Основні етапи історичного розвитку Хотина

Тим часом правителі Туреччини, фарисейськи запевняючи у вірності даному слову, всіляко порушували його, - зокрема, зовсім не дотримувалися  умов мирних договорів, які охороняли  права балканських народів, все  ще перебували під султанським гнітом 17 березня 1826 російська повірений  у Константинополі вручив уряду  султана ультиматум, вимагає виведення  військ з Молдавії та Валахії, а також  надання прав Сербії, передбачених Бухарестським трактатом.  

Переговори пропонувалося  провести в Бєлгороді. 12 травня уряд Туреччини прийняв ультиматум, але  прийняв для маскування, намагаючись  виграти час, щоб підготуватися до нової війни, яка спалахнула влітку 1826 року. Однак незабаром турецькі війська зазнали поразки і султан змушений був просити продовжити переговори. Сторони знову зібралися в Білгороді і 7 жовтня підписали конвенцію, якої підтвердили статті Бухарестського трактату, зокрема про права і привілеї Молдавії, Валахії, а також Сербії. Відтепер господарі двох перших князівств мали призначатися з місцевих бояр терміном на. сім років, причому султан не мав права усувати їх від посади без згоди Росії. Необхідно було також згоду останньої на встановлення податків і повинностей. Молдавія і Валахія одержали повну свободу торгівлі. Майже такими самими правами була наділена і Сербія.  
 Відповідно до конвенції Росія закріпила за собою на Чорноморському узбережжі деякі міста і серед них Білгород, який продовжував називатися Акерманом. Встановлювалася прикордонна лінія на Дунаї. Російські торгові судна могли вільно плавати у всіх морях Оттоманської імперії. Були також відкриті протоки для таких же судів нечорноморських держав, які тримали курс в російські порти.

Аккерманська конвенція  стала великим успіхом російської дипломатії. Розхитувалося панування Оттоманської імперії на Балканах. Народи цього півострова все виразніше почали розуміти, що час звільнення від вікового ярма іноземних поневолювачів близький, і прийде він тільки з допомогою Росії.

Уряд Росії, зацікавлена  ​​у мирі і безпеці своїх кордонів, приділяло багато уваги заселення спорожнілих за роки османського ярма південних районів краю, відродження економіки, розвитку і зміцнення міст на Дністрі та Дунаї, в першу чергу Аккермана й Ізмаїла. Враховуючи прагнення Оттоманської Порти повернути Бессарабію, Росія змушена була містити тут свої гарнізони. Один з них розміщувався у Акерманської фортеці, яка після підписання Бухарестського миру ще 20 років стояла на сторожі південних околиць держави. У 1832 році вона як військово-оборонний об'єкт була скасована і з цього часу почала розбиратися місцевими жителями на будівельний камінь.

У 1859 році фортеця була передана в управління міської влади. Надзвичайний вандалізм привів до того, що влада  стали торгувати каменем із фортечних  мурів замість того, щоб охороняти  унікальний пам'ятник. Від повного руйнування фортеця врятувало те, що добувати камінь із кар'єра виявилося легше, ніж із фортечних мурів. Бувало навіть, що приватні особи писали звернення до градоуправленіе з проханнями продати їм фортецю, однак цьому завадило розміщення на території цитаделі порохових погребів.  
        Таким чином, фортеця втратила частину стін і башт і перетворилася на звалище сміття. Вся ця ситуація закінчилася б досить плачевно, якби в 1896 році Акерманську фортеця не передали у відання Одеського товариства історії та старожитностей, яке почало планомірне її вивчення. (Див. додаток № 2, рис. 1, 2).

Необхідно зазначити, що кінець століття характеризувався надзвичайним економічним розвитком міста  і регіону в цілому. У Акермані працювали три цукрові заводи, дві тютюнові і чотири ватяні фабрики, близько сімдесяти млинів. Отримав розвиток порт, що мав п'ять причалів, в місті працювало сімдесят риболовецьких пунктів. У 1913 році почала діяти Аккерманська залізниця, що з'єднала місто з Кишиневом, а вже в 1917 році була прокладена залізниця до Одеси.

Разом з Росією місто пройшло  через усі соціальні потрясіння кінця XIX - початку XX століть. 23 січня 1918 в Акермані була встановлена ​​Радянська Влада.

Висновки:

Багато чого довелося пережити Білгород-Дністровської фортеці  під час Російсько-Турецьких війн. Фортеця часто переходила з рук у руки між Росією і Оттоманською імперією.

Крім розгрому її під час самих військових дій, фортеця потерпіла, коли була передана в управління міської влади. Надзвичайний вандалізм привів до того, що влада стали торгувати каменем із фортечних мурів замість того, щоб охороняти унікальний пам'ятник.

ІІ Глава: Основні етапи історичного розвитку Хотина.

§ 1. Хотин від  заснування до першої турецької експансії.

Знаменита Хотинська фортеця  є однією з найвидатніших пам’яток оборонної архітектури. Впродовж чотирьох століть ця цитадель на Дністрі відігравала найважливішу роль в історії не лише України, але і всієї Південно-Східної Європи. Біля її стін неодноразово схрещували зброю воїни найрізноманітніших народів, з її історією пов’язані імена десятків видатних військових та політичних діячів України, Молдови, Польщі, Туреччини, Росії. Хотин засновано на перехресті важливих торговельних шляхів з Півночі на Південь та зі Сходу на Захід. Дністер слугував суднохідною артерією до Чорного моря, а далі - до Західної Європи та Близькою Сходу.

Тривалий час це місто  сприймалося як звичайний повітовий, відтак районний центр, який, щоправда, привертав увагу любителів старовини  своїм могутнім замком, що мальовничо височить серед скель над плесом Дністра. Лише на рубежі 80-90-х років  ХХ ст. Хотин набув значення як один із символів національної слави, а також  як пам’ятне місце звитяги багатьох народів, що міцно увійшло в аннали європейської історії.

Хотинщина - це один з найдавніше заселених й найлегендарніших історичних країв України. Справіку Хотин був оборонним форпостом на обводах ранніх державних утворень українців - Дулібського союзу племен, Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави і Подільського князівства Коріатовичів.

Найдавніші писемні свідчення  про Хотин, як і про більшість  давніх українських міст, загинули у лихолітті ординських навал. Не маючи в своєму розпорядженні  документів, вчені мужі XVIII–ХІХ ст. висловлювали цілковито умоглядні  здогади щодо заснування Хотина, приписуючи це і племенам даків, і генуезьким купцям, і рицарям Німецького ордену, і молдавським воєводам. Лише О. Афанасьєв-Чужбинський  у середині ХІХ ст. висловив слушну думку, що сама “назва Хотина вказує на слов’янське походження. [61; № 109] Нині завдяки комплексному використанню сучасних наукових методів дослідження, співставленню історичних, археологічних і лінгвістичних матеріалів переконливо доведено, що місто було засноване на рубежі Х-ХІ ст. – після остаточного приєднання території Середнього Подністров’я до Київської держави.

Археологічними дослідженнями  встановлено, що на території сучасного м.Хотин вже у VII ст. існувало слов’янське укріплення коли у східних слов’ян почався активний процес формування державності. На стрімкому неприступному правому березі Дністра слов’яни побудували дерев’яну фортецю, яка з часом обросла довкола поселенням. Фортеця знаходилась на пересіченні важливих торгівельних шляхів: річкового та сухопутного. Цьому посприяла сама природа. Десь наприкінці льодовикової епохи швидкоплинний потік розмив тут скелястий берег Дністра, утворивши зручний вихід на берег ріки. Невдовзі після останнього зледеніння уся Буковина і в тому числі береги Дністра поступово заросли дрімучими борами, яких ніхто не доглядав. Тисячолітні дуби й буки, вмираючи природною смертю від старості, падали і робили ліси непрохідними. І все ж наші далекі предки проклали крізь ці непролазні нетрі вузькі дороги. Очевидно, вони виходили до переправи, поблизу якої відбувався обмін.

На це вказують скарби, один з яких містив монети візантійських  імператорів Анастасія (491-518), Юстина І (518-527) і Юстиніана І (527-565). Скарб  сховали десь у другій половині VI ст., мабуть, внаслідок загрози аварського нападу. Вже у той час тут  існувало невелике слов’янське поселення, яке знаходилося в урочищі  Скала. Сліди селища VIII-X ст. виявлено безпосередньо на території Нової  фортеці, між Олександро-Невською церквою  і береговим урвищем.

Отже, на час заснування міста  навколишня територія була вже здавна освоєна й окультурена місцевим слов’янським населенням. Але цього, як і жвавого перехрестя шляхів, було замало для того, щоби тут розпочався міський розвиток. Останній потребував надійного захисту, насамперед наявності  фортеці з постійною військовою залогою.

Слов’яни Подністров’я ще у VIII-ІХ ст. почали споруджувати укріплені  центри, які у більшості слугували  сховищами від нападів різних ворогів, передусім степових кочівників. У таких сховищах, як правило, не було постійних мешканців, хоча поблизу  могли проживати декілька сімей  общинників, які слідкували за станом дерев’яних укріплень, зміцнених зовні  земляною підсипкою-укосом.

На початку Х ст. деякі  сховища були значно зміцнені й заселені напівпрофесійними воїнами, які  у мирний час займалися господарською  діяльністю: землеробством, скотарством  і ремеслом.

Виникнення ранньосередньовічного  міста Хотина (яке в 2002 році відзначило своє 1000-ліття) пов’язують з включенням території між Карпатами і Дністром до складу Київського князівства наприкінці X ст. (приблизно в 993-1001 рр.), коли великий київський князь Володимир остаточно підкорив літописні племінні княжіння східних хорватів і тиверців.      На жаль, найдавніший літопис – «Повість минулих літ» дуже лаконічно й уривчасто повідомляє про діяльність князя Володимира на західних кордонах держави. Зате видатний історик XVIII ст. Василь Татіщев, який мав у своєму розпорядженні літописи, що не дійшли до нашого часу, занотував про це важливі відомості. Він зазначив, що 992 року  «Володимир ходив по Дністру з двома єпископами, багатьох людей навчав християнству і збудував у землі Червенській город у своє ім’я Володимирь і церкву Пресвятої Богородиці створив, залишивши тут єпископа Степана (…)». [61; № 110]

Наступного року, як стисло повідомляє «Повість минулих літ», князь Володимир ходив війною на хорватів. Історики вважають, що йшлося про східних хорватів, які проживали  на Прикарпатті й Закарпатті. В. Татіщев  дещо ширше інформував про цей  похід, зазначивши, що київський князь  завоював не лише землі хорватів, але  й Семигород, тобто Трансільванію. Цей край розташований на південний  захід від Буковини, а це означає, що територія нинішньої Чернівецької області вже була приєднана до Київської держави. Власне, цим і вичерпуються повідомлення літописів про діяльність князя Володимира на західних рубежах України-Русі.

Світлими сторінками в  історії Хотина був період, коли місто входило до складу Київської  Русі: то був час його економічного розквіту, політичної значимості. Одним із центрів князівської влади став Хотинський замок, споруджений на рубежі X - XI ст. на скелястому мисі заввишки 20 м, розташованому між каньйоном Дністра і вузьким дугоподібним каньйоном струмка, який огинав цей мис із західного і північного боків. Будівничі не випадково вибрали зазначений мис, який нависав над дорогою, що виходила берегом потоку до ріки. Будучи адміністративним центром, замок контролював також єдину дорогу, що виходила з віковічних лісів берегом струмка до переправи на Дністрі саме біля підніжжя скелі, на якій височіла твердиня. Тож замок зводять на пагорбі з одного боку якого протікає ріка Дністер, а з другого є каньйон струмка.

Згідно з традиціями давньоруського оборонного зодчества, перші укріплення були дерев’яно-земляними. Їх основу становили земляний вал, зміцнений зрубними конструкціями, та заборола. Ці матеріали недовговічні, тому те укріплення не збереглося. З південного боку поперек скелі видовбали рів трикутної форми завширшки 6 м і глибиною 3 м. Внутрішній двір фортеці був невеликий - 50х40 м. Він знаходився у північній частині нинішньої цитаделі, займаючи площу між Комендантським палацом і зовнішніми стінами Північної башти, але з тією різницею, що лежав він на глибині 9 м від сучасної поверхні.

Припускають, що воєводу, який займався будівництвом замку, називали Хотін (у сучасній мові слов’янське  Хотін має смислове значення, яке  відповідає прикметнику «жаданий», «бажаний» і навіть «милий», «любий»). Чоловіче ім’я Хотін було поширено саме в ХІ-ХІІ ст., воно двічі виступає у графіті (видряпаних написах) на внутрішніх стінах Софійського собору в Новгороді. Новгородські літописи згадують також  місцевого княжого намісника  Хота Григоровича і ще декількох  Хотів. Можливо, князівський воєвода, який керував спорудженням фортеці, був новгородцем. Це й не дивно, адже Володимир Святославович княжив у Новгороді протягом одинадцяти  років.

  Існують ще декілька  версій щодо походження цієї  назви: від дієслова «хотіти”»  (бажане місце) - пояснення буковинського  дослідника Б. Тимощука (книга  “Хотин”, с. 35), а також від  власного імені «Хотимер» –  так тлумачить етимологічний  словник Макса Фасмера (т. V, с. 271). [69] Інші версії пояснюють походження  назви міста   від імені вождя  даків Котизона. Турецький історик  Ферхад Туранли, дослідивши етимологію  терміну «Hotin», «Hutin», доводить, що основа цього слова «хут» (hut) на тюркській мові означає «велика риба», сузір’я «риба» на південній кулі неба. Також існує назва «Хотан», «Хотен» (турецькою Hotan, Hoten). [54; с.72]

Це місце було завжди бажане для древніх поселенців, вони завжди хотіли жити у цьому красивому  і багатому краї. Поряд з дерев’яною фортецею і одночасно з нею існувало неукріплене селище. На його території археологи виявили залишки напівземлянкових жител з печами – кам’янками, які датуються IX - X ст.,  а на глибині  1,2. – 1,4 м. - виявлений культурний шар VII - VIII ст. Особливо великим населеним пунктом Хотин був в XI - XIII ст. Хоча найдавніші укріплення Хотинського замку не збереглися, тому що їх знесли під час спорудження кам’яних стін у ХІІІ ст., факт існування замку-дитинця в ХІ ст. не викликає сумнівів. Адже лише за його наявності могло виникнути і розвиватися міське поселення (посад), сліди якого відомий археолог Б. Тимощук виявив на площі 20 га. У двох напівземлянках, розкопаних за 50 м на південний захід від цитаделі, виявлено рештки печей-кам’янок та уламки посуду Х-ХІ ст. Це були фрагменти гончарних горщиків і ліпних сковорідок, що дозволяє датувати житла кінцем Х – початком ХІ ст.