Аналіз напрямів вдосконалення системи державного пенсійного страхування в Україні

Поряд з обов’язковим соціальним страхуванням в більшості  країн з розвиненою економікою отримали розвиток інші додаткові (обов’язкові  та добровільні) програми соціального страхування, які регулюються законодавством або галузевими (колективними) договорами. Ці програми охоплюють пенсії за віком, допомоги з хвороби, з медичної допомоги та безробіття, сімейні й інші допомоги.  В їхньому фінансуванні переважно беруть участь роботодавці.

Так важливою складовою  частиною загальної системи пенсійного забезпечення в країнах з ринковою економікою є професійні (галузеві) пенсійні програми, а також аналогічні програми компаній, які здійснюють як обов’язкове, так і добровільне страхування конкретного виду соціального захисту.

У країнах Європейського  союзу до характерних рис, притаманних  пенсійному страхуванню, можна віднести пенсійне забезпечення. До найважливіших  рис, що визначають рівень ефективності функціонування пенсійних систем, належать: методи їх фінансового забезпечення; структура фондів; роль приватних професійних систем та роль держави; взаємозв’язок страхових внесків і пенсійних виплат. За всієї різноманітності побудови пенсійних систем, зазвичай, вирізняють три основні їхні характеристики:

- фінансове забезпечення  пенсійних систем за допомогою  державних механізмів перерозподілу  страхових внесків, або застосування  систем часткової та повної  капіталізації страхових внесків,  а також використання персоніфікованих рахунків;

- специфіка організації  пенсійних систем (приватні, професійні (галузеві) і державні);

- визначення розмірів  пенсій на основі індивідуальних (фіксованих) рахунків або з урахуванням  встановлених єдиних внесків,  а значить і єдиних розмірів виплат [43, с.8].

Для отримання пенсії за віком необхідно мати визначений страховий стаж та досягнути законодавчо  встановленого пенсійного віку.

Під страховим стажем розуміється період сплати внесків  в фонди пенсійного страхування. Пенсійний вік для більшості країн ЄС становить 65 років як для чоловіків, так і для жінок. Найбільший вік виходу на пенсію в Данії – 67 років для чоловіків і жінок, найменший – 60 років – у Франції та Італії (причому в Італії для жінок пенсійний вік становить 55 років).

Системи пенсійного забезпечення будуються у вигляді основної і додаткових пенсій і допомог за віком. Основні пенсії за віком надаються в країнах (Нідерланди, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія) за допомогою виплати однакових грошових сум всім особам, незалежно від розмірів попереднього заробітку. В інших країнах ЄС розмір основних пенсій залежить від середнього заробітку за визначений період часу та може бути обмежений мінімальним і максимальним розміром пенсії.

Додаткові пенсії виплачуються окремими галузями або фірмою. Вони досягають в середньому 10-20% основної пенсії та є не тільки засобом підтримки доходу громадян, які вийшли на пенсію, але й засобом закріплення кадрів на даному підприємстві (галузі).

Під час розрахунку пенсій враховується склад сім’ї (одинокі пенсіонери, наявність дітей). Майже у всіх країнах ЄС задіяна індексація пенсій. Частка громадян у фінансуванні пенсійних фондів у Німеччині становить 9,3% заробітної плати, роботодавців – 9,3%, а державна субсидія становить до 20% загальної вартості суми пенсійного страхування. У Швеції особи, які підлягають соціальному страхуванню, для отримання загальної пенсії сплачують 1% свого доходу, який піддається обліку. Внески роботодавців становлять 5,83% доходів згідно за платіжною відомістю. Держава виділяє близько 25% коштів, необхідних для надання загальних пенсій.

У Великій Британії, наприклад  уряд М.Тетчер у 1985 р. запровадив програму приватних, або так званих накопичувальних  пенсій, надавши змогу кожному  британцю вкладати в пенсійних фонд частину своїх доходів. Приватні пенсійні фонди які інвестують кошти в британську економіку поширились в країні. У 2001 р. загальна сума коштів у таких фондах становила 1,4 трлн. дол. – більше ніж у пенсійних фондах інших європейських країн [60, с.53-60].

Східноєвропейські  та середньоазіатські країни з перехідною економікою успадкували державно-монопольні солідарні системи пенсійного забезпечення, які відповідають загальноприйнятому визначенню систем з певними пенсійними виплатами. Економічні потрясіння перехідного періоду негативно позначилися на цих системах, викликавши необхідність проведення у короткі терміни серйозних заходів з адаптації. Деяким країнам прийшлося перетворити свої державні системи у базові „сітки безпеки” для людей похилого віку та інвалідів. Інші, які на початку перехідного періоду знаходилися в кращих умовах, зуміли перебудувати свої солідарні системи відповідно до домінуючих поглядів на справедливість, а також посилити стимули до трудової діяльності та дотримання платіжної дисципліни.  У деяких випадках реформи також включали запровадження „других рівнів” основаних на накопичувальних рахунках у фондованих схемах з визначеними внесками [31, с.115].

На початку перехідного  періоду (1990-1994 рр.) всі середньо-європейські країни мали відреагувати на тиск, спричинений скороченням бази внесків та зростанням чисельності пенсіонерів. Обидва чинники стали наслідком зниження економічної активності. У багатьох країнах зростаюча проблема несплати внесків загострила фіскальні та політичні проблеми. Ці економічні потрясіння були настільки глибокими, що всім країнам довелося вносити певні зміни до нормативно-правової бази, на яку спиралась існуюча солідарна система, причому тягар деяких із цих змін покладався на плечі пенсіонерів і літніх працівників. Загалом, чим кращий був економічний стан країни на початку перехідного періоду, тим більш захищені були пенсіонери. Однак усі країни мусили на певний період модифікувати правила індексації для стримування витрат, що, як правило полягало у відході від діючого до того часу механізму регулювання вже здійснюваних виплат згідно з зростанням номінальної заробітної плати і переході до механізму цінової індексації (або – більш радикально – індексації тією мірою, наскільки це дозволяли наявні ресурси, навіть якщо така індексація відставала від зростання цін). Іншою ключовою змінною був пенсійний вік. Кілька країн, як скажемо, Литва, зуміли у цей період розпочати поступове підвищення фактичного віку виходу на пенсію. В одному випадку – у Грузії – обставини вимагали дуже різкого підвищення пенсійного віку, де пенсійний вік для чоловіків і жінок подовжено відразу на п’ять років.

Деякі країни використали  початковий період для внесення змін у формули нарахування виплат. Зокрема, ці зміни включали збільшення періоду, який враховується при обчисленні пенсії, з метою зниження рівня майбутніх обіцянок і покращення пенсійного забезпечення всіх категорій пенсіонерів. Деякі держави почали руйнувати державну монополію солідарної системи, впроваджуючи альтернативні схеми добровільного приватного пенсійного забезпечення (як правило, зі сприятливим податковим режимом або, у випадку Чехії, з супутними внесками з державного бюджету).

Незважаючи на подібність успадкованих систем, до середини 90-х років у межах регіону СЄСА виокремились дві відмінні групи країн.  Деякі країни регіону, особливо колишні середньоазіатські та закавказькі радянські республіки, мусили серйозно поступитися принципом згладжування споживання з огляду на недостатність ресурсів – головною метою стало підтримання мінімально достатнього рівня доходів. Тому на початку 2000 р. Грузія, Азербайджан, Вірменія, Таджикистан, Албанія, Україна та низка інших країн мали по суті системи  із незначною диференціацією отримувачів за заробітками чи стажем роботи. У Грузії це стало наслідком законодавства, але типово – це  результат зближення мінімального та максимального рівнів пенсій. Навіть заможніші країни, такі як Латвія, пройшли періоди пенсійної „зрівняловки” до того, як їхні економіки почали зростати. Інші, такі як Польща, мають спеціальні режими для сільського населення, які по суті, є виплатою за визначеною ставкою [43, с.10].

В Польщі та Угорщині вносилися  додаткові зміни до пенсійних  формул з метою мінімізації перерозподілу  на користь працівників з низькими доходами, на встановлення більш очевидної залежності розміру пенсій від сплачених внесків. В ході реформування у чотирьох країнах Центральної та Східної Європи запроваджені другі рівні пенсійного забезпечення (за рахунок накопичених фондів). В Угорщині відповідне законодавство прийняте в 1997р. і введене в дію у 1998 р. В результаті, до 1999 р. 2,1 млн. працівників  - які були здебільшого у віці до 40 років і становили половину чисельності робочої сили – направили частину своїх пенсійних внесків (6% фонду зарплати) приватним компаніям з управління пенсійними фондами. Охоплення працівників, які вперше вступають на ринок праці, є обов’язковим. У 1999 р. у Польщі працівникам у віці від 30 до 50 років надали можливість добровільно прийняти рішення про направлення п’ятої частини своїх загальних пенсійних внесків (7,2% фонду зарплати) новоліцензованим пенсійним фондам та компаніям, які ними управляють. У Латвії у 2000 р. було запроваджено схему другого рівня з відносно меншим обсягом відрахувань – 2% фонду заробітної плати. У Хорватії другий рівень (5% фонду заробітної плати) почав функціонувати з 1 січня 2002 р. У Болгарії та колишній Югославській республіці Македонія прийняті закони про введення другого рівня, і фактичні внески залежать від фіскальних умов. Робота над концепцією другого рівня ведеться в Естонії, Литві та Словаччині [43, с.11].

Деякі країни, такі як Угорщина, Хорватія та Литва, намагалися покращити  мікроекономічні аспекти своїх  пенсійних систем удосконаленням формул традиційних визначених виплат. Інший  більш фундаментальний підхід, полягав у новому формулюванні обіцянки поточної солідарної системи, у якому ця обіцянка виражалась через стан уявного фондованого рахунку визначених внесків (УВВ) чи, простіше уявними рахунками – виявилася ефективною у деяких країнах, де реформа солідарної системи принесла такі результати, досягнення яких більш традиційним шляхом  параметричної реформи формул визначених виплат було б малоймовірним через протидію. Ці результати реформи включають врахування заробітної плати за весь період трудової діяльності для обчислення пенсії, врахування зростання тривалості життя та (можливо) зменшування народжуваності, а також заохочення літніх працівників до того, щоб продовжувати залишатись у складі робочої сили та сплачувати внески. Серед країн з перехідною економікою приклад проведення реформи шляхом запровадження уявних рахунків подала Латвія, яка насліджувала реформу, сплановану у Швеції. Починаючи з 1998 р., латвійську пенсійну систему було перетворено у нову систему на основі персональних рахунків. До пенсійних внесків застосовується „відсоткова ставка” (тобто відбувається їхня переоцінка), яка дорівнює коефіцієнту зростання сукупної заробітної плати у країні. Пенсія кожної особи залежить від накопиченої суми, яку ділять на середню тривалість життя для особи пенсійного віку. Таким чином, система автоматично реагує на зміни у базі внесків та тривалості життя. Крім того, система заохочує до продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку і відкладення початку отримання пенсії шляхом застосування актуарно нейтральних коєфіцієнтів. Шляхом УВВ, чи уявних рахунків, пішли у Польщі, де цей підхід запровадили 1 січня 1999 р. по відношенню до солідарних  компонентів реформи. Киргизька Республіка ввела формулу уявних рахунків по відношенню до пенсійних справ, що починають набуватись, а Молдова у законодавчому порядку поставила за мету перейти до використання формули УВВ.

В основу створеної в 30-ті роки ХХ ст. Системи соціального  забезпечення США було покладено  систему, яка діяла в Німеччині  й інших країнах Європи. За основу системи планувалося взяти принцип пенсійного страхування, коли виплати залежать від здійснених внесків на відміну від принципу пенсійного забезпечення, коли пенсійні виплати або зрівнюються, або визначаються на основі перевірки матеріального стану пеннсіонерів. Разом із тим пенсійні виплати визначаються регресивно: чим більша сума внесків, тим менший відсоток від цієї суми людина отримувала як пенсію. Це забезпечувало перерозподіл доходів від багатих до бідних. Хоча спочатку в цю систему передбачалося вмонтувати капіталізований елемент, було прийнято чітке рішення про те, що програма буде функціонувати на солідарному принципі.

У 1980 р. Чилі стала першою країною, яка почала процес переходу від солідарної системи до капіталізованої  системи пенсійного забезпечення. Згідно з чилійським законодавством, пенсійний вік  для чоловіків складає 65 років, для жінок- 60. Однак можливий і достроковий вихід на пенсію, коли працівник заздалегідь нагромадив необхідну суму для свого забезпечення в старості.

Накопичувальна система  хоч і є в Чилі важливішою і  переважаючою за кількісю учасників, все  ж не єдина.

Виняток становлять військові  і поліція а також самозайняті  працівники: для них участь в компанії-адміністратор  з управління пенсійним фондом виключно добровільна. В Чилі зберіглася й стара солідарна система. Куди з 6 млн. Чилійців 200 тис. осіб платять пенсійні внески, близько 850 тис. отримують із неї пенсії [31, 72-73].

Нова система істотно  полегшує тягар бюджету: активи інвестуються в облігації Центрального банку, у бони визнання. Гроші вкладаються також в інструменти банків, фінансових компаній, промислових підприємств, що сприяє зростанню країни , дає змогу збільшити кількість робочих місць, позитивно позначається на рості заробітної плати, 10% якої щомісяця повртається в накопичувальну систему. Роботодавець, який є лише передавальною ланкою перераховує 10% заробітної плати працівника в банк, на рахунок обраної самим працівником компнії адміністратора з управлінням пенсійним фондом, а вже той зараховує їх наіндивідуальний рахунок платника і змушує ці гроші працювати. Природно, не безкоштовно- комісійні не однакові і складають 2,2-2,9% місячної зарплати. Тобто працюють три рівня пенсійної системи:

- перший рівень на базі збереженої  розподільчої схеми, або використовується мінімальна гарантована пенсія;

- другий рівень з установленими внесками, який передбачає наявність управляючих недержавними пнсійними фондами і можливість індивідуального вибору;

- третій рівень для добровільних заощаджень.

Взагалі моделі пенсійного забезпечення можна виділити за такими типами:

- Чилійська модель, де пенсійні внески сплачуються лише працівниками, а розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу.

- Угорська модель, де на додаток до внесків, що сплачуються  до зменшеної солідарної системи, також перераховуються  кошти до приватної пенсійної системи з визначеними внесками та інвестуються від імені їх платників, і з рештою з неї будуть сплачуватись ануїтетні виплати за рахунок коштів на накопичувальних рахунках.

- Латвійська модель, де запровадженні умовно - накопичувальні рахунки. Відповідно до цієї моделі при виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної суми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. У Латвії реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників внесків уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу. ЇЇ величина може встановлюватись, виходячи з рівня інфляції або змін у величині середньої заробітної плати [13, с.40-42] .