Фінансовий сектор національної економіки

Система фінансів підприємств і організацій державної  
та комунальної форм власності

Самостійну складову системи державних  фінансів становлять фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності. Сьогодні у сфері управління центральних та міс- 
цевих органів виконавчої влади перебуває близько 3,5 тис. державних підприємств, з них у промисловості — близько 1,4 тис. Корпоративні права держави становлять більш ніж 1700 державних пакетів акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств. Питома вага чистого прибутку державних підприємств у загальному обсязі становить понад 55 %.

Процеси приватизації, що відбувалися  в Україні від моменту проголошення її незалежності, визначили певні  особливості фінансів підприємств  державного сектору. Протягом 15 років  загалом було приватизовано 78 % державних підприємств (зокрема через Фонд державного майна України — 43 %), від чого бюджет отримав лише 14 млн грн, що за оцінками спеціалістів не є аде- 
кватним реальній вартості їх основних фондів.

Особливе місце в системі  фінансів державних підприємств  і організацій займає система фінансів установ та організацій сектору загального державного управління (СЗДУ).

До СЗДУ належать державні установи та організації, до складу яких входять установи та організації державної та комуналь- 
ної форм власності у сфері загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення.

Головним фінансовим джерелом діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспіль- 
ства є бюджетна система України. Через відповідні бюджетні призначення установи СЗДУ розробляють кошториси, які є своє- 
рідними «бюджетами» установ державного сектору.

3.2. Банківська система

Однією зі складових  фінансової системи національної економіки  є кредитна система, яка охоплює  банківську систему та небанківські фінансово-кредитні установи. Залежно  від регламентації та ліцензування діяльності банківських і небанківських  фінансово-кредитних інститутів є два типи кредитних систем:

• Спеціалізована кредитна система — коли існує чітка межа між операціями та принципами регулювання діяльності банків і небанківських фінансово-кредитних установ.
• Універсальна кредитна система — коли надається можливість практично всім фінансово-кредитним установам здійснювати різні види кредитно-фінансових послуг.

Структурну схему типової кредитної  системи рис. 3.13.

Рис. 3.13. Структурна схема типової  
кредитної системи

Головною  ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка  здійснює основну масу кредитних  і фінансових операцій. Структуру типової банківської системи подано на рис. 3.14.

Рис. 3.14. Структурна схема дворівневої  
банківської системи

Слід розрізняти банківську систему у широкому та вузькому розумінні.

У широкому розумінні банківська система — це сукупність різноманітних видів банківських установ та інституцій у їх взаємозв’язку, яка існує в тій чи іншій країні в певний історичний період і функціонує в межах єдиного фінансового механізму.

У вузькому розумінні банківська система — це законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупність фінансових установ, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі, є суб’єктами та об’єктами кредитного регулювання і функціонально утворюють самостійну економічну структуру. Виходячи з даного визначення банківська система виникає не внаслідок механічного поєднання окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банкові.

Банківська  система виконує такі функції:

1. трансформаційну;
2. емісійну — створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту;
3. стабілізаційну — забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку.

1. Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків і полягає в зміні (трансформації) якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки. Значна роль при цьому належить центральному банку, який активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні — проводячи грошово-кредитну політику, трансформує ресурси грошового ринку за строками, за обсягами, за ризиками і в територіальному розрізі.

2. Функція створення платіжних засобів і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші, тобто управляє пропозицією грошей. Це досягається методами й інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої забезпечує система в цілому.

3. Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з високими ризиками, притаманними банківській діяльності. Виконання банківською системою цієї функції проявляється, по-перше, у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок; по-друге, у створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Характер і умови  функціонування банківських систем визначаються законодавчо і у кожній країні, мають певні особливості оскіль- 
ки їх формування відбувалось у різних історичних умовах, у різні періоди розвитку національних економік. Виділяють такі загальні принципи організації та діяльності сучасних банківських систем:

• дворівнева побудова;
• розподіл функцій центрального та всіх інших банків;
• контроль і регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального банку;
• центральний банк не бере участі у конкуренції на внутріш- 
  ніх грошових ринках.

Структура та функції  дворівневої  
банківської системи

Залежно від  підпорядкованості банків розрізняють  два основні типи побудови банківської  системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’яз- 
ки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Регу- 
лювання діяльності такої системи здійснюється директивно. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з адміністративно-командним типом економічної системи.

Дворівнева  банківська система характерна для країн із ринковою економікою. Перший рівень становить центральний банк, другий — мережа комерційних банків та інших фінансово-кре- 
дитних інституцій, які підпадають під правила його регулювання.

До специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи можна віднести:

• дворівневу побудову;
• поглиблене, централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
• централізований механізм контролю та регулювання руху бан- 
  ківських резервів;
• наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
• гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

Дворівнева побудова —  ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках і є однією з найбільш характерних особливостей у діяльності сучасних банківських систем (див. рис. 3.14). Дворівневість банківської системи характеризується чітким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансово-кредитних установ.

На першому рівні банківської системи розміщений центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром країни і відповідає за стабільність і надійність грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки країн світу виконують переважно такі функції:

• розробка та реалізація грошово-кредитної політики;
• емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;
• фінансове обслуговування органів державної влади та управ- 
  ління;
• кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів;
• зберігання централізованих золотих і валютних запасів;
• управління валютним режимом;
• регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій.

Головне завдання центрального банку будь-якої країни при цьому полягає у забезпеченні стабільності національної валюти. Забезпечуючи виконання головного завдання, центральний банк розробляє і забезпечує реалізацію державної грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів щодо регулювання грошового обігу, кредитування та курсоутворення з метою стабілізації цін і створення умов для економічного зростання та зменшення безробіття. У процесі реалізації грошово-кредитної політики центральний банк застосовує набір монетарних інструментів, серед яких: нормативи обов’язкового резервування; процентна політика; нормативи рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; встановлення валютного режиму та регулювання курсу національ- 
ної валюти; регулювання імпорту й експорту капіталу тощо.

Стосовно  реалізації центральним банком своїх  функцій — у розвинутих країнах  існують дві моделі дворівневої організаційної структури банківських систем. Відповідно до першої моделі, центральний банк проводить грошово-кредитну політику, що розглядається як частина інструментарію, яким володіє орган влади для регулювання економіки. Грошово-кредитну політику, як і бюджетну, структурну політику, політику доходів уряд використовує для досягнення цілого ряду економічних і соціальних завдань. Така модель організації діяльності центральних банків характерна, наприклад, для Франції, Великобританії, Японії.

Відповідно  до другої моделі, перед центральним банком стоїть конкретна мета — підтримувати стабільність цін за допомогою спеціально призначених для цього інструментів грошово-кредитної політики, на яку політична влада фактично не чинить тиску. У рамках такої моделі, що існує, наприклад, у Німеччині й Нідерландах, центральний банк є одночасно і незалежним, і таким, що виконує чітко визначені завдання. Цю організаційну модель, крім країн із федеративним устроєм, в яких центральні банки, як правило, вже давно є незалежними, у наш час використовує багато країн світу, у тому числі й Україна.

На другому рівні банківської системи розміщені комерційні банки, які обслуговують економічних суб’єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Банк —  це установа, створена для фінансового  обслуговування клієнтів та залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Тому основне завдання банку полягає у здійсненні розрахунково-касового обслуговування клієнтів та посередництві у переміщенні тимчасово вільних коштів від кредиторів до позичальників.