Развитие интеграционніх процесов в Латинской Америке

Отже, на сучасному етапі розвитку країни Латинської Америки прагнуть прискорити економічний розвиток, розширити виробництво. Для цього спрямовують всі свої сили на вирішення наступних проблем: нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг, подолання бідності, приборкання інфляції.

 

Розділ 2 Інтеграційні процеси в Латинській Америці

2.1 Система зовнішньополітичних  зв'язків Латинської Америки

Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнам Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції, міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин. Підписання двохсторонніх економічних домовленостей і договорів бере початок в 90-х роках XX ст. В умовах „інтеграції, яка гальмує" об'єктивні потреби економічного розвитку і росту країн регіону знайшли своє вираження у двохсторонніх договорах і в домовленостях про частковий доступ. Процес розширення взаємної торгівлі розвивається завдяки відкриттю додаткових більш широких ринків для товарі, які виробляються в регіоні, а також шляхом підписання відповідних юридично оформлених міждержавних угод [26, с.47].

За даними на 2007 p., всі країни Латинської Америки, США і Канада мають багаточисельні двохсторонні домовленості, а також за межами Західної півкулі (з країнами Європи, Азії та Африки). Дані домовленості підписані не лише з окремими державами, але і з інтеграційними угрупуваннями, а також між ними. Наприклад, договір про вільну торгівлю з ЄС має не тільки Мексика, але і Чилі. А МЕРКОСУР що в грудні 1995 р. підписав з ЄС угоду з метою створення міжрегіональної асоціації.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним, джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40 % формуються за рахунок експлуатації Панамського каналу. Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не останнє місце належить прагненню до економічної самостійності [30, с.45].

 

Великих надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуальності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, імпортні запити здебільшого випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу [35, с39].

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільськогосподарської продукції, як зазначалось, належать: Бразилія та Колумбія - кави, Аргентина - зернових, Еквадор - бананів: країни Центральної Америки - кави, бананів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них - Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія - є „чистими" експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експортер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір та іншої сировини. До числа експортерів цієї групи товарів належать: Чилі як експортер міді; Перу - свинцю, цинку, міді; Болівія - олова; Ямайка - бокситів; Бразилія, Мексика, Перу - бавовни; Аргентина, Уругвай - вовни, шкірсировини тощо [30, с.46].

Залишається традиційною залежність багатьох латиноамериканських країн від експорту обмеженого кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівії - на олово, Еквадору - на нафту, Уругваю - на вовну, країн Центральної Америки - на каву та банани. Понад 90% валютної виручки від експорту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тобаго - нафти, Ямайка -бананів. Лише в Мексиці, Аргентині - експорт порівняно диверсифікований. Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв'язки й навіть сприяла певним змінам МІДІ. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна

 

промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових імпортних запитів [37, с 17].

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинутих держав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Переважна частка товарообороту Латинської Америки припадає на США - 36,9% та на Західну Європу - 20,2%. Помітно збільшився експортний потік до Японії.

Починаючи з 90-х років країни Західної півкулі підписали десятки різних домовленостей і договорів про економічне взаємо доповнення і зону вільної торгівлі .найбільшу кількість домовленостей такого типу були підписані Мексикою і Чилі. Окремі крани МЕРКОСУР, а саме Аргентина і Бразилія, здійснюють різні дії по створенню зони вільної торгівлі з ЮАР і Індією.

Досить продуктивно бачиться інтеграційне зближення з Китаєм. КНР є одним з найбільших споживачів латиноамериканського експорту сировинних товарі і напівфабрикатів, що в значній мірі обумовлено економічним ростом КНР і розвитком галузей обробної промисловості, в тому числі і сучасних технологій. В 2004 р. за рахунок вивозу із Латинської Америки Китай задовольнив свої імпортні потреби в залізній руді і чорних металах на 21%, в міді - на39, в олові - на 28, в соєвому маслі - на 61, в цукрі - на 49, у винограді - на 60, в рибній муці - на 18%. Слід відмітити, що розпочинаючи з 90-х років торгові домовленості між Латинською Америкою і КНР розвиваються досить динамічно [30, с.46].

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спрямованість) дещо зумовлює збереження традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином інтересами кількох розвинутих держав. В економічному розвиткові країн  Латинської  Америки   значну  роль  відіграє  зовнішнє  фінансування,

 

насамперед експорт у регіон розвинутими державами приватного позичкового капіталу. Залежний характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак - обмеженість внутрішніх джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу поширюється у 60-70-ті роки [35, 39].

Отже, по своїй економічні й суті підписання двохсторонніх договорів про вільну торгівлю являється майже ідентичним інтеграційним домовленостям, оскільки відбувається розширення торгівлі і ринків, а це, в свою чергу, призводить до економічного росту. До того ж підписання двохсторонніх домовленостей, як правило, вимагається менше часу - двохсторонні угоди проходять простіше і швидше, ніж багатосторонньо. Однак одночасно є і свої нюанси, наприклад, єдиний зовнішній тариф на імпорт із третіх країн. В Меркосур, наприклад, він встановлений на абсолютну більшість статей імпорту.

2.2 Розвиток інтеграційних  процесів у Латинській Америці

Економічна інтеграція стала новим явищем у Латинській Америці у 60-х роках. Щоправда, продиктована була дещо іншими причинами, аніж європейська. Одні країни вбачали в ній форму подолання вузькості національного ринку, інші - колективне знаряддя боротьби з проникненням іноземного капіталу. Внаслідок цього на середину 70-х років інтеграційні процеси охопили майже всі країни регіону. Уже в 1960 р. утворилася Латиноамериканська інтеграція вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізована в 1980 р. в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), куди увійшли 11 країн. Невдовзі з'явився Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР, 1961), куди увійшли п'ять країн, у  1968 р. заявила про себе Карибська

 

асоціація вільної торгівлі (КАВТ), до складу якої увійшли 12 країн. І нарешті, у 1975 р. утворився широкий економічний союз - Латиноамериканська економічна система, членами якої стали 26 держав. Інтеграційні об'єднання, що виникли в 60-70-роках, доповнилися суто спеціалізованими об'єднаннями, що підкреслювало монокультурний характер економіки країн Латинської Америки. Зокрема, в 1974 р. було створено Союз експортерів бананів та Союз країн - експортерів цукру (21 країна). У 1975 р. утворилися також Асоціація країн-експортерів срібла та Карибська судноплавна компанія [10, с 189].

Зміцнення господарських зв'язків, звичайно, прогресивне явище. Воно свідчить про прагнення латиноамериканських країн до об'єднання зусиль у розвитку стабільних економічних структур.

Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені подальшим розвитком американської інтеграції. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводять широкі економічні реформи. США, Канада та Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. в Маямі відбулася нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної землі, споживачами якого стали б 850 млн осіб [11,с.442].

Цілі Мексики заключаються в тому, щоб за допомогою НАФТА прискорити реформи і темпи економічного росту, модернізувати країну і закріпити позиції на зовнішніх ринках в умовах глобалізації. Згідно складеного договору передбачається ліквідація практично всіх торгових і інвестиційних бар'єрів у взаємній торгівлі протягом 15 р. [31, с.62].

Угода НАФТА також сприяє процесу інтеграції в сфері послуг (фінансовий сектор, транспорт, комунікації, охорони здоров'я), стирає перепони для діяльності приватного капіталу, захищає приватних підприємців, і захищає їх права на інтелектуальну власність, яка відноситься

 

до торгівлі. Це угруповання відрізняється тим, що в торгівлі між її членами основна частка належить товарам обробної промисловості. Функціонування НАФТА сприяло найбільш істотній взаємодії Мексики з країнами ЄС. Мексика і ЄС підписали широкі торгові угоди, які включали також питання політики в області конкуренції і вирішення спірних питань, інтелектуальної власності [44, с.29].

У 1994 році на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Америки та Карибського басейну ухвалено рішення про створення у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі - Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА) [11, с.442]. Передбачалося, що переговори по створенню АЛКА завершаться не пізніше ніж січень 2005 p., але економічні інтереси країн цього угруповання були настільки різними і суперечливими, що створення інтеграційного угруповання в рамках всієї Західної півкулі стало неможливим, і інтерес до нього поступово знизився. Разом з тим, в пошуках нових великих стабільних ринків для своїх товарів ряд держав, в тому числі і Перу, Колумбія, намагаються заключити договори про вільну торгівлю з США [39, с.8].

На той час у плані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і Меркосур (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 p., як регіональне економічне об'єднання внаслідок підписання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм. Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запровадження спільного митного тарифу для третіх країн. Меркосур охопив 70% території Південної Америки з населенням понад 200 млн. чол. і ВВП близько 900 млрд. дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився у чотири рази ( з 4,1 млрд. до 15 млрд. дол.) [37, с. 15].

У 1996 р. до Меркосур на правах асоційованого члена приєдналися Чилі та Болівії. Поступова ліквідація митних бар'єрів. Регламентація торговельних   відносин,   принцип   рівноправного   партнерства,   акцент  на

 

економічну та політичну самостійність - все це приваблювало в Меркосур нових потенційних учасників. Особливо важливе значення мало прийняття політичної резолюції, згідно з якою повага до демократичних інститутів проголошувалося необхідною умовою участі в Меркосур. У квітні 1996 р. спільними зусиллями демократично налаштованих політиків Бразилії і Мексики вдалося запобігти військовому переворотові Ліно Ов'єдо у Парагваї. У 1997 р. загальний рівень зростання виробництва у країнах-учасницях Меркосур становив 4,1%, а рівень інфляції знизився до 10 % [11, с.442].

У грудні 1995 р. було підписано договір про лібералізацію торгівлі між Меркосур і країнами ЄС. На Західну Європу припадає 30% експорту Меркосур.

Свідченням подальшого зростання ролі Меркосур у розвитку нового, демократичного етапу інтеграції стало прийняття у квітні 1997 р. країнами так званої антської групи (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Болівія) у болівійському місті Сукре спеціального „Акта Сукре". Андське співтовариство заявило про свій намір найближчим часом (квітень 1998 р.) підписати угоду про єдину зону вільної торгівлі з Меркосур [10, с.196].

Розширення і зміцнення Меркосур не влаштовує США. Сполученим Штатам невигідно мати такого серйозного конкурента. Звідси особлива заінтересованість у якнайшвидшому створенні АЛКА. На відміну від США країни Меркосур виступають за поетапний, повільний процес з метою подальшого зміцнення своєї індустрії і реалізації можливостей конкурувати зі США і Канадою. Тут ураховується також досвід минулого. Так, на початку 50-х років валовий продукт США і Канади у десять разів перевищував сукупний продукт країн Латинської Америки і Карибського регіону, а сьогодні це співвідношення виражається як 3:1. Загальний спад економічної активності у світі, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. Негативно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в економічному застої в

 

одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка в 2002 р. сягнула 850 млрд. дол., у кризі платоспроможності, що загострилася в 2002 р. Погіршення економічної кон'юнктури призвело до соціальних негараздів і заворушень у ряді країн. Зокрема, 19-20 грудня 2001 р. відбулися масові виступи в Аргентині. У квітні 2002 р. двома подіями - державним переворотом і контрпереворотом — почалися масові протести широкої громадськості Венесуели проти авторитарного правління президента Уго Чавеса, які з початку грудня 2002 р. переросли у загальнонаціональний безстроковий страйк. Припинили роботу багато підприємств. Завмерла нафтова галузь, що негативно відбилося на світовому ринкові енергоносіїв [28, с.26].