, і уряд, позбувшись від окраїнних ворогів, вертається до попередньої своєї системи - починаються ті самі утиски. Хоча козацьке військо захистило Польщу від крайньої небезпеки, за свої заслуги козацтво не одержало ніякий нагороди.

Король Речі Посполитої Сигізмунд III так і не дотримався обіцянок, що давав раніше  Сагайдачному. «Відплатою»  козакам за безцінну допомогу стала  заборона ходити з походами на Кримське ханство й на чорноморське узбережжя  Туреччини. Реєстр згодом (1625 р.) був  таки збільшений до 6 тисяч, але саме козаки залишилися дуже невдоволені  поведінкою «старших» братів, які  навіть не покрили їм величезні військові  витрати.

Українськi козаки зiграли  у Хотинськiй вiйнi вирiшальну роль. Вони захистили Україну i Польщу вiд  завоювання Туреччиною, стали непереборною перешкодою на шляху дальшої експансiї  войовничого iсламiзму на Європейський континент, але за свої мужнiсть i героїзм  нiчого не отримали. Українське питання  в масштабах Речi Посполитої залишилось невирiшеним i запорожцiв ще чекала нелегка  боротьба за свої права i привiлеї, за виборювання  волi, державностi й незалежностi України. На честь цієї доленосної для України й усієї Європи перемоги в наші дні під стінами фортеці встановлено пам’ятник славетному гетьману Петру Сагайдачному.

§ 4. Хотинська битва 1673 року

На початку серпня 1672 р. на Хотинщину прибуло велике турецько-татарське військо на чолі із султаном Османської імперії Мегмедом IV і великим везіром Кьопрюлю Агмедом. Метою походу було захоплення головної подільської фортеці Кам’янця і загарбання Поділля. Протягом 11-13 серпня турецьке військо перейшло Дністер і 15 серпня розпочало облогу Кам’янця. Незважаючи на мужній опір залоги і міщанства, 27 серпня фортеця капітулювала з умовою, що воякам і жителям, які забажають, буде дозволено покинути місто [8; с. 113-114]. 18 жовтня 1672 р. Річ Посполита була вимушена укласти з Туреччиною принизливий для поляків Бучацький мир.

Польське суспільство  сприйняло втрату першокласної фортеці  Кам’янця і кількох воєводств - Подільського, Брацлавського і Київського, а  також умови Бучацького миру як національну  ганьбу. Загроза від турецьких  військ, розташованих поблизу кордонів Галичини, спонукала польські урядові  кола з усією серйозністю зайнятися  зміцненням обороноздатності держави, а військове командування - розпочати  підготовку до відвоювання Поділля.

Великий коронний гетьман  Ян Собєський звернувся з меморіалом до депутатів Варшавського сейму, який засідав з 12 березня по 13 квітня 1673 р., зазначивши, що Річ Посполита  опинилася у набагато гіршому  становищі, ніж під час війни 1621 р., тому що „Україна на той час була наша, як і Поділля, Кам’янець та Хотин (...)» [34; с.23]. Він пропонував створити армію чисельністю 30 тис. кінноти, 30 тис. піхоти і не менше 80 гармат. Однак сейм визначив наполовину менше число війська: 15 тис. кінноти і 16300 піхоти. Крім того, Велике князівство Литовське повинно було надати ще 12 тис. кінноти і піхоти .

Певну роль у майбутніх  воєнних діяв мав відігравати  й український фактор, адже запорожці  на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком і гетьман Правобережної України Михайло Ханенко, обраний 1669 року на противагу Петру Дорошенку, з 1670 р. були союзниками Я. Собєського і спільно з ним вели боротьбу проти татар, Дорошенка і турків.

Хоча збір польського війська було призначено на 10 серпня, воно збиралося вкрай повільно. Лише в середині вересня підрозділи виступили з-під Грубешова до Глинян, де 8 жовтня король Міхал Корибут Вишневецький оглянув військо, яке нараховувало близько 40 тис. вояків і 40 гармат. Однак поляки поширювали чутки, ніби загальна чисельність їхньої армії становить 150 тис. бійців. [34; с.24].

Туреччина теж готувалася до війни. 7 серпня султан Мегмед IV виступив на чолі армії з Адріанополя до Дунаю. Там султан передав командування великому везіру Кьопрюлю Агмеду, вручивши йому відзнаки сераскира і зелений прапор Пророка, а сам повернувся у Стамбул. Однак незабаром і великий везір, мабуть, через хворобу передоручив командування і зелений прапор намісникові Сілістрії Гусейнові-паші, який повів військо до Хотина. Туди прибули також господарі Молдавії і Валахії Штефан Петрічейку та Григорій Гіка з кількатисячними загонами.

За пересуванням і розташуванням  турків у Хотині пильно стежили іноземні розвідки, зокрема, російська. Князь Юрій Трубецкой отримував повідомлення від переяславського полковника Михайла Райчі, який мав свого агента в Молдавії - Лупула. Той усюди їздив під виглядом купця і збирав військово-політичну інформацію. Згідно з донесенням М. Райчі від 17 (27) вересня 1673 р., Лупул повідомив, що «в Хотіню, в самом замку, туркове владіют, армати поотбирали од волох, і церков православную на мечеть обернули». Водночас турецькі вояки і їхні коні страждали від якоїсь пошесті. Лупул був упевнений у тому, що поляки завдадуть ударів по Кам’янцю-Подільському і Хотину, «бо господарь волоскиі (Ш. Петрічейку. - О.М.) прислал до Яс, остерігаючи, чтоб зо всеми набитками, варуючися од войск полских, в гори сходили, которие войска запевно королевские противка турка войною тяхнут». Але якщо б «ляхи сеє осени на войско под Хотінєм зобранаго турецкого не ударили, (...) то тоє войско турецкоє зимовати под Хотінєм маєт, для которого і запаси хлібниє многиє в Хотєню застают». [34; с.26].

Я. Собєський теж збирав інформацію про розташування і пересування  турецьких частин у Молдавії і  на Поділлі, а також провадив таємне листування з господарями Ш. Петричейку та Г. Гікою. Щоправда, про ступінь таємності цього листування свідчить повідомлення вже згаданого „купця» Лупула полковнику Д. Райчі: „Господарі волоскиі і мултянскиі тайно часто до короля пишючи, просят, аби чинил вспартє противко турка, а не мирил; хоча би иміл змирити, то певно Каменца Подолского не одержит, але і овшем до згуби остатнеє городи свої учинить, і сами і нас в болшую неволю бесурманскую впровадить» [Там само].

Про чисельність турецького війська, яке стояло в Хотині, існують  досить близькі свідчення учасників  і сучасників війни. Ш. Петричейку в листі до московського царя Олексія Михайловича від 31 грудня 1673 р.писав, що «под Хотином 40000 с пятью паши стояло» [28; с. 225]. Самовидець теж повідомляв про „тисячей сорок» турків [8; с. 115]. С. Величко називав цифру 32 тис. [18; с. 166]. Турецьке військо нараховувало 8 тис. яничар, приблизно стільки ж спахів з Північної Африки та башибузуків - нерегулярні кінні і піші частини з балканських провінцій Османської імперії. Найліпшими бійцями серед них були боснійські кіннотники, якими командував Сюлейман-паша. Молдавсько-валаський загін нараховував 5 тис. кіннотників. Турки мали 120 гармат, включаючи фортечну артилерію.

11 жовтня Я. Собєський  віддав наказ виступати в похід.  Його мета полягала в розгромі  хотинського угруповання противника, що дозволяло відтак відсікти  турецькі залоги на Поділлі  від їхніх баз постачання в  Молдавії. Похід на Хотин розглядався  польським командуванням як перший етап довготривалої воєнної кампанії, кінцевою метою якої було відвоювання території Поділля і встановлення військово-політичного контролю над всією Правобережною Україною і Молдавським князівством.

Щоб відволікти увагу турецького командування, Я. Собєський одразу направив частину легкої кінноти на чолі з  коронним хорунжим Миколаєм Сенявським на Поділля. Той спочатку захопив обоз зі 100 возів, що везли провіант до Кам’янця, відтак з ходу здобув Меджибіж, турецька залога якого здалася у полон майже без опору, проїхав околицями Кам’янця і відбив у турків Зіньків та Сатанів. Під Ярмолинцями М. Сенявський захопив ще один обоз з кількох десятків возів з живністю і грішми.

Тим часом військо Я. Собєського підійшло до Дністра поблизу с. Лука, де козаки на чолі з полковником Іваном Мотовилом (Мотовидлом) заздалегідь навели наплавний міст і заготували декілька поромів. Протягом 20-24 жовтня відбувалася переправа: кавалерія перепливла ріку, а піхота й артилерія скористалися мостом.

Незабаром Я. Собєський одержав  важливі відомості з Молдавії. По-перше, господар Ш. Петричейку з півтора тисячами вояків утік з турецького табору в ніч з 26 на 27 жовтня. Великий коронний гетьман вислав йому на допомогу кількатисячний загін кінноти на чолі з полковником Апостолом Дураком, молдавським боярином, який незадовго перед тим отримав польське шляхетство за поданням Я. Собєського. По-друге, стало відомо, що 28 жовтня до Цецори поблизу Ясс прибув 4-тисячний турецький корпус під командуванням Каплана-паші.

Я. Собєський прискорив  рух, аби прибути до Хотина швидше за Каплана. Вже 1 листопада поляки і  козаки перейшли річку Турецьку під Снятином і попрямували до Жучки під Чернівцями. Через сильні дощі розмокли дороги, тому пересування гармат і возів з боєприпасами відбувалося повільно - вони прибули до Жучки лише на четвертий день. Я. Собєський став табором у Боянах, чекаючи на артилерію та литовців, які переправлялися через Дністер поблизу Городенки.