Развитие интеграционніх процесов в Латинской Америке

Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демократія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці і 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піночета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, Скинути Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.

Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові конституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992),

Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основних законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні реформи надали президентам фактично необмежену владу. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президента, обмежено термін перебування на президентській посаді. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політичного плюралізму, дали можливість активніше використовувати елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвердили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих органів влади [12, с.76].

Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще далеко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений [56, с 13].

Уже говорилося про те, що 90-ті роки минулого століття стали періодом накопичення передумови соціального вибуху в країнах Латинської Америки, тому що модель ринкової економіки, яка утвердилася в даних країнах, хоч і сприяла (на початкову етапі) підйому і модернізації виробництва , в соціальному плані явно себе не виправдала. Цей факт

визнається багатьма дослідниками, в тому числі і вченими США - країни, яка і сприяла проведенню неоліберальних реформ в латиноамериканських країнах. Так, за словами видатних американських дослідників К. Гофмана і М. Сентено, ступінь нерівності, яка існує в Латинській Америці, не вкладається ні в які рамки. Хоча, говорять вони, порівняння між цілими регіонами є справою досить складною. В 2005 р. кількість бідняків в регіоні збільшилося в порівнянні з 1990 р. на 13 млн. і досягло 213 млн., або 40,6% від всього населення (540 млн. чол.). Реальна загробна плата за цей же період виросла в незначній кількості - з 96,2% в 1990 р. до 96,8% в 2005 р. і була помітно нижчою, ніж в 1980 р. Норма безробіття ( в % від чисельності робочої сили) виросла з 7,2 до 9,3%. На стику двох останніх десятиліть в Латинській Америці відбулося те, що рано чи пізно повинно було відбутися, - „бунт низів" латиноамериканського суспільства у вигляді масових протестуючих рухів, на хвилі яких в ряді країн регіону до влади прийшли „нові ліві", принесли суттєві поправки в тенденції соціально-економічного розвитку відповідних країн, так і регіону в цілому. Характерною рисою всіх лівих режимів став чітко виражений опір на соціальну політику, направленість на вирішення проблем бідності, пом'якшення контрастів в розподілі доходів, на підвищення зайнятості і покращення умов життя бідних. Схоже, що це стає домінуючою тенденцією розвитку в регіоні в теперішньому десятилітті [55, с.6-7].

Як видно із характеристик, починаючи з переломного 2003 р і до 2007р всі макропоказники, які характеризують становище справ, стали помітно покращуватися. Мова йде про підвищення рівня зайнятості населення і скорочення зареєстрованого безробіття в великих містах, зниження інфляції (росту роздрібних цін)і підвищення рівня реальної заробітної плати (особливо в Аргентині, Мексиці і Чилі) [54, с.6].

Звичайно, на даний момент поки ще рано повністю відносити всі подібного роду позитивні зрушення на рахунок активної діяльності нових лівих урядів латиноамериканських країн в соціальній сфері. Багато в чому і

перш за все вони зв'язані з загальноекономічним підйомом, вже п'ятий рік підряд, який відмічено в цьому регіоні.

Загалом, у Латинській Америці визріли і дедалі відчутніше виявляють себе ті економічні, політичні та правові інститути, які сприяють демократизації і європеїзації субконтиненту.

1.2 Економічні і соціальні  особливості регіону

1.2.1 Основні тенденції  розвитку

Неоліберальні реформи 80-90-х років минулого століття не тільки не принесли країнам Латинської Америки довгоочікуваного процвітання і росту благополуччя населення, а навпаки поглибили прірву нерівності, загострили соціальні проблеми, посилили нестабільність і призвели до тяжких криз. Останнє десятиліття, на відміну від попереднього, характеризується стійким ростом національних економік, стабільним ростом ВВП, а посилення „соціальної складової"" в політиці урядів держав, які вибрали так званий „лівий поворот", призвело до помітного зниження соціальної напруги [55, с.4].

Перш ніж говорити про особливості і тенденції соціально-економічного розвитку Латинської Америки в теперішньому десятилітті, потрібно пригадати недалеке минуле цього регіону. 80-ті роки минулого століття - переломний період еволюції латиноамериканських країн. Вони були відмічені тяжкою і затяжною економічною рецесією, спадом виробництва, розладом державних фінансів, гіперінфляцією і, як наслідок всього цього, ростом безробіття, зниженням життєвого рівня широких мас населення. Невипадково за 80-ми роками закріпилася назва „втраченого для розвитку десятиліття" [56, с.8].

Для країн Латинської Америки 90-ті роки - це „десятиліття сподівань і розчарувань". Перш за все вони ознаменувалися зміною економічних парадигм - тотальним переходом латиноамериканських країн від протекціоністської до моделі відкритої ринкової економіки з притаманним

їм акцентом на приватногосподарський капіталізм, згортання державної участі в економіці і зануренням в процеси фінансово-економічної глобалізації. Багаточисельні дослідження показали, що результати неоліберальної трансформації латиноамериканських країн по схемам „Вашингтонського консенсусу" виявились далеко невтішними. Так, була придушена гіперінфляція, укріплені державні фінанси, під впливом напливу іноземних інвестицій оживилося виробництво, відновився економічний ріст. Спочатку здавалося, що прийшла пора до кращого в соціальній сфері: дещо скоротилося безробіття в містах, зросли доходи зайнятого населення. Це була лицьова сторона медалі неоліберальних реформ, що широко була розрекламована в ЗМІ і, яка посіяла немало ілюзій в латиноамериканському суспільстві [12, с 10].

Але в медалі був і зворотній бік. Економічний ріст виявився нестабільним, він супроводжувався спадами і кризовими явищами, зовнішня відкритість національних економік в поєднанні з масштабною приватизацією державних активів в багатьох галузях господарства призвела до захоплення транснаціональними компаніями і банками ключових позицій в економіці латиноамериканських країн, залучення до процесів глобалізації підвищило залежність національних економік від зовнішніх фінансових потрясінь. В соціальному плані 90-ті роки виявились десятиліттям „росту без розвитку", періодом назрівання соціального вибуху і „сенсаційних" політичних змін в усьому латиноамериканському регіоні [55, с.5].

В останні роки відбулися зміни в джерелах і факторах економічного росту. Відбулися певне зниження рівня зовнішньої вразливості національних економік, відносна стабілізація темпів розвитку останніх, покращення інших макроекономічних показників регіону в цілому. Головними факторами сучасного підйому економік латиноамериканських держав є перш за все бурхливий розвиток товарного експорту, який обумовлений   не   стільки   збільшенням   його   фізичного   об'єму,   скільки

незвичайно сприятливим співвідношенням експортних і імпортних цін у зовнішній торгівлі держав цього регіону. Потрібно відмітити, що найбільше виграли від такого збігу обставин країни Південної Америки - експортери сировинних товарів і деяких напівфабрикатів (мінеральна сировина, кольорові і чорні метали, енергоносії, а також окремі види сільськогосподарської продукції - соя, пшениця, рослинне масло і т.д.) [56, с.8].

Важливим новим фактором економічного підйому в країнах Латинської Америки є грошові перекази латиноамериканців, які виїжджають на заробітки за межі своїх країн, головним чином в США. В останній час такого роду трансфери і їх загальна сума стали особливо збільшуватися. Багато в чому завдяки цьому джерелу доходів багатьом латиноамериканським країнам вдалося перебороти традиційний дефіцит платіжного балансу і навіть використовувати надлишок, який в ньому з'явився (з 2006 р. - близько 52 млрд. дол.), для скорочення зовнішнього боргу і збільшення валютних резервів [55, с.5].

Всі перераховані фактори продовжили діяти і в 2007 p., компенсуючи відоме скорочення притоку фінансових ресурсів і підтримуючи стабільність економічного росту на рівні, істотно перевищуючи той, який мав місце в 90- ті роки минулого століття. Починаючи з 2003 р. регіон Латинської Америки і Карибів розвивається в умовах надзвичайно сприятливої економічної кон'єктури, який характеризується ростом майже всіх без винятку країн. Хоча протягом 2007 р. регіон стикнувся з деякими труднощами зовнішнього порядку, спричиненого збоями в функціонуванні міжнародних фінансових ринків, більшість країн регіону продовжує розвиватися прискореними темпами завдяки росту внутрішнього попиту і валових капіталовкладень. З урахуванням цього в 2007 р. темп росту ВВП Латинської Америки і Карибів становить 5,6%, а в 2008 р. - 4,9%.

Однак прогнозні оцінки на 2008 р. викликають певне занепокоєння у експертів. Воно пов'язане як з очікуваним зниженням темпів економічного

росту в США і інших індустріально розвинутих країнах світу (ведучих „локомотивів" розвитку світової економіки в цілому), так і з деяким зниженням макроекономічних показників країн Латинської Америки - зменшенням профіциту торгового балансу (з 97,8 млрд. в 2006 р. до 75,1 млрд. дол. в 2007 p.) неухильним збільшенням затрат по обслуговуванню зовнішнього боргу (з 13,3 млрд. в 2003 р. до 24,8 млрд. дол. в 2007 р) і особливо великим ростом прибутків і дивідендів філіалів іноземних транснаціональних компаній і банків, які переводяться в країни розташування останніх (57,6 млрд. в 2003 р. до 88,3 млрд. дол. в 2007 p.) [55, с.6].

„Рятувальним колом" для деяких латиноамериканських країн служать, як вже говорилося, трансфери робітників-емігрантів, які виїжджають на заробітки в США. В 2007 p., по переднім даним, такого роду перекази досягли рекордної суми - 62,5 млрд. дол. (порівняно з 34,9 млрд. в 2003 p.). Однак і при такому положенні сольдо поточного платіжного балансу регіону помітно скоротилося (з 48млрд. до 24,4 млрд. дол. в 2007 p.). З'явилися і деякі інші ознаки можливого збою в позитивних тенденціях розвитку останніх років. Так, внаслідок суттєвого підвищення внутрішнього попиту і споживання намітився ріст роздрібних цін на товари широкого вжитку: в 2007 р. він склав 6,1 %, поміж тим що в попередні декілька років спостерігалося їх неухильне зниження - з 12,2% в 2002 р. до 5% в 2006 р. [56, с.8].

Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них - багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються   капіталістичні   виробничі   відносини   з   притаманною   їм

найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8 % вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства [3, с 186].

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн.

Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та моно продуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98 % експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося [15, с.250].

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються , в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48 % усіх прямих закордонних інвестицій країни,

що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США - 45% інвестицій у країни регіону, Великобританії - майже 19, Японії - понад 18%. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки - наукового, технологічного, патенто-ліцензійного [35, с.38].