Основні етапи історичного розвитку Хотина

До речі, перед вступом  на Буковину великий коронний гетьман  суворо заборонив війську грабувати  місцеве населення і наказав  купувати все необхідне за гроші. Проте вояки й офіцери пустошили  села, відбираючи у людей худобу і хліб. Щоб припинити мародерство, Я. Собєський вдався до жорстоких покарань. Ще 1 листопада за порушення наказу було розстріляно двох офіцерів і повішано декількох жовнірів. Відтак кожного дня відбувалися страти „гультяїв». Це стало однією з причин збільшення числа дезертирів.

6 листопада надійшли, нарешті,  литовці. З’єднане військо попрямувало  до Хотина, куди прибуло 9 листопада  і розташувалося в турецьких  укріпленнях з часів війни 1621 р. Натомість захистом для війська Гусейна-паші слугували підновлені вали і рови козацького та польського таборів з 1621 р. (Див. додаток № 9, мал.1-2).

10 листопада військо Я.  Собєського підійшло до турецьких укріплень на відстань рушничного пострілу. Коронні дивізії розташувалися дугою, починаючи від урвища над Дністром, напроти Браги, фронтом на північний схід і схід. Литовські підрозділи розмістилися теж дугою з північно-західного боку, так що їхній лівий фланг сягав берега Дністра навпроти Жванця.

Генерал Мартін Контський  розставив артилерію і розпочав обстріл турецького табору. Поки гармати  вели вогонь, Я. Собєський вивчав обстановку, намагаючись розгадати наміри противника. Він припускав, що Гусейн-паша може кинути своє військо в атаку. Проте цього не сталося, навпаки, в пообідню пору було помічено інтенсивний рух возів і нав’ючених верблюдів по мосту, влаштованому на човнах між хотинським і подільським берегами. Польсько-козацьким військом пішла поголоска, що противник розпочав відступ з Хотина за Дністер, аби зайняти там оборону. Проте Я. Собєський дійшов висновку, що турки не мають наміру відступати, а лише вивозять зайве майно.

Великий коронний гетьман  вирішив провести розвідку боєм. Він  наказав посилити артилерійський вогонь і кинув в атаку козацький  полк І. Мотовила і полк німецької  піхоти Й. Деннемарка. Наступаючі хутко закидали рів фашинами, видерлися на вал, збили турецький заслін і ввірвалися у ворожий табір. Мабуть, Я. Собєський не сподівався такої спритності і стрімкості з боку козаків і німців, тому не встиг сконцентрувати на напрямку удару потрібні сили. Туркам вдалося відбити атаку. Геройською смертю полягли полковники І. Мотовило і Й. Деннемарк.

Ніч на 11 листопада була холодною, з пронизливим вітром і густим снігом. Незважаючи на це, польсько-козацьке і литовське війська стояли на своїх позиціях. Я. Собєський та інші командири теж не відпочивали, а  їздили від частини до частини  і підбадьорювали вояків. Під покровом ночі генерал М. Контський підтягнув артилерію ближче до турецького табору, не припиняючи вогонь по його валах.

Ще увечері валаський  господар Г. Гіка перевів у розташування поляків декілька тисяч своїх людей і молдаван, які не встигли втекти зі Ш. Петричейку. Це справило гнітючий вплив на моральний стан війська Гусейна-паші. Але ще більше турки потерпали від морозного вітру зі снігом, який дошкуляв передусім тим воякам, які перебували на валах. Під ранок багато з них втекли в табір, щоб зігрітися та поспати.

Вдосвіта 11 листопада Я. Собєський  звернувся до драгунів з коротким палким закликом, сповненим переконаності в тому, що перемога над „поганами» буде блискавичною. Він скочив з коня, витягнув шаблю й особисто повів спішених драгунів до валу, який сильно зсунувся під ударами гарматних ядер. Разом з драгунами в атаку пішла й частина артилеристів. Щоправда, молодші командири зупинили гетьмана на відстані пістолетного пострілу від рову. Поляки і козаки швидко захопили ділянку валу, порубали яничарів, розвернули турецькі гармати і, відкривши з них вогонь, почали наступ на табір ворога. Крім того, вони захопили південну браму і настелили поміст через рів, щоб уможливити ввід у бій гусарської кінноти.

Гусейн-паша кинув в контратаку спахів, які, прорвавшись через південну браму, вдарили на легкі корогви  під командуванням коронного  стражника Стефана Біджіньського. До речі, серед них були й так звані „волоські» корогви, в яких служили вихідці з різних повітів Молдавії, в тому числі Чернівецького і Хотинського. У ході зустрічного бою велику роль відіграла гусарська кіннота руського воєводи Станіслава Яблоновського, яка відкинула спахів назад і на їхніх плечах увірвалася до турецького табору. Водночас із західного боку здійснили прорив литовські гусари на чолі з князем Михайлом Казимиром Радзівілом.

Серед решти турецьких  військ почалася паніка, вони почали безладно тікати вниз до Дністра. Гусейн-паша зі штабом швидко перебрався по мосту на подільський берег ріки. Щоправда, за цих критичних умов не втратив витримки Сюлейман-паша з Боснії, який спрямував свою кінноту в так звану «Цецорську» браму і зіткнувся з полком князя Дмитра Вишневецького. Прорвавшись через нього, босняки підскочили майже впритул до ставки Я. Собєського, проте їм перерізали шлях чотири гусарських і панцерних хоругви поляків. У ході запеклого бою воїни Сулеймана-паші зазнали великих втрат і були відтиснуті до глибокого яру, власне, ущелини поміж Дністрових круч. Чимало босняків попадали з кіньми туди й порозбивалися.

Розгром турків довершила легка кіннота, яка переслідувала їх на березі Дністра. Міст, по якому вони втікали на подільський берег, не витримав маси людей і зламався, внаслідок чого чимало турків знайшли свій кінець у холодних хвилях ріки. Самовидець відзначив, що з Хотина «ледво увойшло тисяч на десять через Дністр до Камянця, и то голо - такая оним поряжка была» [8; с.115-116]. Незабаром частина легкої кінноти, в тому числі козаки, а слідом за ними й валахи на чолі з Г. Гікою, зуміли переплисти через Дністер й організували переслідування ворога, який втікав до Кам’янця.

Туди прибуло близько 4 тис. турецьких вояків, але начальник кам’янецької залоги Галіл-паша дозволив впустити в місто лише Гусейна-пашу з його штабом. Решта турок розбрелася по околицях, де була винищена козаками, селянами й опришками, які перейшли на Поділля з Буковини.

Вранці 13 листопада залога Хотинського замку здала твердиню Я. Собєському. Переможцям дісталося 120 гармат та багато іншого військового  майна. Як зазначав Самовидець, у замку Хотинському «великіє скарби турецкіє узяли гетманове (...)» [8; с. 116].

Хотинська перемога 11 листопада 1673 р. з точки зору військового  мистецтва була зразком вдалої взаємодії  артилерії та піхоти на зовнішніх  лініях оборони противника з наступним  блискавичним вирішенням завдання шляхом концентрованого удару важкої кінноти  по головних силах ворога. Внаслідок цього турки зазнали нищівних втрат, які становили близько третини особового складу. Ще майже третина потрапила в полон.

Втрати поляків і литовців були значно меншими, але, як зазначав із жалем Я. Собєський, у бою «загинуло  немало добрих наших юнаків» [Мат.міжн.конф. О.Масан]. Серед полеглих був і шляхтич з Ошмянського повіту в Литві Степан Орлик, батько Пилипа, майбутнього гетьмана України, якому тоді виповнилося лише рік та один місяць [51; с. 57]. Про запеклість бою свідчить також той факт, що більша частина довгих списів, які були на озброєнні гусарів, виявилися зламаними.

Велику роль у забезпеченні успіху операції під Хотином відіграв полководницький талант Я. Собєського, який у важких умовах зумів надихнути  вояків на активні наступальні дії, організував ефективну взаємодію  різних родів військ і, зрештою, досяг  швидкого результату. Німецький військовий теоретик К. фон Клаузевіц вважав Хотинську битву 1673 р. найвеличнішою  перемогою Я. Собєського. У сучасній польській історіографії вона оцінюється як найбільша перемога, здобута до тих пір у Європі над турками на суходолі. (Див. додаток № 8).

Битва 1673 р. у ще більшій  мірі, ніж Хотинська війна 1621 р., стала  прикладом бойової взаємодії  військових підрозділів, які складалися з поляків, литовців, українців, німців, молдаван і валахів (румунів). Натомість традиційні союзники турків - татари, а також козаки гетьмана П. Дорошенка, який тоді орієнтувався на Туреччину, так і не прибули до Хотина. Зрештою, Гусейн-паша не одержав допомоги ні від Галіла-паші з Кам’янця, ні від Каплана-паші з Цецори. Роз’єднаність і неузгодженість дій турецьких воєначальників та відсутність їхніх союзників слід розглядати як важливу передумову поразки османського угруповання в Хотинській битві 1673 р.

Низка причин не дозволила  Я. Собєському досягти кінцевої мети походу, хоча, крім Хотина, польські підрозділи зайняли Жванець, Чернівці, Сучаву, Нямц і Ясси, блокували шляхи між  Бендерами і Кам’янцем, чим дуже ускладнили становище подільського угруповання турків. Проте полякам не вистачило сил і засобів, щоб повернути Поділля. Зокрема, великий литовський гетьман Михайло Пац відмовився від подальшої участі в бойових діях, мотивуючи це наближенням зими, і повернувся з Хотина на батьківщину. Щоправда, польний литовський гетьман М.К. Радзівіл надав свої підрозділи у розпорядження польського командування. Причому, вони розташувалися у Хотинському замку, начальником гарнізону якого було призначено підполковника Яна Охаба з полку Радзівіла. Проте і Я. Собєський незабаром покинув Молдавію, дізнавшись про смерть короля Польщі М.К. Вишневецького, який помер 10 лютого 1673 р.

І все ж Хотинська битва  справила надзвичайно сильне враження на Річ Посполиту і порубіжні держави. Поляки відчули себе ніби очищеними від ганьби, пов’язаної з втратою Кам’янця та укладенням Бучацького миру, і з полегшенням зітхнули, вважаючи, що вони позбулися загрози подальших нападів з боку турків. Я. Собеський прибув до Львова як тріумфатор і як, по суті, єдиний реальний претендент на польську корону. Звичайно, він доклав усіх зусиль, щоб надати Хотинській перемозі міжнародного звучання. Зелений прапор Пророка, здобутий як трофей у Хотині, великий коронний гетьман відіслав до Риму в подарунок папі Клименту Х, з яким Я. Собєський був особисто знайомий. До речі, на цьому прапорі, що мав два сажні завширшки і три сажні завдовжки, містилася гаптована золотом колонна, над якою був турецький напис: «Дає силу найвищий в Аллаха Пророк наш Мугаммед стинати гяурів і вбивати». На полотнищі були зображені також півмісяць, сонце «й інші гаптовані золотом візерунки» [34;с. 30].

Велике враження справила Хотинська битва 1673 р. й на українське суспільство. Про це красномовно  свідчать слова С. Величка: „Про той рік у літописцях та реєстрових козацьких записках не віднайшлося нічого більше, тільки два слова - Хотинська війна». Отже, восени 1673 р. погляди українських політиків були прикуті до подій у Хотині. Далі С. Величко зазначив: „При поразці турків від Собеского під Хотином хоч і небагато було козацького, Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими супротивниками» [18; с.166-167]. Отже, козаки теж пишалися своєю участю у Хотинській битві 1673 р.

Висновки:

Хотин увійшов у світову  історію як місце численних баталій, однак ця проблематика, крім Хотинської війни 1621 р., зовсім недостатньо вивчена  в українській історіографії. Зокрема, вітчизняні вчені майже не висвітлювали Хотинську битву 1673 р., яку теоретики  воєнного мистецтва розглядають  як найбільш показову у військовій діяльності польського полководця Яна  Собєського.

Ця битва відбулася 11 листопада 1673 р. під стінами Хотинської фортеці. У ній коронний гетьман Ян Собєський  на чолі 30-тисячного польсько-козацького війська вщент розгромив у  Хотині 40-тисяну армію турків, чим  остаточно підірвав їхні зазіхання на західноукраїнські й польські землі Речі Посполитої. (Велична картина-панорама цієї битви експонується в Олеському замку, що на Львівщині). (Див. додаток № 9, мал.3).

Друга Хотинська війна 1673 р. хоча і була менш масштабною, ніж перша, проте не менш вагомою — на кону знову стояла свобода Європи. Мужність воїнів Речі Посполитої подолала чисельну перевагу ворога, а блискавична атака польських крилатих гусарів воєводи Яблоновського забезпечила остаточну перемогу. Хотинська війна 1673 року підтвердила репутацію Яна Собеського як талановитого полководця та принесла йому таку популярність серед шляхти, що невдовзі підкорювача турків було обрано королем Польщі під   іменем Яна III.

§ 5. Здобуття у 1769 р. хотинської фортеці російськими військами в ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Хотин продовжував зберігати  значення однієї з найсильніших фортець, але на початку XVIII в., враховуючи необхідність модернізації старих укріплень, турки  розпочали будівництво нової  фортеці, яке завершилося, в основному, до 1718 р. Проте, французи при будівництві  турецького оборонного комплексу вважали  даремним застосовувати сучасні  форми та технології, що панували в  той час у європейській військово-інженерній науці. Вони обмежились зведенням застарілої італійської фортифікаційної системи, характерної для XVI ст.

Незважаючи на це, на початку XVIII ст. Хотин отримав досить масштабний укріплений табір, здатний не тільки вмістити під прикриття своїх  стін декілька десятків тисяч польових військ, але й відсунути лінію  оборони цитаделі. Враховуючи рельєф місцевості, що оточувала замок та домінувала над ним, а також зміцнілу силу артилерії, це стало на той час  ще більш необхідним.

Разом з тим, тактичні вдосконалення  Хотина не сприяли стратегічному  підсиленню фортеці. Притиснута до кордону  сусідньої й недружньої Речі Посполитої, вона обмежувала маневр гарнізону та польових сил, легко піддавалась  блокаді з боку противника. Ситуація погіршувалась ще й загальним  економічним занепадом в Османській імперії, котрий накладав відбиток на боєздатність турецької армії.

Саме тому, незважаючи на нову міць, в ході російсько-турецьких  війн XVIII ст. Хотинська фортеця неодноразово здобувалась військами Російської імперії.

Вперше вона була взята  військами Мініха у 1739 р., але незабаром  знову повернена Туреччині. Знакова  для Росії подія закарбована  М. Ломоносовим в оді «На взятие Хотина». (Див. додаток № 10). Крім того, під час взяття фортеці було захоплено  у полон її коменданта Ільяс Колчак-пашу. Вивезений до Росії разом з  одним із синів Ільяс, серб за походженням, досить швидко там освоївся, прийняв російське підданство та став основоположником роду російських Колчаків, що дали історії таку яскраву фігуру як Олександр Васильович Колчак. [30; с. 78]