Методи державного регулювання економіки

У незалежній Україні перші уряди  почали з програм короткострокового  централізованого регулювання, спрямованих  на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи  на перший план висувається стратегічна  економічна політика держави. Довгострокове  державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі  економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в  економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком  НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного  регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової  планомірності, властивої окремим  господарським одиницям, помітним скороченням  сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню  проблем і труднощів, а також: своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова  державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною  базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування  гнучким і маневровим. Конкретна  мета і масштаби економічного програмування  визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмування.

Необхідність втручання  держави в економіку:

• створення умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму;
• усуненням негативних наслідків ринкових процесів;
• захистом національних інтересів на світовому ринку;
• вирішенням проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави  покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних  заходів, організації системи захисту  для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям  тощо.

Високорозвинена ринкова  економіка - це оптимальне поєднання  засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої  політики державного регулювання економічних  процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроєкономічного регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка  не означає якоїсь «абсолютної свободи» і «вільної гри» економічних сил, що спрямовуються «невидимою рукою» саморегульованої конкуренції, як зазначав А. Сміт у своїй книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів». Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових і державних  методів регулювання, їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості  не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про «вільну гру» економічних сил не може бути й мови.

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного  виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний  механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектору економіки, а також ринкової кон'юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу  виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система  стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси І небажані відхилення, які періодично переривають  і деформують рух економічного циклу.

Економічна політика держави  формується через мережу органів  державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу  роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску». Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток - забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Загалом, державне регулювання  як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП  і структурна перебудова народного  господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найбільш сприятливих умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації прибутків, підтримка соціального партнерства і в кінцевому підсумку забезпечення на цій основі високого рівня і якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру.

1.2. Концепції макроекономічної  рівноваги в системі ринкового  господарства як підґрунтя економічної  політики.

Ще в XIX ст. періодичне виникнення економічних криз, що супроводжувалися зниженням цін, банкрутствами підприємств, зростанням безробіття, змусило численних представників економічної науки й господарської практики вдатися до розробки політики дер-жавного регулювання економіки з метою стабілізації її розвитку. Найефективнішими інструментами її виявилися державні фінанси, грошовий обіг і кредит. Завдяки їм стало можливим здійснювати відповідну фіскальну, кредитно-грошову, структурну та інвестиційну політику і впливати на рух промислового циклу, а також регулюва-ти міжнародні економічні та валютні відносини.

В окремі періоди економічної  історії підприємницького суспільства фінансовим і грошово-кредитним важелям макроекономічно-го регулювання відводилася неоднакова роль. Пріоритетним було то регулювання економіки через систему податків і державних ви-трат, то регулювання руху промислового циклу через кредитно-грошову сферу. Застосування тих чи інших методів визначалося передусім тим, якої економічної доктрини дотримувалися лідери політичних партій, що приходили до влади, або які течії та школи економічної думки брали гору в той чи інши й період історії.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у світовій економічній думці набула поширення неокласична політекономія. Її наріжним каменем був постулат про абсолютну стабільність економіки, що розвивається на засадах приватної власності і саморегульованої конкуренції. Неокласики вважали, що економіка в своєму розвит-ку зазнає впливу лише з боку так званих реальних факторів, зокрема попиту й пропозиції, конкуренції, розміру та розподілу ресурсів, кваліфікаційного рівня робочої сили тощо. Характерною особливістю неокласичної теорії була зосередженість на мікроеко-номічному аналізі, в основі якого були діяльність приватно-підпри-ємницької фірми, її місце на ринку і відносини з іншими комерційними підприємствами. Щодо аналізу макроекономічних процесів (валовий національний продукт, національний доход, сукупні інвестиції, загальна зайнятість тощо), то він лишався поза її увагою.

Неокласики, особливо раннього періоду, вважали, що гроші не відіграють суттєвої ролі в економічному розвитку, тому впливати через них на рух промислового циклу неможливо. На їх думку, гроші - лише "вуаль", яка прикриває реальні економічні процеси і, зокрема, угоди купівлі-продажу, які є по суті бартерними опера-ціями.

Відомий економіст-неокласик - французький учений Ж. Б. Сей. Йому належить розробка теорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натурального господарства з властивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних операціях.

Ж. Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція сама автоматично  створює для себе попит, внаслідок  чого не може більш-менш тривалий час  існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів  урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за допомогою власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги. Найефективнішим з них, на думку Ж. Б. Сея, є еластичність "відносних" цін, тобто цін одних товарів відносно цін інших товарів. Гнучкі ціни, які швидко реагують на попит і пропозицію товарів, є своєрідним механізмом стихійного перели-вання капіталу і праці зі сфери виробництва одних видів товарів на виробництво інших. Саме ця мобільність ресурсів і забезпечує вста-новлення рівноваги в економіці.

Щодо загального рівня цін, то це питання не привертало до себе особливої уваги неокласиків, оскільки навіть протягом більш-менш тривалого часу так звані абсолютні ціни не зазнавали помітних коливань.

Порівняна стабільність загального індексу цін у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. пояснювалася існуванням системи золотомонетного стандарту з властивим йому механізмом автома-тичного саморегулювання грошової системи. Тому за цих еконо-мічних умов інфляція не набула розвитку, якщо не зважати на окремі періоди зростання цін виключно з причин циклічних чин-ників.

Проте згодом, в міру нагромадження  господарського досвіду і зростання  суперечностей в процесі відтворення  суспільного капіта-лу, серед економістів все більше почала утверджуватися думка про те, що грошова сфера відіграє важливу роль в економічному розвитку. Господарська практика все переконливіше свідчила, що не-дооцінка грошового чинника в ринковій економіці призводить до ігнорування цілої низки важелів, якими можна впливати на рух промислового циклу. З'явилися теоретичні погляди, згідно з якими диспропорції, що виникають у процесі суспільного виробництва, та й сам циклічний характер його розвитку пояснювались саме порушеннями у сфері грошового обігу й кредиту. Як наслідок в еконо-мічній науці виникла ціла школа, яка давала чисто монетарне пояс-нення внутрішнього механізму розвитку економічного циклу, а та-кож зумовлених ним аномалій у суспільному господарстві.

Найновішим теоретиком монетарної природи розвитку товарної економіки  був англійський економіст Р. Дж. Гоутрі. В його працях найповніше і найпослідовніше викладена монетарна концепція розвитку ринкової економіки. Для Р. Дж. Гоутрі промислово-товарний цикл був чисто грошовим явищем у тому розумінні, що зміна грошо-вого потоку є єдиною і достатньою причиною змін економічної ак-тивності, чергування розквіту і депресій, пожвавленої та нежвавої торгівлі. Якщо попит на товари, виражений у грошах (тобто грошовий потік), збільшується, торгівля жвавішає, виробництво розширю-ється, ціни зростають. Якщо попит зменшується, торгівля слабкішає, виробництво скорочується, ціни знижуються.