Методи державного регулювання економіки

5. Реалізація національних  інтересів у світовій економіці (регулювання зовнішньоекономічних зв'язків) припускає проведення державою відповідної зовнішньоторговельної політики, контроль над міжнародною міграцією капіталів і робочої сили, вплив на валютні курси, керування платіжними балансами і багато чого іншого.

Такі загалом верхні максимально  припустимі межі державного втручання  в ринкову економіку. Ці рамки досить широкі для того, щоб розумний симбіоз державного регулювання й ефективно працюючого механізму ринку дозволив вирішити основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

Якщо ж держава намагається  робити більше, ніж йому отмерено ринковою економікою, - продовжує розподіляти  виробничі ресурси, утримує адміністративний контроль над цінами, прощає підприємствам заборгованість, зберігає робочі місця в технологічно відсталих виробництвах, веде фіскальну податкову політику, намагається забезпечити високу соціальну захищеність населення без обліку реальних можливостей економіки, то в народному господарстві консервується відстала структура виробництва, низька якість продукції, збільшується відставання від розвитих країн в області науково-технічного прогресу і рівня життя народу. У результаті страждають ті, заради яких держава йшла на перевищення меж розумного втручання в економіку. Тоді рано або пізно стає необхідним роздержавлення економіки, рятування її від надмірної державної активності.

Чільне місце в перехідній економіці посідає державний сектор, який охоплює три основні сфери: управління, фінансів та підприємництва, які держава як суб'єкт політики використовує для регулювання економіки.

Державний сектор має два  рівні власників: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень влади інколи виокремлюють у комунальну форму власності. Разом вони становлять єдине ціле, розрізняючись як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами діяльності.

Державний (згідно із західною термінологією — публічний) сектор призначений для того, щоб відтворювати суспільні блага. Суспільні блага — це те, що однаковою мірою доступно всім членам суспільства і не потребує безпосередньої оплати. Такими благами можуть бути, наприклад, послуги у вигляді використання суспільних споруд— доріг, парків, бібліотек, маяків. Найважливішими послугами є освіта, медичне обслуговування, національна оборона тощо.

З початком ринкових перетворень відбувся процес виокремлення чистих економічних благ у структурі сукупної пропозиції. Стихійне поглиблення розмежування економічних (приватних) і суспільних благ вимагало свого офіційного визнання і законодавчого закріплення. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у постсоціалістичних країнах нових конституцій, в яких уперше було офіційно визнано спеціальні функції держави в економіці, що трансформується в ринкову. Структуру державного сектору наведено на рис.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3. Структура державного сектору. [24]

 

 

 

Державний сектор виконує  низку функцій, основними з яких є такі:

- забезпечення діяльності  підприємств та галузей господарства, які є малорентабельними і традиційно не становлять інтерес для приватного капіталу, однак розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це насамперед галузі економічної інфраструктури — енергетика, транспорт, зв'язок і житлово-побутове господарство);

- оздоровлення галузей,  уражених кризою (чорна металургія, вугільна 
промисловість, суднобудування тощо);

- підтримка окремих галузей економіки, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, зміцнення позицій національної економіки на зовнішньому ринку;

- охорона навколишнього  середовища.

 

Таблиця 1. Питома вага державних підприємств у  державному секторі економіки. [24]

 

Роки	2010	2009	2008
Питома вага державних  підприємств у державному секторі  економіки %	51,9	71,4	59,6

 

Аналізуючи, дані надані Міністерством  економічного розвитку і торгівлі України, можна зробити наступні висновки.

У 2008 році питома вага державних  підприємств у державному секторі  економіки становила 59,6%, у 2009 – 71,4%, а у 2010 році – 51,9%. Це означає, що у 2009 році держава більшою мірою переймалася розвитком галузей, що втратили свою рентабельність; підтримувала галузі, що зазнали великих збитків під час кризи; дбала про навколишнє середовище. На даному етапі економічного розвитку питома вага державних підприємств у державному секторі економіки, в порівнянні із 2009 роком знизилася на 19,5%, це свідчить про гальмування темпів відбудови національної економіки, а отже і гальмування економічного розвитку України. [24]

Однією з основних переваг  державного сектору є те, що завдяки  його регулюючій функції зазвичай вдавалося  запобігти катастрофічним кризам надвиробництва, захиститися від несподіванок стихії ринку.

Перехід України від централізовано керованого господарства до ринкової економіки докорінно змінюють задачі, що стоять перед державою в економічній  сфері. Зміна колишнього апогею, призвела до того, що в Україні процес руйнування старих механізмів регулювання пішов швидше ніж створення нових, необхідних для проведення ефективних ринкових перетворень.

Неприйняття тоталітаризму, орієнтація на ліберально-демократичну систему цінностей, були багатьма сприйняті  як перехід до якоїсь абстрактної "без  державної" ринкової моделі. Цілком лібералізовані ринки представлялися основою політичних свобод і демократії. Але це твердження не тільки перекручено трактувало західний досвід, але і не враховувало вітчизняний менталітет з його багатовіковою традицією сильної центральної влади, щоправда, доведений у ході соціального експерименту до крайніх форм.

Позиція невтручання держави  в економіку привела Україну  до найжорстокішої кризи: розвалу промисловості, різкому і тривалому спадові промислового виробництва, зниженню обсягів випуску сільськогосподарської продукції, росту внутрішнього і зовнішнього боргу, гіперінфляції і наступній нестабільності національної валюти, кризі неплатежів, невиплаті заробітної плати і пенсій, корупції у всіх ешелонах влади, значному тіньовому оборотові капіталу, росту злочинності, у тому числі організованої, росту безробіття, утраті моральних цінностей у суспільстві - наркоманії,  проституції і т.д.

Слід зазначити, що системи, цілком заснованої на невтручанні держави, не існувало й у ХІХ столітті і до нього. У ХХ в. найважливішої складового успіху країн з розвитий ринковою економікою, і що розвиваються з'явилася регулююча роль держави.

Перший етап (1992 – середина 1994 р.) розвитку економіки України, коли влада залишалася в руках номенклатури, а початком економічних реформ з'явилося  проходження російської лібералізації  цін, проявилися відмовлення від  наукового обґрунтування ринкових перетворень, нерозуміння фундаментальних  функцій суспільного поділу праці, складності реформування державної  власності, уповільнення формування перехідної економіки і відсутність її державного регулювання переборений. Але цей етап, як уже було відзначено, привів Україну до затяжної економічної кризи, багаторазовому зниженню життєвого рівня населення.

З другої половини 1994 р. перехідна економіка України почала здобувати реальні контури. В основу соціально-економічних перетворень був покладений науковий підхід, вивчення суспільних тенденцій розвитку перехідної економіки й об'єктивних форм їхньої реалізації в СНД, Росії, Україні, наукова розробка стратегії і тактики внутрішньої і зовнішньоекономічної політики країни з метою прискорення демократичних перетворень.

Виконання економічних функцій  державою вимагає формування механізмів державного регулювання, включаючи  мети і пріоритети розвитку, а так само економічних і правових способів їхнього досягнення. Для України головна мета державного регулювання економіки в сучасних умовах – забезпечення переходу від хаотичних до регульованих економічних процесів. При цьому нова система керування вимагає переходу від регламентації, дрібної опіки виробничо-господарської і фінансової діяльності юридичних і фізичних осіб до регулювання економічних процесів за допомогою економічних і юридичних важелів.

Ефективність державного регулювання економіки в першу чергу зв'язана з проблемою правової основи функціонування економіки, тому що законодавча база в Україні недостатньо розроблена. Багато прийнятих законів не відповідають реаліям сьогоднішнього дня. Законотворчий процес гальмується як малоефективною роботою Верховної Ради, її крайньою політизацією, протистоянням Президентові й Урядові, так і низькою якістю внесених у Верховну Раду законопроектів.

Недостатнє пророблення  законів стримує процес реформування економіки, розвиток підприємництва, інвестиційний процес, залучення закордонного капіталу в економіку України. Тому розробка і прийняття економічних законів залишається найгострішою проблемою державного регулювання.

В умовах переходу до ринку  важливу роль в економіці України  грає антимонопольне законодавство  і державне регулювання, що видобувних галузей паливно-енергетичного комплексу, електрозв'язку, залізничного транспорту, житлово-комунального господарства й  інших природних монополій, зокрема , стримування цін на їхню сировину, продукцію і послуги.

Вимагає всебічного державного регулювання проблем переділу власності, з огляду на кримінальний характер реалізації і роздержавлення державної  власності, становлення приватної  власності і недержавних форм присвоєння, соціально-політичну атмосферу в суспільстві.

 

Необхідна також реорганізація  державного сектора економіки України.

Основні важелі державного регулювання – оподатковування, бюджет, кредитно-грошова політика в Україні малоефективні і  діють негативно на економіку  країни.

Податковий тиск веде до відмивання оборотних коштів підприємств, згортанню виробництва і підприємницької діяльності, банкрутства підприємств, росту "тіньового" бізнесу і т.д.

Дефіцитний бюджет – це  недофінансування в першу чергу  соціального середовища – охорони здоров'я, культури, невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, відсутність ресурсів для фінансування програм державного рівня .

Тверда монетарна політика проведена державою і Національним Банком України, спрямована на обмеження  приросту грошової маси і стабілізацію національної валюти, з іншої сторони  підтримує на високому рівні ставки центрального і банківського кредитів, що робить неефективні довгострокові кредити й інвестиції і гальмує економічний розвиток.

Тому актуальним для України  є рішення проблем адекватного оподатковування, наповнення бюджету, ефективної кредитно-грошової політики.

Недосконалість правових актів, несприятливий інвестиційний  клімат, дефіцит ресурсів робить перерозподіл доходів найгострішою проблемою  державного регулювання економіки України.

Одним з основних інструментів реалізації довгострокової і короткострокової економічної політики держави є  економічне прогнозування і планування. Але, тому що в Україні був ліквідований вертикальний зв'язок економічних служб, відсутні горизонтальні зв'язки між ними. Важливою проблемою стає створення загальної системи економічного прогнозування і планування. Розробка прогнозу повинна здійснюватися на основі аналізу динаміки і фактичний стан внутрішнього і зовнішнього ринку, соціально-економічного розвитку, наукових досліджень і їхніх практичних результатів, прогнозу їхніх практичних результатів, прогнозу науково-технічного прогресу, національних стратегічних програм.

Складовою частиною системи  прогнозування і планування повинно  стати бюджетне планування, що буде визначати загальні централізовані фінансові ресурси, джерела їхнього  формування і способи застосування економічних важелів, а також  бути головною базою для формування державного бюджету, здійснення грошово-кредитної  емісії й інших економічних дій  по єдиній методології.

В умовах переходу економіки  України до ринкових відносин і величезних значень набуває проблема формування і реалізації програм державного рівня. Загальна кількість таких програм в Україні зараз близько 70, однак для їхнього виконання не створений діючий механізм фінансування й економічного стимулювання, відсутні грошові кошти для їхньої реалізації, система пільг і т.д. Реалізація програм державного рівня повинна сприяти подоланню економічної кризи в Україні і технічному переозброєнні виробництва на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Взагалі українська грошово-фінансова  система практично є антиринковою.

Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у розвинених країнах – 50-70%.(дані по темпам реального зростання ВВП дод Поза межею бідності перебувають нині 80% громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і, особливо, приховане. Але порівняно з попередніми роками спостерігається певне покращення ситуації, також встановлюються пріоритетні напрямки діяльності, прогнозується зменшення прихованого безробіття, що стане причиною зростання кількості зареєстрованих безробітних. В той же час стабільне економічне зростання призведе загалом до скорочення чисельності безробітних. 

На нинішньому рівні розвитку ринкового способу виробництва форми втручання держави придбали настільки складний характер, що розглянути всі наслідки економічної діяльності держави неможливо. Проте існує ряд сфер, втручання держави в які, життєво необхідно. Це: перерозподіл доходів і ресурсів , регулювання зайнятості, антиінфляційна й антимонопольна політика, виправлення наслідків зовнішніх ефектів і багато чого іншого .