Міжнародне Економічне Право питання до іспиту

І і ІІ (1975 р., 1979 р.) Ломейські конвенції  були спрямовані, переважно на сприяння промисловому розвитку країн АКТ, ІІІ (1984 р.) – на забезпечення продовольчої безпеки. IV Ломейська конвенція, яка  вступила в силу в вересні 1991 р., діяла 10 років, в два рази довше попередніх конвенцій. Основна її увага приділялася  довгостроковому розвитку, особливо приватних інвестицій, малого бізнесу, сприянню демократії і захисту прав людини.

Основним інструментом надання  допомоги державам АКТ є Європейський фонд розвитку (ЄФР). Для кожної Ломейської конвенції створювався окремий  ЄФР, наприклад, восьмий ЄФР для IV Конвенції на суму 13,1 млрд. євро. 90% проектів ЄФР здійснюється в формі грантів, які, на відміну від позик, не потрібно повертати.

В рамках ЄФР:

створено Програму стабілізації надходжень від експорту продукції сільського господарства – СТАБЕКС (STABEX);

1980-1985 рр. – створення нового  стабілізаційного фонда – СІСМІН (SYSMIN), який мав відношення до країн, які залежали від експорту певної мінеральної сировини;

1989 р. – створено Спільний  фонд по товарах для фінансування  товарних угод і проведення  досліджень товарних ринків;

допомога в ліквідації наслідків  катастроф;

допомога біженцям;

допомога структурним перетворенням  в економіці.

Недоліками цих договорів було те, що вони стимулювали добувну  промисловість і обмежували розвиток обробної, а також не досягли головної мети – повної компенсації втрат; режим Ломейських конвенцій тільки посилив залежність країн АКТ  від Європи.

Основним інструментом надання  допомоги державам АКТ був Європейський фонд розвитку (ЕФР). Реалізація проектів ЄФР йшло по п'яти основних напрямках: стабілізація доходів від експорту СТАБЕКС (STABEX) і СІСМІН (SYSMIN) для країн, що залежать від експорту якогось мінералу; допомогу в ліквідації наслідків катастроф; допомога біженцям; допомога структурним перетворенням в економіці.

Взаємостосунки  Європи з Африканськими колоніями  почалися з Римської угоди 1957 р., які  з 1960 р. стали відносинами між  незалежними державами.

Так, 20 липня 1963 року у Яунде (Камерун) було підписано  так звану Конвенцію Яунде  – угоду про асоційоване членство в Європейському Економічному Співтоваристві впродовж 5 років сімнадцятьох африканських країн і Мадагаскару (Associated African States and Madagascar, AASM).

Історія походження даної конвенції досить цікава. Аж до 1980-х рр. політика розвитку відносин ЄС із країнами Африки формувалася  під впливом колоніального минулого Європи: Франція, Бельгія, Нідерланди й  Італія мали колонії за межами Європи й у період формування Європейського  союзу прагнули зберегти свої особливі відносини з ними. Таким чином, виникла ідея "асоціації" із залежними  територіями, що мала на увазі надання  торговельних концесій і надання  сприяння розвитку. Ця ідея була формалізована  в I і II Конвенціях, підписаних у Яунде, відповідно, в 1963 і 1969 р. між Асоціацією африканських держав (в основному  колишні французькі й бельгійські  колонії) і ЄС. Підписання даних конвенцій  стало першим кроком у розбудові  політики розвитку ЄС.

Насамперед, конвенція  відображала намір країн ЄС із більшою відповідальністю вирішувати проблеми країн, що розвиваються. Уперше конвенція Яунде була змінена  в 1974 р., після вступу Великобританії в ЄЕС, і в 1975 р. замінена Ломейською конвенцією. З її підписанням політика Співтовариства охоплювала вже 46 країн  Африки, Карибського й Тихоокеанського  басейнів (звідси абревіатура AКТ).

С 1975 р. і далі укладаються на п'ятирічні й більше строки Ломейські конвенції за участю всіх країн Євросоюзу й 46 країн, що розвиваються. Принципи й умови співробітництва включають:

- невзаємність (преференційність  для країн, що розвиваються) торговельних  пільг;

- вільний доступ  сільськогосподарських товарів  на ринки Євросоюзу;

- економічна  допомога країнам, що розвиваються, АКТ, включаючи систему "Стабекс" (стабілізація доходів від експорту  країн, що розвиваються) і "Сисмін" (система фінансової допомоги  гірничодобувної промисловості  в країнах АКТ);

- визнання суверенітету  країн АКТ над їхніми природними  ресурсами;

- пріоритетне  забезпечення "продовольчої безпеки"  у країнах АКТ;

- поширення співробітництва  на охорону навколишнього середовища, на соціально-культурну, демографічну  й т.п. сфери й, нарешті,

- принципова  установка на поступовий перехід  до самопідтримуючого розвитку  країн АКТ і до рівного партнерства  із країнами Євросоюзу.

У рамках співробітництва  Євросоюзу - країн АКТ створені були особливі органи (Рада Міністрів, Комітет  послів, Загальна міжпарламентська асамблея - на паритетних засадах). Рішення Ради Міністрів (одна країна - один голос) приймаються  консенсуально й з деяких питань - з обов'язковою силою. Погоджено  й процедуру врегулювання спорів між державами-учасниками. Однак  міжурядової організації як такої  не створено.

Нові члени  Євросоюзу або нові країни АКТ  приєднуються до співробітництва ЄС - АКТ.

Розглянемо хронологію Ломейських конвенцій.

1975 рік - у м. Ломі (Того) підписана I Ломейська конвенція. Склад: 9 країн-членів ЄЕС, 46 країн Африки, Карибського моря й Тихоокеанського регіону (АКТ). Мета: забезпечити регулярне постачання європейських ринків сировиною, зберегти привілейоване становище виробників ЄС на ринках держав, що розвиваються; надати країнам АКТ режим найбільшого сприяння в торгівлі, ввести в дію систему тарифних преференцій, що полегшують цим країнам доступ до європейських ринків і фондів; промислове й фінансове співробітництво через спільні інститути, у рамках яких кожна сторона могла б впливати на процес реалізації угод.

1979 рік - підписана II Ломейська конвенція (набула чинності з 1981 року). Склад: 9 країн-членів ЄЕС, 47 країн АКТ. Мета: поновлення договорів, укладених в рамках I Конвенції; новації й додаткові положення, що стосуються співробітництва в гірничорудній промисловості, енергетиці, рибальстві й законодавстві про працю. Виділено 5,2 млрд. ЕКЮ на 5 років.

1984 рік - III Ломейська конвенція. Склад: 10 країн-членів ЄС, 65 країн АКТ. Мета: підтвердити привабливість даної моделі співробітництва із Західною Європою для більшості країн АКТ. Виділено 8,5 млрд. ЕКЮ на 5 років. На 60% збільшений розмір фінансової допомоги країнам АКТ.

1989 рік - IV Ломейська конвенція (набула чинності з 1990 року). Склад: 12 країн ЕC, 69 країн АКТ. Термін дії – 10 років. Основні інструменти: угоди про митні тарифи, система стабілізації експортних доходів по низці товарів (гарантії компенсації у разі падіння цін) і механізми консультацій з питань зовнішнього боргу, прав людини й захисту навколишнього середовища; система торговельних преференцій (вільний доступ товарів, вироблених у країнах АКТ, на ринки ЄС за цінами, установленими для європейських виробників, без дотримання принципу взаємності). Виділено 12 + 13,3 млрд. ЕКЮ на 10 років.

2000 рік - підписана V Ломейська конвенція. Склад: 15 країн-членів ЄС, 71 країна АКТ. Мета: сприяння розвитку країн АКТ і їхня інтеграція в міжнародну торговельну систему шляхом допомоги цим країнам у забезпеченні економічного зростання, підвищенні конкурентоспроможності й зайнятості, підтримки процесу їхньої регіональної інтеграції.

22. Концепція неолібералізму та сучасний міжнародний економічний правопорядок

Принциповi засади такого (так  званого неолiберального) економiчного порядку розроблялися ще пiд час Другої свiтової вiйни, а реалiзовувались одразу пiсля неї. Вони полягали у створеннi вiльного ринку, який, на вiдмiну вiд вiльної торгiвлi ХVIII—ХIХ ст., доповнювався мiцним державним регулюванням. Оскiльки подiбна стратегiя у 1930i рр. довела свою ефективнiсть у США, її було запропоновано розповсюдити i на той економiчний порядок, який мав бути створеним пiсля вiйни, аби промислово розвиненi країни скорiше змогли вiдновити правила ринку та конкуренцiї у своїх взаємовiдносинах. Конкретне втiлення цi засади дiстали у створеннi Бреттон Вудської системи та ГАТТ47, якi мали запроваджувати та гарантувати дотримання принципiв неолiберальної економiки в МЕВ.

За нових iсторичних умов неолiберальна концепцiя отримала в  документах Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН). Зокрема, на її VI позачерговiй  сесiї 1 травня 1974 р. резолюцiями 3201i 3202 було прийнято Декларацiю про встановлення нового мiжнародного економiчного порядку  та Програму дiй з встановлення нового мiжнародного економiчного порядку. У Декларацiї держави урочисто заявили про свою рiшучiсть негайно докласти зусиль для встановлення нового економiчного порядку, заснованому на справедливостi, сувереннiй рiвностi i взаємозалежностi, спiльностi iнтересiв i спiвробiтництвi всiх держав незалежно вiд їх економiчної та соцiальної систем. Цей порядок повинен був виправити прояви нерiвностi та сприяти зменшенню розриву мiж розвиненими країнами та тими, що розвиваються, забезпечуючи нинiшнiм та майбутнiм поколiнням прискорений економiчний i соцiальний розвиток в умовах миру та справедливостi.

Програма дiй стосувалася  змiн у структурi свiтового виробництва, споживання й торгiвлi. Вона передбачала  поступове перетворення економiки країн, що розвиваються, якi значною мiрою залежать вiд сировинних товарiв, заходи, спрямованi на досягнення ними технологiчної самодостатностi, отримання максимальних вигод вiд операцiй ТНК та здiйснення певного контролю за використанням своїх природних ресурсiв. У задекларованих цiлях, як зауважується, бiльше тактичного значення, нiж матерiального змiсту, проте запропонований термiн —новий економiчний порядок — виявився дуже вдалим, оскiльки вiдбивав прагнення значної бiльшостi держав до змiн.

Закладенi в названих документах iдеї дещо пiзнiше (1979 р.) набули бiльш  правового вигляду в резолюцiї  ГА ООН «Об’єднання та прогресивний розвиток принципiв i норм мiжнародного права, що стосуються правових аспектiв нового мiжнародного економiчного порядку». Однак i нинi формування нового мiжнародного економiчного порядку все ще далеке вiд свого завершення. Безспiрним залишається лише одне: оскiльки йдеться про «новий» i «старий» економiчнi порядки, можна дiйти такого висновку, що держави бажають вiдтворити в наявних економiчних нормах моделi, якi певною мiрою суперечать одна однiй

Неолібералізм виник майже  одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання  економіки. Неоліберальна концепція  і в теоретичних розробках, і  в практичному використанні грунтується  на ідеї пріоритету умов для необмеженої  вільної конкуренції завдяки  визначеному втручанню держави  в економічні процеси. Німецький  дослідник А. Рюстов у 1932 p., вводячи  поняття "ліберального інтервенціонізму", на противагу "абсолютній безсистемності" тодішньої соціально-економічної  практики, розумів під цим терміном державне "втручання... не проти дії  законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку." В цьому  основний зміст неоліберальних концепцій  ринкового господарства.

Якщо кейнсіанство вважає найбільш важливим здійснення активного  державного втручання в економіку, то неолібералізм таким вважає відносно пасивне державне регулювання. У  кейнсіанських моделях перевага надається сукупності державних  заходів, спрямованих на інвестування різних сфер економіки, розширення обсягів  урядових замовлень, закупок, посилення  податкової політики, крайні прояви яких призводять, як відомо із економічної  історії, до дефіциту державного бюджету  й інфляції.  

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за провідну роль в економіці приватної  власності і недержавних господарських  структур. Вони ж вбачають суть регулювання  економіки державою у функціях «нічного сторожа» або "спортивного судді". Представники неоліберальної концепції  державного регулювання економіки, пам´ятаючи вислів Л. Ерхарда (1897 – 1977) про те, що "конкуренція – скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно", довели правомірність  обмеженого державного втручання в  економічні процеси і широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умову усунення нерівноваги  в економіці. У 30-ті роки для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, які обмежували вільну конкуренцію, в ряді країн  були створені неоліберальні центри щодо вироблення альтернативних заходів  державного втручання в економіку, які сприяли б відродженню  і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Найбільш крупні центри неолібералізму в Німеччині, США й Англії дістали назву  відповідно фрайбур-зькоїшколи (її лідери – В. Ойкен*, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард таін.), чиказької, або монетарної, школи (лідери – Л. Мізес, Ф. Найт, М. Фрід-мен, А. Шварц та ін.), лондонської школи (Е. Кеннан, Л. Роббінс та ін.). Видатними  представниками неоліберальних ідей у  Франції вважають Ж. Рюеффа, М. Алле таін.  

Перш ніж дати коротку  характеристику "шкіл" неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х років намагалися виробити єдину науково-практичну  платформу. Спільні у цьому зв´язку  принципи неолібералізму були представлені в міжнародному масштабі у 1938 р. на конференції  в Парижі. Цей форум неолібералів називають нині також "колоквіум  Ліппмана" за співзвучність схвалених  на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданої у тому самому році американським економістом  А. Уолтером Ліппманом книги "Вільне місто". Суть схвалених у Парижі спільних принципів неоліберального  руху зводилась до визнання необхідності державної участі у підтриманні  правил вільної конкуренції і  забезпеченні їх виконання всіма  господарюючими суб´єктами. Умови пріоритету приватної власності, свободи угод і вільних ринків можуть бути переглянуті  державою лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа тощо).

23. Концепція «загальної спадщини людства» та новий міжнародний економічний порядок

В доктрині та в міжнародній практиці за останні роки знайшла своє місце  концепція загальної спадщини людства, основною ідеєю якої є раціональне  використання об'єктів, що представляють  собою цінність для всього людства, міжнародною спільнотою та їх охорона  для майбутніх поколінь. Концепція  відноситься до просторів та ресурсів, які за своєю природою не можуть знаходиться під суверенітетом  тої чи іншої держави. Невизначеність правового змісту концепції загальної  спадщини людства виявилася в  ході обговорення протягом 50-х - 60-х  років правового статусу просторів  за межами національної юрисдикції, коли були запропоновані різні критерії віднесення об'єктів до загальної  спадщини людства. З них тільки Місяць та інші небесні тіла (надалі - Місяць), а також Міжнародний район  морського дна (надалі - Район) отримали загальновизнаний статус загальної  спадщини людства. Віднесення інших  об'єктів до загальної спадщини людства  фактично залишається думкою окремих  юристів. Тому концепцію загальної  спадщини в науковій літературі розглядають  в трьох змістах: у вузькому, розширеному  і широкому. У вузькому розумінні - це визначені в універсальних  договорах як загальна спадщина людства  Місяць і Район1 . До загальної спадщини людства (у розширеному змісті) віднесені  також відкрите море, відкритий космос і Антарктика, виходячи з міжнародного звичаю і доктрини. Крім цих об'єктів, згідно з поглядами деяких науковців  і на основі багатьох міжнародних  документів (широкий зміст), загальна спадщина людства включає також  культурну і природну спадщину2, генетичну спадщину3 і різноманітні ресурси; існують спроби поширити концепцію  загальної спадщини людства і  на світові продовольчі ресурси4 тощо. Просторова характеристика останньої  групи об'єктів не може визначатися  як перебування повністю за межами національної юрисдикції, або взагалі  не має значення, але ці об'єкти характеризуються значною цінністю для сучасних і  майбутніх поколінь людства. В Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р. дається визначення “спільна спадщина людства” відносно Району та його ресурсів. Так, в преамбулі зазначено, що коріння людської цивілізації  виходить з природи, людина є частиною природи, а життя людини залежить від безперервного функціонування природних систем, у пункті 10 Хартії сформульовані основні принципи раціонального використання біоресурсів  для збереження їх для майбутніх  поколінь. Для міжнародно-правового  регулювання спільної спадщини людства  в широкому розумінні (міжнародні та роздільні ресурси, культурна і  природна спадщина, планетарна екосистема, людський геном), пропонується виділити генетичні та ціннісні критерії. Перші  грунтуються на природних, другі  на споживчих властивостях. За споживчими ознаками виділено п’ять категорій  ресурсів (духовні; життєзабезпечуючі; інформаційні; просторові; сировинні). Запропоновано також виділити позаекономічні цінності, правовий статус яких передбачає визнавати їх експлуатацію правомірною  лише для життєзабезпечення, але  протиправною у разі отримання прибутків. Спільна спадщина людства в широкому розумінні (атмосфера, глобальна екосистема планети та її складові, константи людської природи та культури) розглядається як система природних і антропогенних, матеріальних і нематеріальних ресурсів, життєво необхідних для стійкого розвитку всього людства. Критерії правового регулювання ресурсами можуть поділятися на генетичні і споживчі. Запропоновано принцип “трьох рівноваг” для виділення та для параметричного обчислення різних рівнів інерції (відновлення) природного ресурсу. На перспективу концепція спільної спадщини людства – це філософсько-правова доктрина та система правового регулювання діяльності суб’єктів міжнародного права у сфері всіх елементів планетарної системи, які утворюють генетичну цілісність, включаючи і саме людство як складову, потенційно наділену властивостями вивчати, прогнозувати і регулювати свій розвиток у найоптимальніших з можливих в природі форм. Основний зміст концепції всесвітньої культурної та природної спадщини полягає у тому, що 1) повністю визнається та поважається суверенітет держави, на території якої розташовані ці об'єкти, і на них повністю поширюються суверенні права та положення національного законодавства; 2) виявлення, охорона, зберігання, популяризація всесвітньої спадщини в першу чергу накладається на державу, на території якої розташований об'єкт; 3) міжнародне співтовариство зобов'язане співробітничати для охорони об'єктів спадщини, надаючи допомогу відповідній державі, на її прохання; 4) держави зобов'язуються не вчиняти будь-яких дій, які б могли б завдати прямо або посередньо шкоди культурній і природній спадщині. Анцелевич, досліджуючи правовий статус об'єктів спільної спадщини людства, вважає, що об'єкти, які є спільною спадщиною людства, мають такий режим: