Развитие интеграционніх процесов в Латинской Америке

План

Вступ

Розділ 1 Характеристика регіону

1. Політичні особливості регіону
2. Економічні та соціальні особливості регіону
1. Основні тенденції розвитку країни
2. Чилі
3. Бразилія
4. Мексика       
5. Аргентина

Розділ 2 Інтеграційні процеси в Латинській Америці

1. Система зовнішньополітичних зв'язків
2. Розвиток інтеграційних процесів

Розділ  3  Дипломатичні   відносини   України   з  державами  Латинської 
Америки

1. Українсько-аргентинські відносини
2. Українсько-бразильські відносини
3. Українсько-чилійські відносини
4. Українсько-мексиканські відносини

Висновок

Список використаної літератури 

Вступ

Останнє десятиліття XX ст. і початок XXI ст. характеризується все більш прискореним процесом глобалізації, яка втягує в себе число країн, яке постійно зростає. При цьому глобалізація - не просто бурхливий розвиток і прискорення тенденцій, які посилюють взаємопроникнення національних економік, і навіть не досягнення світовим господарством глобальних масштабів. Суть глобалізації - якісно нові характеристики процесу інтернаціоналізації господарського життя.

Предметом останнього десятиліття стало залучення в цей процес нових регіонів і країн, які раніше сприймалися як „реципієнти" міжнародних процесів, ніж їх активні учасники. Це твердження справедливе і по відношенню до країн Латинської Америки, які протягом багатьох років розглядалися не інакше як периферія світового господарства, залучені в сферу економічного впливу США і європейських країн.

В даний момент спостерігається активний вихід великих і дуже великих приватних компаній країн Латинської Америки на міжнародні ринки споживчих товарів, технологій і капіталів. Дослідження даних процесів і вплив їх на розвиток країн Латинської Америки і становить актуальність даного дослідження.

Новизна роботи заключається в спробі проаналізувати, систематизувати, узагальнити різнорідний матеріал по даній проблемі, простежити причинно-наслідкові зв'язки, і на їх основі зробити відповідні висновки, а також звернути особливу увагу на співробітництво України з країнами Латинської Америки.

Об'єктом даного дослідження є основні аспекти розвитку країн Латинської Америки.

Предметом дослідження стали політичні, економічні, соціальні та інтеграційні процеси в країнах латинської Америки на сучасному етапі розвитку.

 

Метою даної роботи є дослідити основні тенденції розвитку країн Латинської Америки на сучасному етапі.

Основними завданнями є:

• дати загальну характеристику регіону, його політичним економічним та соціальним особливостям на сучасному етапі;
• проаналізувати основні тенденції розвитку провідних країн латиноамериканського континенту, таких як: Чилі, Бразилія, Мексика, Аргентина;
• простежити процес інтеграції в країнах Латинської Америки;
• охарактеризувати систему зовнішньополітичних зв'язків;
• прослідкувати як протікає процес налагодження дипломатичних відносин України з країнами Латинської Америки;
• зробити відповідні висновки.

Основні тенденції розвитку країн Латинської Америки на сучасному етапі є гострою проблемою, яку намагаються дослідити науковці та історики. Взагалі праць, які присвячені дослідженню даної проблеми є дуже мало, проте є праці, в яких автори розглядають окремі аспекти проблеми.

Провідні позиції в дослідженні даного питання займають російські науковці і історики, а саме: співробітники Інституту Латинської Америки Російської Академії наук. Інститут Латинської Америки РАН випускає щомісячно журнал „Латинська Америка", в якому вміщують статті співробітників про історичний розвиток та суспільне життя країн латинської Америки.

Шереметьев І.К. у своїх статтях „Десятиліття росту і розвитку" та „Латинська Америка в XXI столітті: непоганий старт" дослідив як вплинули неоліберальні реформи 80-90-х років на суспільно-політичне життя країн Латинської Америки і дійшов висновку, що останнє десятиліття, на відміну від попереднього, характеризується стійким ростом національних економік, стабільним ростом ВВП, а посилення „соціальної складової" в політиці глав

 

держав, які вибрали так званий „лівий поворот", призвело до помітного зниження соціальної напруги [55], [56].

Проблему глобалізації і залучення Латинської Америки до даного процесу у своїх роботах досліджували Давидов В.М. „На що розраховувати регіону в новому глобальному контексті?" [12], Клочковский Л.Л. „Процеси глобалізації і Латинська Америка" [25]. Дані дослідники говорять, що відповідна проблема не нова. І мета досліджень - показати суттєву неоднозначність і суперечливість впливу процесів глобалізації на економіку регіону і намагання виявити можливості латиноамериканських країн протистояти негативним тенденціям і використовувати дані процеси в інтересах національного розвитку.

Значна кількість праць присвячена латиноамериканській інтеграції і двох стороннім економічним зв'язкам, наприклад: Кузьмін В.В. дослідив дану проблему в статі „Латинська Америка: інтеграція і двохсторонні економічні зв'язки" [30]. Кудрявцева О.Ю. проаналізувала сучасний етап в історії Меркосур і зробила висновок, що даний етап характеризується впевненим економічний підйомом в усіх кранах-учасницях [26]. Кузьмін В.В. в статті „НАФТА: процес і результати розвитку" простежив історичний розвиток даного інтеграційного об'єднання [31]. Процес взаємодії Меркосур і країн Азії та Африки і також з Євросоюзом простежили Нутенко Л.Я. [37] та Тайар В.М. [44].

Ряд досліджень присвячені „лівому повороту" в Латинській Америці та його особливостям, а саме: СудареваВ.Л. „США і „лівий поворот" в Латинській Америці" [43], Шереметьева І.К. „Лівий поворот" в Латинській Америці очима економіста [54]. А Аверіна О.В в статті „Жіночий рух як фактор соціокультурної динаміки" відводить в повороті велику роль жінок, оскільки актуальність даній проблематиці надають недавні зміни в складі вищого керівництва ряду країн Латинської Америки [2].

Окремо в ряді праць простежуються причинно-наслідкові зв'язки в суспільному-політичному   розвитку   певних   країн   Латинської   Америки,

 

наприклад: проблеми розвитку Чилі аналізували Аверіна О.В. [2], Дьякова А.В., Травкін В.Є.[14], Кузнецов В.С.[27], Лисоволик Я.Д. [34]; Мексики - Визгунова Ю.І. [7], ІвлєваТ.І. [21], ШивакинаО.А. [57]; Аргентини - Щербакова А.Д. [59], [60]; Бразилії - ІвлєваТ.І. [21], Казаков В.П. [23].

Бредіхин А.В. приділив значну увагу співробітництву України з країнами Латинської Америки [4], [5].

Також проблемам розвитку країн латинської Америки присвячені монографії. Давидов В.М. у „Цивіліографії і цивілізаційній ідентифікації Латино-карибської Америки" простежив вплив данних чинників на розвиток країн Латинської Америки [13]. Казаков В.П. у „Політичній історії Аргентини XX ст." розглядає проблеми політичного розвитку країни [23]. Строганов A.I. дослідив новітню історію країн латинської Америки [42].

Отже, проблеми пов'язані із розвитком країн латинської Америки привертають увагу дослідників. Проте вони мають різнорідний характер, що спонукало нас до спроби здійснення узагальнення, систематизації наукового матеріалу.

 

Розділ 1 Характеристика регіону

Країни Латинської Америки - це 33 суверенні держави та деякі залежні території загальною площею 20 млн. кв. км і з населенням понад 350 млн. чол. Характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону , незважаючи на ряд спільних ознак, таких як відсталість соціально-економічної структури, монокультура економіки, виражений латифундизм та архаїчність відносин в сільському господарстві, латиноамериканські країни після Другої світової війни значною мірою різнилися за рівнем свого розвитку. У цілому ж, їх умовно можна поділити на три групи. До першої входить „велика четвірка": Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі - країни з найбільш розвинутою обробною промисловістю. До другої належать Колумбія, Венесуела, Перу - держави з розвинутою гірничою промисловістю. До них примикають Коста-Ріка, Сальвадор та Уругвай. Третя група - це суто аграрні країни Центральної Америки. їм найбільш властиві монокультура, латифундії, дрібнотоварний уклад [10, с 183].

1.1 Політичні особливості  регіону

Кардинальні зміни, що відбулися в житті світового співтовариства за останні десятиріччя XX ст., не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноамериканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці розглядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої економіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Америки відходить поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винятком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою неспроможність

 

досягти економічних успіхів. Військові диктатори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму [10, с. 191].

Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60- х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, багато хто переконався , що комунізм гальмує розвиток продуктивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 році владу захопили комуністи-сандіністи на чолі з „коменданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явилася реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм [13, C.156].

Втратив свою привабливість і популізм, який ґрунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, демократії на ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Іноземний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Наприкінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в економіку Латинської Америки становив близько 100 млрд.дол. [10, с.191-192].

Вихід латиноамериканських країн на нові економічні рубежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980-1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %. В Аргентині - 3080, Перу - 7500, Болівії - 11800, Нікарагуа - 14300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила

 

430 млрд. дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, безробіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд. американських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латиноамериканців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарекли втраченим десятиріччям [35, с.38].

Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, скасування обмежень, приватизації державних підприємств. Тарифи на квоти відійшли у минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростання виробництва в Чилі становили 10,4 % , в Аргентині 9%, у Венесуелі 7%. Пішла на спад інфляція. її рівень у 1994 р. в Болівії та не перевищував 10 %. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989 - 1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. На місце самовпевнених генералів приходили відповідальні політики.

Латиноамериканські країни почали переходити до реформ не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половині 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загрозливого характер. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція перевищувала 30 %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції Колумбії дорівнював 20 %. У багатьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непокоїло експортерів [10, с.192-193].

Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на

 

першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем Латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суддями, схильними коритися наказам представників виконавчої влади [19, с 16].

Майже повсюди - в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці - перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демократичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985-1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті - шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню США. У Сальвадорі та Нікарагуа - через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Латинської Америки - це комуністичний режим Ф.Кастро на б який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР „братньої допомоги" поставило режим у складне становище [10, с 193-194].