Аналіз напрямів вдосконалення системи державного пенсійного страхування в Україні

- права на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування осіб, які відповідно до цього Закону не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню;

- заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію;

- рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;

- диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу);

- солідарності та субсидування в солідарній системі;

- фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів;

- спрямування частини страхових внесків до Накопичувального фонду для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу;

- державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом;

- організації управління Пенсійним фондом на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави і на засадах гласності, прозорості та доступності його діяльності;

- обов’язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов’язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених цим Законом;

- цільового та ефективного використання коштів загальнообов’язко-    вого державного пенсійного страхування;

- відповідальності суб’єктів системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом [2].

 

1.6. Роль основних  суб’єктів права у сфері соціального  страхування України.

В умовах ринкових відносин принципово змінюється роль основних суб’єктів права у сфері соціального страхування: держави, підприємств (роботодавців), працівників і страхових організацій. В організації системи соціального, в тому числі, пенсійного страхування державі належить особлива роль. З одного боку, це посередник у трудових відносинах працівників і підприємців, з іншого – третя рівноправна сторона в системі соціального страхування. Якщо раніше в Україні держава була власником засобів виробництва і одночасно була покликана забезпечити інтереси працівника, то зараз її роль принципово інша:

- бути посередником у трудових відносинах за допомогою встановлення законів, в яких враховуються  інтереси як працівників, так і роботодавців, формувати механізми і системи соціального страхування і забезпечення;

- бути гарантом соціального захисту працівників за допомогою виконавчої влади, яка покликана контролювати реалізацію законів і рівень соціального захисту працівників, надавати цільову допомогу найбільш соціально вразливим групам населення;

- створити економіко-правові передумови для розвитку соціальної сфери і її інфраструктури в галузі охорони праці, охорони здоров» я, системи медичної, професійної і соціальної реабілітації, підготовки і перепідготовки кадрів [2].

Таким чином, державна участь в соціальному страхуванні зводиться до створення певної законодавчої бази, правового середовища соціального страхування, затвердження у законодавчому порядку обов’язкового характеру тих чи інших видів страхування, а також розмірів страхових внесків і допомог. Крім того працівникам які фінансуються з бюджету, держава компенсує витрати на соціальне страхування, що стягуються із заробітної плати і нараховуються на фонд оплати праці. Разом з тим державою забезпечується фінансова підтримка окремих видів страхування системи в цілому, особливо в кризових умовах. Кошти держави використовуються  для виплат загального характеру і забезпечення мінімального рівня страхових допомог, якщо для цього недостатньо страхових внесків працівників і роботодавців.

До найважливіших характеристик  державної політики України у сфері соціального захисту працівників у найближчий і більш віддаленій перспективі потрібно віднести:

- міцнення державних функцій у галузі соціального страхування (законотворчість, контроль, організаційна робота по розвитку соціальної інфраструктури, наукове і інформаційне забезпечення, підготовка кадрів, розробка і здійснення державних програм у даній сфері);

- розробка нових методів і механізмів управління соціальним страхуванням;

- створення недержавних форм і структур у сфері добровільного соціального страхування;

- розширення відтворювальних функцій підприємств і регіональних структур, які мають забезпечити необхідний рівень соціального захисту працівників .

- удосконалення практики укладання й виконання генеральних тарифних угод і колективних трудових договорів як найважливіших елементів системи соціального страхування.

Підприємства (роботодавці) мають стати справжніми суб’єктами соціального страхування повною мірою забезпечуючи:

- соціальний захист найманих працівників на всіх етапах відтворювального циклу – при прийнятті на роботу, в процесі роботи, а також у випадку закінчення роботи з різних причин;

- покриття основної частини фінансових витрат на страховий захист, який повинен охоплювати трудовий і після трудовий період життєдіяльності людини.

Роль працівників радикально змінюється. Вони вимушені будуть розраховувати, перш за все на свій заробіток (дохід), все більше спираючись на власні можливості. Їхня роль піднімається  до рівня  в управлінні в керівних органах  страхових організацій.

Виходячи із цього, і  управління діяльністю страхових фондів здійснюється на основі представництва інтересів всіх її основних учасників  – працівників, підприємців(роботодавців) і держави.

Роль страхових організацій  істотно зросла. Вони стали основними посередниками у взаємовідносинах між роботодавцями і працівниками, вирішуючи весь комплекс завдань у сфері страхового захисту . Управління діяльністю страхових організацій будується на паритетній тристоронній основі – повноважних (виборчих) представників працівників і підприємців та державних представників, які призначаються виконавчими структурами. Виступаючи повноважною юридичною особою з повністю залежним механізмом самофінансування, страхові організації повинні контролюватися державою з метою забезпечення мінімального рівня страхового захисту працівників. Правовим і економічним гарантом надійності і забезпечення соціального страхування є держава [36, c.6].

 

Висновки до розділу Пенсійні системи різних країн формувалися залежно від специфічних для них економічних, політичних і соціально-культурних чинників, але разом з тим, всі вони характеризуються єдиними принципами організації та регулювання. Таким чином, всі сучасні моделі пенсійного забезпечення мають багаторівневий характер. Основними рівнями в них є: 

Соціальна пенсія – надається державою незалежно від наявності і величини трудового внеску громадян країни при настанні пенсійного віку. Така пенсія надається тим громадянам, які потребують поточного доходу чи не змогли набути право на трудову пенсію (інваліди, сироти тощо);

Трудова пенсія – призначається і виплачується громадянам з урахуванням розміру страхових внесків і трудового стажу. Перевагами страхових пенсій є збереженість коштів, високий рівень заміщення заробітків, прозорість для населення, що дозволяє Міжнародній організації праці і Міжнародній асоціації соціального забезпечення рекомендувати їх як основу пенсійного забезпечення;

Додаткова пенсія – забезпечується або за рахунок самофінансування громадянином власної майбутньої пенсії з поточного доходу, або за рахунок внесків роботодавця в недержавний пенсійний фонд на іменні рахунки своїх працівників, або за комбінованою схемою із різних пенсійних систем.

Визначишись з рівнями  сучасних моделей пенсійного забезпечення й оглянувши досвід інших країн з метою виявлення загроз та відокремлених перспективних напрацювань для побудови ефективної структури пенсійного забезпечення, а також розглядаючи будову системи, яка існує  і існуватиме в Україні, можна побачити елементи, що притаманні пенсійним системам інших країн з урахуванням вітчизняної специфіки. Наявна в Україні солідарна система має обов”язковий накопичувальний рівень в структурі пенсійного забезпечення. Саме прийняття рішення про запровадження додаткового обов”язкового рівня, побудованого за рахунок накопичення внесків , є позитивною особливістю української пенсійної системи.

Водночас, відмінність  української системи полягає  у підході до інвестування накопичених  внесків. Вони не інвестуються „умовно”, (як наприклад у Латвії), український  підхід не нагадує жодну модель у інших країнах, де учасники мають змогу обрати фонд для сплати внесків на власний розсуд.

На відміну від Росії, де державна накопичувальна схема знаходиться  в управлінні лише одного суб”єкта, коштами такої схеми в Україні  будуть керувати щонайменше троє інвестиційних управляючих, що визначено законодавчо. За рахунок цього мають бути отримані вищі доходи від інвестування для українських громадян, оскільки між інвестиційними управляючими існуватиме конкуренція, а також можливість усунення того чи іншого управляючого за незадовільні результати діяльності.

Головним завданням  пенсійних систем в багатьох країнах полягає в тому, щоб гарантувати громадянам пенсійного віку, які не в змозі більше працювати, компенсацію втраченого заробітку у вигляді адекватного розміру пенсії. Адекватний розмір пенсії означає, що вона прямо залежить від тривалості страхового стажу та сплачених на протязі всієї трудової діяльності внесків. У такому випадку громадяни краще усвідомлюватимуть власну відповідальність за свої обов’язки щодо сплати внесків. Всі працівники, які сплачують однакові внески, мають отримувати й однакові пенсії. Це один з найважливіших принципів соціальної справедливості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Пенсійна реформа в Україні та шляхи її здійснення.

 

2.1. Передумови  реформування системи пенсійного  забезпечення в Україні, концептуальні  підходи   та  завдання реформування.

 

Існуюча пенсійна система  в Україні організована за розподільчим принципом. Вона склалася в умовах, коли економічні відносини ґрунтувалися винятково на державній власності та фінансувалися із суспільних фондів споживання. Підприємства зі своїх сукупних податків безпосередньо на пенсійні цілі виділяло 4-12% фонду оплати праці; працівники з індивідуальних доходів нічого не відраховували. Вік виходу на пенсію був одним з найнижчих в світі. У законодавстві , яке регламентувало цю систему, не було закріплено порядку індексації пенсійних виплат у разі підвищення вартості життя чи випереджального зростання зарплати; не було враховано механізму максимального і мінімального розміру пенсії. Тому пенсіонери на пострадянському просторі стали першими жертвами переходу до нових соціально-економічних відносин. Дослідження рівня життя 1980-х рр. свідчать про те, що 80% бідних в СРСР були пенсіонерами, причому старшого віку.

Законодавче розширення соціальних гарантій Законом СРСР „Про пенсійне забезпечення  громадян”,  не було підкріплене створенням системи  економічних стимулів до сплати страхових  внесків [26, с.10].

Отже система соціального захисту відіграє важливу економічну роль, а відтак в основу її функціонування теж мають закладатися перевірені практикою економічні закономірності. Одним з шляхів вирішення цього завдання є створення системи соціального захисту на засадах соціального страхування. Виходячи з цього, а також враховуючи передовий світовий досвід, в Україні ще в  1993 р. було прийняте концептуальне рішення, відповідно до якого система соціального захисту в нашій державі створюється нині на засадах соціального страхування .

Одночасно, формуючи соціальну політику, держава постійно здійснює пошук соціальних механізмів і інструментів, які в свою чергу впливають на процес зростання економіки. Одним з підходів до комплексного вирішення цього кола питань є створення умов для підвищення об’єктивної мотивації у економічно активної частини населення до легальної продуктивної праці.

В цьому контексті  спрямування соціальної політики на законодавче закріплення норм і  правил, які ставлять в пряму залежність рівень соціальної захищеності кожного конкретного громадянина від результатів його праці упродовж всієї трудової діяльності, стало стратегічно визначальним під час розробки законопроектів і побудови соціально справедливої і економічно обґрунтованої системи захисту громадян від найбільш широкої групи ризиків, притаманних будь якому суспільству: настання інвалідності, втрати годувальника, а також ризику втрати доходів у зв’язку з виходом на заслужений відпочинок – пенсію [42, с.3-4].

Окреслюючи основні  рушійні мотиви ми не можемо не говорити про перспективний стан пенсійної системи в Україні, який також  обумовлює необхідність її реформування. Наведемо дані комплексного прогнозу демографічного розвитку України розробленого Радою по вивченню продуктивних сил України НАН України з урахуванням даних Всеукраїнського перепису населення (5.12.2001) та параметрів прогнозу демографічного розвитку України до 2026 року, поданого у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2003 року, і прогнозу демографічного розвитку України до 2050 року, здійсненого фахівцями ООН.

За цим прогнозом  очікується зростання чисельності  населення пенсійного віку на фоні скорочення загальної чисельності мешканців країни та чисельності населення працездатного віку (табл.1).

 

 

Таблиця 1

Прогноз чисельності  населення України, тисяч осіб в середньому за рік.