Основні етапи історичного розвитку Хотина

1572 року в Хотинському  замку за згодою воєводи Богдана  Лепушняну (1568-1572) розмістився польсько-козацький гарнізон. на чолі з Добросоловським, який успішно витримав облогу турків і загонів Іона Лютого. На допомогу Богданові прибуло польсько-козацьке військо на чолі з гетьманом Миколаєм Мелецьким. Переправившись через Дністер, він пройшов «через Буковину (przez Bukowina), прибув до Пруту-ріки, звідки відправив (хорунжого) Білавського зі слугами Богдановими до Хотина (do Chocimia) по гармати». [61; № 112] Проте під ударами переважаючих молдавських і турецьких загонів Мелецький і Богдан відступили до Хотина. Під замком був улаштований табір, який турки спробували захопити. Поляки і козаки відбили напад і перейшли в контратаку, загнавши противника у сусідній ліс, де бій продовжувався ще деякий час. Цей епізод свідчить, що в ХVІ ст. Хотин розташовувався під лісом.

1577 року владу в Молдавському  князівстві захопив козацький  ватажок Іван Підкова, на прізвисько  Кучерявий. Він призначив xотинським  старостою свого товариша Станіслава  Копицького, який 20 років козакував  на Січі. Попередній молдавський  староста (пиркелаб) утік на Поділля,  до магната Я. Струся. Дізнавшись, що Підкову вигнали турки, він таємно прибув до Хотина, вистежив Копицького і полонив його. Однак Підкова, турбуючись про товариша, послав йому на допомогу загін козаків. Прямуючи до Хотина, козаки зіткнулися з пиркалабом, який віз полоненого Копицького до турків. Запорожці визволили товариша, а ворогів нещадно посікли шаблями.

З перемоги над турецьким  військом Синан-Ори в 1595 році під  Келугеренами почав тривалу війну  за об’єднання дунайських князівств  волоський господар Міхай Хоробрий (Вітязул).

1595 року через Хотин  пройшло польсько-козацьке військо  на чолі з Яном Замойським, яке допомагало Єремії Мовилі - новому молдавському господареві.  Запеклі бої відбулися у Хотині 1600 року, коли замок намагався захопити валаський князь Михай Витязь. Ефлакський воєвода Міхай Хоробрий об’єднав три румунські князівства – Ефлак, Трансільванію та Молдову. Твердиня над Дністром стала останнім притулком для молдавського князя Єремії Мовили та його брата Семена - батька Петра Могили, майбутнього київського митрополита. Літописець Мирон Костін повідомляв, що «воєвода Михай з усім завзяттям штурмував Хотинську фортецю, сподіваючись ядрами розбити фортечні мури і маючи надію, що, коли захопить цю фортецю, то зможе легко опанувати і Молдавську країну». Проте і «воєвода Єремія добре забезпечив Хотинську фортецю воїнами, серед яких мав і німців, а також послав за допомогою до поляків». [61; № 113]  Єремія Мовила, переслідуваний волоським господарем Міхаєм Хоробрим, втік під захист стін Хотинської фортеці й успішно витримав облогу (у фортеці артилеристами служили німці). Німці цінувалися тоді як вправні гармаші і піхотинці. Залога замку змогла протриматися до підходу 30-тисячного польсько-козацького війська на чолі з Яном Замойським, яке прибуло Хотинським шляхом (так називалася дорога уздовж лівого берега Дністра). Михай Хоробрий був позбавлений можливостей успішного ведення бою, тому боячись потрапити в оточення, зняв облогу Хотина. 1601 року через свою централізаторську політику, яку не схвалювали бояри його було повалено і вбито. 

1611 року в Хотинському  замку відбився від татар син  Єремії - Костянтин Мовила.

XVII ст. у Хотині було  близько 50 крамниць, покритих гонтою. Ще чимало крамниць, покритих  тростиною і комишем, розташовувалися  за межами міських укріплень,  понад Дністром.

  На чолі міста стояла виборна рада, яка складалася з війта і 12 радників. Зберігся список членів ради з 1615 року. Війтом був тоді якийсь Некита, а радниками - старий Марко, міський золотар (ювелір), старий Грига, Іон Пушка, Малик, вірменин Кочак, Думитру Пинтескул, вірменин Богдан, грек Стаматі, зять золотаря Марка Козак, купець Тоадер Олесавин, син Ромашка Щефа і зять Григи Урсул. Отже, радниками були українці, молдавани, вірмени і грек. Останні могли займатися купецькою справою, як і українець Олесавин. Золотар Марко був заможним ремісником. До ремісників належав, мабуть, і його зять Козак. Показово, що радників пов'язували тісні родинні стосунки.

 На документи, ухвалені  радою, ставилася печатка, яка  мала напис: «Печать миста Хотинскаго».  Міським писарем у 1615 р. був  дяк Тодосій, зять Малика. Не  дивно, що дяк працював писарем,  адже в ті часи саме священнослужителі  були найосвіченішими людьми. Деякі  з них навіть полюбляли читати  світські книжки. Свідченням цього  може бути запис з 1574 року  на старому фоліанті, який зберігався  у Сучавицькому монастирі в  Південній Буковині: « (...) cе азь  рабь божїи Глигорїе Юрашко  урикарь (писар) купи сїя книга  рекомаа літописець о срьбских  кралевь и о архиепископь, како  кто свое житїе проводи, и  купихъ я оть попа Іоана  отъ града Хотина, и дахъ за  нея кн. златъ (...)». [61; № 113] 

У 1617 р. польська армія, яка  втручалась у справи Молдови, захопила фортецю Хотин, що була у підпорядкуванні  цієї країни. У 1619 р. новий молдавський воєвода Гашпар Граціані уклав союзну угоду з Польщею і в Хотині розмістився польський гарнізон.

У ХVII ст. замок увійшов  під звуки артилерійських дуелей. З під стін Хотина йшли в похід  на Цецору польські війська, на чолі із коронним гетьманом Станіславом  Жолкевським.

Влітку 1620 р. Іскандер-Паша на чолі 60-тисячного війська почав  наступ на Молдавію. Польський уряд прийняв рішення надати Граціану військову допомогу, утягнувши в  похід і значну кількість українських  козаків. Але коронний гетьман Станіслав  Жолкевський не занадто бажав  бачити їх під своїм командуванням  і все повторював – «не хочу я із Грицями воювати, нехай ідуть  у поле альбо свині пасти». [68] Але й козаки не прагнули з ним  воювати. Незважаючи на успіхи в Московщині в козацькій пам’яті він залишався головним винуватцем розгрому повстання Наливайка й катом українського народу. Тому до походу вдалося вислати не більш 1,6 тис. реєстрових козаків, у тому числі й сотню Михайла Хмельницького, де перебував і його син Богдан. Усе військо Жолкевського нараховувало приблизно 9 тис. жовнірів.

24 серпня (3 вересня за  н.с.) 1620 р. військо Жолкевського  переправилося на правий берег  Дністра й захопило молдавські  фортеці. Тут до нього приєднався  господар Молдавії Граціан з  600 своїми однодумцями. Військо  союзників зробило стрімкий марш  і 2 вересня зайняло позиції  поблизу с. Цецори, розташованого  на березі Пруту за 18 верст  від Яс. 8 - 11 вересня відбулися  вирішальні бої під Цецорою  у ході яких польське військо  зазнало поразки. Багато жовнірів  і козаки загинули, серед них  і Михайло Хмельницький, чимало  потрапило в полон, у тому  числі й Богдан Хмельницький. Відступаючих до Кам’янця-Подільського  поляків турки й татари остаточно  розгромили 26 вересня біля с.Савки.  Сам коронний гетьман Жолкевськии  загинув, польний гетьман Станіслав  Конецпольський, магнати Микола  Потоцький, Ян Тишкевич та інші  були взяті в полон. (Див. додаток № 4, фото 1, 2).

Головну причину поразки  польські чиновники бачили в тому, що Жолкевський не залучив до війни  необхідну кількість козаків. Річ  Посполита втратила військо й  виявилася беззахисною перед  грізним супротивником. Татарські  орди розтеклися по Поділлю й Галичині, дійшли до Львова й Перемишля, грабували  населення, руйнували міста й  села. На захист України виступила  Запорізька Січ. Частина запорожців рушила на Поділля, дійшла до границь  Молдавії, нанесла ряд поразок  невеликим татарським загонам і  захопила Бєлгород. А 15 тис. козаків  відправилися в похід на кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських городків, у тому числі Баксей, Бодзек, Зухарей, Земза. Своїми діями запорожці  витісняли татар з українських  земель і попереджали можливий наступ.

А тим часом польський  уряд спішно готувався до війни. Перш за все було зроблено висновки з  невдалої Цецорської кампанії, коли у  складі польських військ практично  був відсутній козацький контингент.   Скликаний  в листопаді 1620 р. сейм ухвалив збільшити козацький  реєстр до 20 тис. і залучити його для  участі в майбутній турецькій  війні. Уряд, зацікавлений в підтримці  козаків, вимушений був дивитися «крізь пальці» на відновлення за їх ініціативою православної ієрархії. Король видав ряд універсалів, направлених  проти нового митрополита і єпископів, проте про їх виконання в тих  умовах не могло бути і мови. [22; с. 172-173]

 Не будучи впевненим  в підтримці козаків і діставши  відмову сейму ввести нові  податки для ведення військових  дій, Сигизмунд III звернувся з  благаннями про допомогу до  європейських монархів, переконуючи  їх, що поразка Польщі обійдеться  дорого для всієї Європи. У  ряд країн Заходу були направлені  польські посли, але єдиним  і досить скромним результатом  завершилося тільки посольство  Є. Осолінського до англійського  короля Якова I. Польщі було  обіцяно 5-тисячне військо і  дозволено набір солдатів на  території Англії, в інструкції  Томасу Рое, новому англійському  представнику в Константинополі,  рекомендувалося всіма способами  перешкодити війні султана з  Польщею, спробувати полегшити  положення польських полонених,  захоплених турками у Валахії. Повною невдачею завершилися посольства   П. Жеромського до Нідерландів і М. Пшерембського в Габсбургськую імперію. Останнє було особливе образливо для поляків. [ 65]

Протягом усього більш  ніж столітнього періоду стримування  османської навали на Європу важлива  роль належала українському козацтву. В 1621 році козаки взяли фортеці Бєлгород і Кілію, при цьому звільнивши три тисячі полонених.

Ці успіхи вплинули на зріст  козацтва на місцях. Збільшилася кількість  «неслухняних», що називали себе козаками, не визнавали польської адміністрації  й вибирали собі свою старшину на запорізький  лад. Це була грізна сила, що повстала проти  шляхетського миру.

Для Польщі козаки були в  той же час небезпечною отрутою  й видатною обороною, тому що своїми набігами вони або створювали загрозу  на Чорному морі, або вступаючи  в бій з турками й московітами  на суші, приносили користь Королівству. Польський уряд намагався знайти засоби, щоб приборкати козацтво. Королівські  комісії під головуванням магнатів з Наддністрянщини почали переговори з гетьманом Сагайдачним.

Петро Конашевич-Сагайдачний  у переговорах з поляками виявився завбачливим політиком. Він здобув собі довіру уряду тим, що не допускав козацтво до занадто гострих виступів проти шляхти; він погоджувався також  на різні другорядні поступки, але  зате твердо обороняв самостійність  Запорізького Війська. Насамперед не дозволив зменшити число війська й завести  реєстр. Він утворив велику козацьку армію, що доходила до сорока тисяч. Сагайдачний  з’єднав у своїй особі тенденції  двох самих активних груп українського громадянства - козацтва й міщансько-духовної інтелігенції. Увійшов у тісний зв’язок  із групою київських освітніх діячів. В решті-решт у 1620 р. при піклуванні Запорізького Війська була висвячена  нова православна ієрархія. Так разом, в одному фронті, стало міщанство, духівництво й козацтво; устремління, що йшли дотепер розірвано, пішли  єдиним, загальним руслом. [15]

Коли  султан Осман рушив  на Польщу, Жигмонд ІІІ був змушений просити козацької допомоги. Тоді Сагайдачний поставив як умову визнання ново поставлених владик, і король, хоч і неохоче, погодився на те. Українське військо збільшувалося  до 40 тисяч. Але згода короля повинна  була бути затверджена сеймом. Жоден  королівський акт не мав сили закону доти, поки його не затвердив сейм, а  сейм складався зі шляхти, яка не визнавала козаків станом і тому не затверджував жодного договору з  козаками. [38; с.258 ]

Сагайдачний організує на Україні козацькі полки. Неминуча війна  не почалася лише через те, що сейм пішов  на поступки козакам, тому що наближалася  війна з турками. (Див. додаток № 4, фото 3, 4). Турецький уряд не міг добитися від польського, щоб те примусило козаків припинити нападати на турецькі володіння, а навпаки, траплялося, що сам польський уряд підбивав козаків на турків. Саме тоді турецький престол зайняв Осман, людина молода, з характером палким і непостійним, без усякого досвіду в царюванні, що подумував зруйнувати Польщу, Лехистан, як звалася вона турецькою, і утворити із приналежної до неї України турецькі пашалики (провінції).Такий намір вимагає великих коштів і військової потуги, і почалася інтенсивна підготовка. Цей рух не міг залишитися в таємниці.

У таких критичних обставинах, не маючи нізвідки допомоги, польський  уряд повинен був звернутися до того ж Сагайдачного й козаків, що були ближче до турків і найкраще вміли  з ними воювати.

На початку вересня 1620 року у Варшаві зібрався сейм, який прийняв план захисту Речі Посполитої від нападів супротивника. Було вирішено збільшити коронне військо, довести  козацький реєстр до 20 тис., виділити для нього 100 тис. злотих, зібравши їх зі шляхти. Підготовка до війни велася в’яло, шляхта не поспішала платити податок на військові потреби. І погляди польських чиновників знову звернулися до українського козацтва. [68]

1620 рік закінчувався для  Речі Посполитої більш ніж  тривожно: поразка польських військ  під Цецорою стала приводом  для польсько-турецької війни, основні події якої розвернулися знову ж таки під стінами Хотина, який став головним форпостом оборони від турецького нашестя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

§ 3. Хотинська  війна 1621 року.

Хотинська битва стала  однією з найбільших битв ХVII століття. Турецька Порта постійно загрожувала як Речі Посполитій так і усій Європі. Спроба поляків допомогти молдавському господарю у боротьбі з османами закінчилась крахом. Після нищівної поразки військ Речі Посполитої у битві з турками під Цецорою, країна залишилася практично безборонною: татари нищили Поділля і Галичину аж до Львова та Перемишля.

Основними причинами Хотинської вiйни стали агресивна зовнiшня  полiтика Туреччини щодо словянського свiту, безперервнi руйнiвнi походи запорожцiв  на кримськi й турецькi землi, посилення  впливу Польщi на Молдавське князiвство, яке вважалось васалом Отоманської  Порти. Безпосереднiм приводом до вiйни  став напад у 1619 р. з територiї  Польщi напiвбандицьких загонiв так  званих лiсовчикiв на Семигородчину, князь якої Габор Бетлен був турецьким  васалом. Скориставшись цим, султан Осман II планував спочатку покарати пропольськи  налаштованого молдавського князя  Грацiана i знову пiдпорядкувати Молдавiю  своєму впливу.

Після поразки під Цецорою  Річ Посполита втратила військо i опинилась безборонною перед  грізним противником. Татарські  орди  грабували населення, руйнували  міста i села. На захист України піднялась  Запорозька Січ. Частина запорожців рушила на Поділля, дійшла до кордонів Молдавії, завдала низку поразок  невеликим татарським загонам i захопила Білгород. Ще частина козаків вирушили у похід на Кримське узбережжя  й зруйнували 15 татарських містечок. Своїми діями запорожці змушували  татар повертатись з українських  земель.