Фінансовий сектор національної економіки

Лізингова компанія стає власником обладнання і, передавши його в оренду, отримує у вигляді орендної плати вартість цього майна та комісійну винагороду за лізингову операцію, що включають покриття всіх обумовлених лізинговою угодою витрат.

Додатковий прибуток лізингова  компанія може отримувати від реалізації такого обладнання за залишковою вартістю після закінчення строку лізингової угоди, який є не меншим, аніж період повної амортизації: у випадку операційного лізингу — покупцеві; у випадку фінансового лізингу — лізингоотримувачу.

Факторингові компанії — організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов’язаних з відвантаженням товару.

Типова схема роботи факторингової  компанії включає таку послідовність  операцій:

1) факторингова компанія укладає  угоду на факторингове обслуговування  з постачальником продукції;

2) факторингова компанія  отримує від постачальника продукції  документи для оплати покупцем  відвантаженої йому продукції;

3) факторингова компанія надає постачальнику 50—70 %  
(у розвинутих країнах — 70—90 %) суми заборгованості покупця. Це є кредитом, за яким постачальнику нараховуються відсоткові зобов’язання;

4) факторингова компанія стягує  з покупця дебіторську заборгованість перед постачальником;

5) факторингова компанія повертає  постачальнику продукції 30—50 % несплаченої частини суми (10—30 % у розвинутих країнах), залишаючи собі відсотки за користування кредитом і комісійні за свою діяльність для постачальника (5—10 % від ціни реалізації продукції). Така діяльність може включати інформаційне, страхове, бухгалтерське та юридичне обслуговування клієнта згідно з укладеною угодою.

Страхові компанії — фінансові установи, метою яких є відшкодування збитків економічним суб’єктам унаслідок виникнення несприятливих умов для їх нормального функціонування. Кошти страхової компанії складаються із внесків юридичних або фізичних осіб, які хочуть застрахувати себе від можливих збитків і купують страхові поліси — цінні папери, в яких можуть зазначатися сума відшкодування можливих збитків, строк і умови їх погашення.

Розрізняють такі види страхових полісів:

валютований — поліс, у якому зазначено  страхову суму;

невалютований — поліс, у якому зазначено  тільки максимальну межу страхової суми;

генеральний — єдиний поліс на всі вантажі, відправлені страхувальником протягом певного часу;

груповий  — єдиний поліс для певного  колективу страхувальників;

договірний  — поліс, що покриває ризики з моменту  укладення угоди до моменту отримання  платежу;

відкритий —  поліс, не оплачений гербовим збором;

таксований — поліс, у якому  зазначено вартість об’єкта страхування.

Страхові компанії акумулюють значні суми грошових коштів від реалізації страхових полісів, вартість яких включає  страхову премію за страховий ризик, і не використовують їх безпосередньо. Оскільки ці гроші можуть і повинні приносити прибуток, страхова компанія розміщує їх або аналогічно інвестиційній компанії, або купуючи ліквідні активи з низьким стабільним зростанням ринкової вартості. Характерним способом нагромадження капіталу страховими компаніями є нагромадження сум страхових премій від фізичних та юридичних осіб.

Специфіка нагромадження капіталу у страхових  компаніях зводиться до розрахунку страхових премій. Вони суттєво відрізняються для страхування життя та страхування майна. Формування нагромаджень страхових компаній залежить від розширення сегментів страхового ринку, впровадження нових видів страхування.

Результатом фінансової діяльності страхових компаній є прибуток і резерви страхових внесків, що утворюються як різниця між страховою премією та виплатою страхового відшкодування плюс витрати на ведення операцій.

Діяльність страхових компаній на території України регламен- 
тує Закон України «Про страхування». Він визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання страхового випад- 
ку за рахунок створеного страхового фонду. Головними суб’єк- 
тами на страховому ринку виступають страхові компанії або стра- 
ховики та страхувальники. Страховиками виступають юридичні особи — резиденти, створені у формі акціонерних, командитних, повних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

На території  України існує обов’язкове та добровільне страхування. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страховиком та страхувальником. Обов’язкове страхування проводиться на основі нормативних актів України.

На території  України можуть укладатися такі види страхових угод, як страхування майна  фізичних та юридичних осіб, страхування фінансових і кредитних ризиків, транспортне страхування, страхування від нещасних випадків, ритуальне страхування, стра- 
хування відповідальності, перестрахування.

Фінансові компанії — організації, які створені для кредитування споживчих витрат та комерційного кредитування. Ресурсами фінансових компаній є:

• кредити комерційних банків;
• власні короткострокові цінні папери, розміщені на ринку.

Фінансові компанії є типовими посередниками: вони можуть акумулювати  грошові кошти населення, продаючи йому малоризикові короткострокові цінні папери. Отримані гроші фінансова компанія надає у кредит іншим суб’єктам. Вона функціонує за рахунок різниці у відсотках між вартістю залучених і виданих коштів.

Пенсійні фонди — державні та приватні організації, створені для забезпечення населення грошовими коштами на період після виходу на пенсію. Ресурси пенсійних фондів складаються з періодичних внесків юридичних і фізичних осіб, здійснюваних протягом тривалого часу, що припадає на працездатний вік. Пенсійний фонд розміщує отримані кошти у малоприбуткових та низькоризикових цінних паперах. З одного боку, активи пенсійного фонду повинні бути високоліквідними та надійними для можливості їх негайної трансформації в готівку, а з іншого — давати фонду прибуток на рівні загальноринкового, оскільки в противному разі співпраця з ним економічних суб’єктів та приватних осіб не буде вигідною.

Створення недержавних  пенсійних фондів — нове явище  в кредитній системі багатьох країн. Їхня діяльність забезпечує нор- 
мальне функціонування нагромаджувальної пенсійної системи країни. Організаційна структура пенсійного фонду відрізняється від структури інших кредитно-фінансових установ тим, що не передбачає акціонерної, кооперативної чи мішаної форм власності. Як правило, пенсійні фонди створюються у приватних корпораціях, які фактично та юридично є їхніми власниками та розпорядниками. Пенсійний фонд може передаватися в управління трастових відділів комерційних банків або страхових компаній. Такий пенсійний фонд називається незастрахованим.

Підприємства, установи й організації різних форм власності можуть укладати угоди  зі страховими компаніями, за якими  останні отримують страхові пенсійні внески і забезпечують в майбутньому  виплату пенсій, сукупна сума яких складається як з безпосередніх внесків, так і з отриманого прибутку від розміщення коштів страхувальників. У цьому разі пенсійний фонд матиме назву застрахованого, оскільки він створений у рамках страхової компанії, яка гарантує виконання ним пенсійних зобов’язань.

Основою пасивних операцій пенсійних фондів виступають ресурси, що надходять від  корпорацій, підприємств, працівників. Розподіл часток внесків між ними суттєво відрізняється за підприємствами, галузями, формами власності, країнами. Чим багатше підприємство (галузь), тим менша частка, яка вноситься безпосередньо працівниками. Особливістю нагромадження капіталу пенсійних фондів є те, що вони формуються в основному за рахунок внесків підприємців, робітників, службовців і акумулюються на тривалий строк. Пенсійні фонди володіють довгостроковими грошовими коштами і вкладають їх в урядові та приватні цінні папери.

Поряд з приватними пенсійними фондами існують і  державні пенсійні фонди, наприклад, Пенсійний  фонд України.

Ломбарди — кредитні установи, які надають кошти під заставу рухомого майна. Це короткострокові позики, що даються населенню на споживчі цілі. Залежно від виду застави позика становить 50—80 % її поточної ринкової вартості. Ломбарди беруть кредити в комерційних банків та інших спеціалізованих фінансових установ. У сукупності це становить їхній ресурсний фонд. За користування ломбардними позиками сплачуються не відсотки, а комісійні платежі, розмір яких залежить від суми і строку позики.

Кредитні товариства — установи, що створюються для задоволення потреб їхніх членів у кредиті. Членами кредитних товариств є:

• підприємства малого і середнього бізнесу;
• фізичні особи.

Капітал кредитних товариств формується через купівлю часток статутного фонду новими членами та сплати спеціального вступного внеску, який при виході з товариства не повертається. Зазвичай кредитні товариства утворюються фізичними особами. Вступні внески йдуть на організацію витрат і утримання членів. Беручи грошові кошти у позику, члени кредитного товариства повертають її без сплати відсотків. Основний вид діяльності кредитних товариств — надання коротко- й середньострокових кредитів. В організаційній побудові фінансово-кредитної системи країни та в деяких літературних джерелах кредитні товариства іноді називають касами взаємодопомоги.

Кредитні спілки — громадські організації, створені на добровіль- 
них засадах для фінансового і соціального захисту членів через залучення їхніх особистих заощаджень для особистого користування. Основною метою їх функціонування є подолання нетривалого часового розриву між потребами членів спілки у грошових коштах та їх платоспроможністю. Позики видаються під мінімальні від- 
сотки і не мають на меті одержання прибутку. В кредитній спілці на вкладені кошти нараховуються дивіденди і члени спілки мають можливість отримати грошові кошти під відсотки, нижчі за банківські. Кошти кредитної спілки формуються з внесків через передплату акцій і вступного внеску. У США та деяких інших країнах кредитні спілки визнані неприбутковими організаціями та звільнені від сплати податків на прибуток підприємств.

Ще однією організованою групою спеціалізованих  небанківських фінансово-кредитних установ є біржі. Під біржовим ринком загалом розуміють торгівлю цінними паперами, що здійснюється на фондових біржах. Власне, фондова біржа — це спеціалізована організація, яка об’єднує професійних учасників ринку цінних паперів в одному приміщенні для проведення торгів, створює умови для концентрації попиту і пропозиції та підвищення ліквідності ринку в цілому. Концентрація означає, що всім торговцям цінними паперами забезпечується доступ до всіх пропозицій з купівлі-продажу, які в даний момент наявні на біржі. Тобто фондова біржа є найвільнішим ринком, що характеризується мінімальними перешкодами для формування попиту і пропозиції та взаємодії між ними.

Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний  і безприбут- 
ковий характер, тобто її статус не вимагає одержання прибутку з подальшим його розподілом між членами біржі.

Фондова біржа  виконує низку економічних, політичних, соціальних та морально-психологічних  функцій. Головні з них можуть бути систематизовані таким чином:

♦ прискорення обігу надлишкового капіталу через його транс- 
формацію у цінні папери, його акумуляція для інвестицій у виробничу та соціальну сфери. У процесі розширеного виробництва виникає як надлишковий капітал, так і додаткова потреба у ньому. Ефективність його формування та розміщення залежить від швидкості обігу капіталу, чому сприяє діяльність фондової біржі;

♦ переміщення капіталу. Реалізація цієї функції дає змогу здійснювати структурні перетворення в економіці, стимулювати розвиток тих галузей, які в даний час є найбільш ефективними чи соціально важливими;

♦ акумуляція вільних грошових коштів населення, їх поєднання та вилучення з вільного обігу. По суті, це переміщення тимчасово вільних коштів у інвестиційний обіг. Така функція сприяє стримуванню інфляційних процесів, стабілізаційній підтримці держав- 
ного та місцевих бюджетів, дає змогу залучити кошти приватних осіб для подальших інвестицій;

♦ формування обігу цінних паперів через адекватне ціноутворення, зміну їх курсу, ринкової вартості. Реалізація даної функції виступає як регулятор ринкових відносин загалом і, зокрема, як показник відтворення, що можна охарактеризувати також ступенем капіталізації ринку;

♦ відтворення дійсної вартості основних виробничих фондів, рен- 
табельності  певного  підприємства, товариства, компанії. Ця функ- 
ція особливо актуальна в приватизаційному процесі при  корпоратиза- 
ції та акціонуванні  державних  підприємств. Але й у розвинутих  рин- 
кових відносинах рівень фінансової ефективності підприємства, оціне- 
ний через курс його акцій на фондовій біржі, є найбільш об’єктивним.

Усі ці функції відіграють важливу роль у суспільному житті країни та впливають на економічні процеси. Але цим функції фондової біржі не обмежуються. Наприклад, функціонування вторинного ринку цінних паперів позитивно впливає на динаміку соціаль- 
ної структури суспільства, сприяє формуванню чисельної верстви власників, особливо дрібних, так званого середнього класу, який виступає головною базою соціально-економічного розвитку.