Лінгвостилістичні засоби вираження категорії комічного у художніх текстах ХХ-ХХІ ст.

У цілому гумор прагне до складної оцінки, вільної від однобічних загальноприйнятих стереотипів. На більш серйозному рівні гумор відкриває за нікчемним піднесене, за безумним – мудрість, за примхливим – справжню природу речей, за смішним – сумне: «крізь видний світові сміх ... незримі йому сльози » [33]. Жан Поль, перший теоретик гумору, уподібнює його птиці, яка летить до неба вгору хвостом, ніколи не втрачаючи уваги за землею, – образ, який матеріалізує обидва аспекти гумору.

Залежно від емоційного тону і культурного рівня гумор  може бути добродушним, жорстоким, дружнім, грубим, сумним, зворушливим і таке інше [23]. «Текуча» природа гумору виявляє «протеічну» (Жан Поль) здатність приймати будь-які форми, що відповідають умонастрою будь-якої епохи, її історичній «вподобі», і виражається також в здатності поєднуватися з будь-якими іншими видами сміху: перехідні різновиди гумору іронічного, дотепного, сатиричного, забавного [18, c.55].

Гумор – загальнолюдський інтеркатегоріальний феномен, притаманний усім народам і всім літературам, однак у конкретному прояві він – переважно національний. У тому, як і на які теми жартують люди в різних країнах, виявляються загальні закони гумористичного світовідчуття. Проте загальне реалізується конкретними формами. Вони визначаються специфічними рисами національного характеру, соціальним і політичним устроєм певної країни, її історичним розвитком, культурними традиціями, ментальністю народу та іншими чинниками.

Американський гумор – і фольклорний, і літературний – явище також специфічне. Його характерні риси зумовлені значним чином історичним розвитком Сполучених Штатів, тими обставинами, в яких формувалась американська держава. І хоча в американській літературній традиції гумор розвивався повільно, коріння його історично сягає ще тих часів, коли до Америки прибули перші поселенці. На відміну від британського гумору з його консервативним змістом, обмеженим колом об’єктів висміювання, визначеним суспільними умовностями, стриманістю, замовчуванням (understatement), для американського гумору властиве перебільшення (overstatement), надмірність, тяжіння до гіперболи і гротеску, які швидко сприймались літературно-художнім жанром. Характерними рисами американського фольклорного гумору є показна хоробрість, відкритий виклик небезпекам і нестаткам повсякденного життя, комізм логічно абсурдного, коли оповідач видає вигадки за реальні факти, а також підкреслена грубість цих оповідей. Народним засобам і прийомам гумористичного зображення властива своєрідність, яскрава образність і експресивність [35].

Сатира (лат. satira, від більш раннього satura – суміш, всяка всячина) – це вид комічного; нещадне, нищівне переосмислення об'єкта зображення (і критики), яке завершується сміхом, відвертим або прихованим, «редукованим»; специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось мінливе, безглузде, внутрішньо неспроможне (змістовний аспект) за допомогою сміхових, викривально-висміювальних образів (формальний аспект) [9].

На відміну від прямого  викриття, художня сатира ніби двосюжетна: комічний розвиток подій на першому плані зумовлюється певними драматичними або трагічними колізіями в «підтексті» [19, c.72].

Для власне сатири характерна негативна забарвленість обох сюжетів – видимого і прихованого, тоді як гумор сприймає їх в позитивних тонах, а іронія – це комбінація зовнішнього позитивного сюжету з внутрішнім негативним.

Сатира - суттєвий засіб  суспільної боротьби; актуальне сприйняття сатири в цій якості – змінна величина, залежна від історичних, національних і соціальних обставин». Але чим всенародніше і універсальніше ідеал, в ім'я якого сатирик творить заперечувальний сміх, тим більш «живучою» є сатира, тим вище її здатність до відродження [18].

Естетичне «надзавдання» сатири – збуджувати і оживляти спогади про прекрасне (добро, істину, красу) ницістю, дурістю, пороком. За класичним визначенням Ф. Шиллера, який вперше розглянув сатиру як естетичну категорію, «... в сатирі дійсність як якась недосконалість протиставляється ідеалу, певній вищій реальності» [25,c. 56]. Але ідеал сатирика виражений через «антиідеал», тобто через кричущу сміхову відсутність його у предметі викриття. Безкомпромісність суджень про предмет осміяння, відверта тенденційність притаманна саме сатирі як способу вираження авторської індивідуальності, що прагне встановити неперехідний кордон між власним світом і предметом викриття, і «... силою суб'єктивних вигадок, блискавичних думок, вражаючих способів трактування розкласти все те, що хоче стати об'єктивним і придбати міцний образ дійсності ... » [9].

У давньоримській літературі сатира слугувала викривально-глузливим жанром лірики, пізніше, зберігаючи риси ліризму, втратила жанрову визначеність, перетворилася на подобу літературного роду, що визначає специфіку багатьох жанрів: байки, епіграми, бурлеску, памфлету, фейлетону, сатиричного роману. Сатира – це негативне переосмислення об’єкта зображення і критики, специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, що представляє її як неспіввідносну з ідеалом. Сатиричний сміх безжальний, гнівний, уїдливий, виникає тоді, коли ставлення автора до дійсності чи до деяких її аспектів вороже, або коли йдеться про соціально чужі автору явища і сили. Сатира орієнтована на заперечення об’єкта висміювання, оскільки виникає з почуття презирства, обурення, гніву. Сатиричний сміх наступальний, він прагне знищити те, що стоїть на його шляху. Але, разом з тим, сатира – це не тільки нищівний сміх, але й подекуди організуючий, оскільки, знищуючи ті чи інші негативні сили, дає дорогу силам прогресивним [35].

Здійснюючи диференціацію понять гумор і сатира, вважаємо доцільним наголосити на відсутності чіткої межі між ними. Сатира перестає бути сатирою, якщо в ній відсутні компоненти гумору. І навпаки, гумору притаманний елемент сатири, тобто не заперечення, а критики того, над чим сміються [35].

Проте критика гумористична і критика  сатирична суттєво відрізняються. Гумор – це критика, яка не заперечує свого об’єкта, радше – це виявлення якихось слабинок, що не є небезпечними, що можуть існувати, не завдаючи особливої шкоди. Сатирична критика повністю заперечує об’єкт зображення, оскільки ці об’єкти небезпечні для людини і суспільства, і лежать у площині суспільної психології, в той час як об’єкт гумору – предмет психології індивідуальної. Сатиричним творам властиве більш вільне, ніж гумористичним, ставлення до мовностилістичних форм викладу, що дає авторові змогу втрутитися в хід подій. Внаслідок такого вільного ставлення сатиричні образи набувають високого ступеня умовності, абстрактності, типовості, що не характерно для образів гумористичних. [35]

Іронія перекладається з грецької eironeia та буквально означає удавання. У різних областях знань комічне визначається по-різному. В естетиці іронія – вид комічного, ідейно-емоційна оцінка, елементарною моделлю або прообразом якої слугує структурно-експресивний принцип мовної, стилістичної іронії [9, c.28]. У стилістиці іронія виражає насмішку або лукавство, коли слово або вислів знаходяться в контексті мовного значення, протилежного буквальному сенсу або заперечує його, що ставить під сумнів [28].

Іронія є наруга і протиріччя під маскою схвалення і згоди. Цьому явищу навмисне приписують властивість, якої в ньому немає, але яке треба було очікувати. «Іноді, прикидаючись, говорять про належне, як про вже наявне в дійсності: в цьому полягає іронія» [20]. Іронія – це «... лукаве вдавання, коли людина прикидається простаком, що не знає того, що вона знає» [27, c.181]. Зазвичай іронію відносять до тропів, рідше – до стилістичних фігур. Натяк на удавання, «ключ» до іронії міститься зазвичай не в самому вираженні, а в контексті або інтонації, а іноді – лише в ситуації висловлювання. Іронія – це одне з найважливіших стилістичних засобів гумору, сатири, гротеску. Коли іронічна насмішка стає злим, їдким знущанням, її називають сарказмом.

Іронічне ставлення передбачає перевагу або поблажливість, скептицизм або насмішку, які нарочито заховані, але визначають собою стиль художнього або публіцистичного твору («Похвала глупоті» Еразма Роттердамського) або організацію образності (характеру, сюжету, всього твору, наприклад в «Чарівній горі» Т. Манна). Прихованість глузування, маска серйозності відрізняють іронію від гумору і особливо від сатири.

Деякі дослідники розглядають іронію в якості самостійної форми комічного. В силу своєї інтелектуальної  зумовленності і критичної спрямованості іронія наближується до сатири, водночас між ними проводиться грань, і іронія розглядається як перехідна форма між сатирою і гумором. Згідно з цим положенням, об'єктом іронії є переважно невігластво, в той час як сатира має нищівний характер, створює нетерпимість до об'єкта сміху, суспільної несправедливості. «Іронія – засіб незворушної холодної критики» [34, c.47].

Сенс іронії в різні епохи  істотно видозмінювався. Античності властива, наприклад, «сократівська  іронія», що виражала філософський принцип сумніву і одночасно спосіб виявлення істини. Сократ прикидався однодумцем опонента, піддакував йому і непомітно доводив його погляд до абсурду, виявляючи обмеженість нібито очевидних для здорового глузду істин.

В античному театрі зустрічається і так звана трагічна іронія («іронія долі»), теоретично усвідомлена в новий час: герой упевнений в собі і не відає (на відміну від глядача), що саме його вчинки готують його власну загибель (класичний приклад – «Цар Едіп» Софокла, а пізніше – «Валленштейн» Ф. Шиллера). Таку «іронію долі» нерідко називають «об'єктивною іронією», а стосовно самої реальності – «іронією історії» [26].

Розгорнуте теоретичне обґрунтування  і різноманітне художнє втілення іронія отримала в романтизмі (теорія – у Ф. Шлегеля, К. В. Ф. Зольгера; художня практика – Л. Тік, Е. Т. А. Гофман в Німеччині, Дж. Байрон в Англії, А. Мюссе у Франції). Романтична іронія підкреслює відносність будь-яких обмежувальних за змістом та значенням сторін життя – побутова відсталість, станова обмеженість, ідіотизм замкнутих в собі ремесел і професій – зображуються як щось добровільне, жартома прийняте на себе людьми.

Своєрідну концепцію «епічної іронії», як одного з основних принципів сучасного реалізму, розвинув Т. Манн, який, відштовхуючись від універсальності романтичної іронії, підкреслював, що іронія необхідна для епічного мистецтва як погляд з висоти свободи, спокою і об'єктивності, не затьмарений жодним моралізаторством [30].

Значення іронії все  зростає в художній прозі взагалі  і в англомовній зокрема. Справедливою з цього приводу є думка Д. Мюкке: «Для більшості серйозних письменників: поетів, романістів, драматургів, іронія зараз набагато рідше є стилістичним або драматичним прийомом, який вони можуть застосовувати на власний розсуд; набагато частіше це спосіб мислення, який непомітно виник як загальна тенденція нашого часу» [37]. Іронія часто звинувачується в пасивності, споглядальності, особливо в порівнянні з сатирою [17], але це звинувачення видається не цілком обгрунтованим. Звичайно, іронія менш агресивна, більш інтелектуальна, аналітична за своїм характером, але найчастіше вона анітрохи не менш критична, ніж сатира. Теза про те, що сатира завжди пропонує шляхи зміни світу, а іронія цього не робить, є досить сумнівною [40]. Обидві вони є художньою формою критичного, оцінного освоєння дійсності, і в цьому їх соціальна значимість. Різниця між ними полягає лише в способі вираження оцінно-критичного ставлення до світу. В цілому ж іронія може бути набагато результативнішою як засіб впливу, так як вона в змозі висловити набагато ширшу гаму почуттів, емоцій, вона менш прямолінійна, більш гнучка, ніж сатира.

Безперечною перевагою іронії нам представляється її багатоплановість, багатовимірність, що поєднується із зовнішньою ємністю, лаконічністю форми. Іронічний сенс, створюваний великою кількістю мовних засобів, може створювати найрізноманітніші асоціації, в тому числі й образні. В системі художнього тексту іронія наближується до метафори, що сполучає непоєднуване, і тим самим викликає хвилювання, що показує явища дійсності з найнесподіванішого ракурсу. Ця особливість іронії свідчить про наявність і в неї, і у метафори двох або більше площин сигніфікації. Це явище отримало назву «подвійного бачення» (double-vision) [37]. Основною характерною рисою, що зближує іронію з різними типами комічного, вважається наявність протиріччя між формою і змістом [8]. В якості моментів, які зближують її з сатирою, зазвичай виділяється те, що: 1) обидві вони, на відміну від гумору, висловлюють несхвалення і критику; 2) обидві мають яскраво виражений емоційний характер [17; 40].

Викладена точка зору на іронію як перехідний вид комічного від гумору до сатири, на жаль, досить міцно затвердилася в літературознавстві. Типовим є, наприклад, таке міркування: «У той час як терміни «гумор» і «сатира»... позначають певний підхід до явищ, що має на увазі, звичайно, в свою чергу і певні елементи світогляду і знаходить своє вираження в певному типі творчості (сатира і гумор), іронія залишається, по суті, одним із видів техніки комічного, яку використовує як сатира, так і гумористика. Вона залишається замаскованою насмішкою, де прихований сенс є запереченням буквального» [17, с.102]. На наш погляд, іронія відрізняється від сатири лише за однією ознакою, якою є спосіб прояву суб'єктивно-оцінної модальності – якщо сатира виявляє модальність відкрито, іронія робить це у прихованій формі.

Вироблений літературознавством підхід до іронії як техніки комічного безсумнівно вплинув на загальне розуміння іронії в системі зображальних засобів мови. У стилістиці іронія міцно затвердилася як стилістичний прийом, заснований на протиставленні прямих і переносних значень слова (тобто виключно на антифразисних відносинах) і нічим серед інших експресивних засобів мови (таких, наприклад, як гіпербола, літота, перифраз та інші) не виділяється [2]. Лише намічений підхід до іронії як способу світосприйняття підвів і літературознавців, і лінгвістів до необхідності розмежування двох понять: іронія як засіб, техніка, стилістичний прийом і іронія як результат – іронічний сенс, створений низкою однаковорівневих засобів мови [28].

Найбільш вдалим нам видається підхід до іронії, що грунтується передусім на розгляді іронії як повноправної форми комічного поряд із гумором та сатирою. Цей перший крок призводить до наступних: відмови трактування іронії лише як техніки створення комічного й утвердження особливого іронічного сенсу, створюваного так само, як і інші, в тому числі і сатиричний сенс, однаковорівневими мовними засобами. Найпоширенішою технікою створення цього сенсу залишається антифразис – вживання слів у протилежному сенсі.