Фінансовий сектор національної економіки

Джерело: www.bank.gov.ua

Сукупна величина активів комерційних банків в  Україні становить 183,6 млрд грн. Проте  величина активів не єдиний критерій, який вказує на величину банку. Ранжування вітчизняних бан- 
ків Національний банк України здійснює за величиною активів, власного капіталу та статутного капіталу і поділяє всі банки на чотири групи (табл. 3.7).

Банківська  система в Україні є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної чи політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвес- 
тиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, намагаються збільшити доходи не за рахунок основної діяльності, а за рахунок додаткових (неосновних) операцій. Навпаки, в умовах стабільності й економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і довгострокового кредитування національної економіки.

Таблиця 3.7

ГРУПУВАННЯ БАНКІВ ЗА РОЗМІРАМИ  АКТИВІВ, КАПІТАЛУ  
І СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ СТАНОМ на 01.01.2007 (млн грн)

Джерело: www.bank.gov.ua

3.3. Небанківські  фінансово-кредитні інститути

В усіх країнах  світу у складі кредитної системи  поряд із банківськими установами існує велика кількість різноманітних небанківських фінансово-кредитних установ.

У сучасній економічній літературі небанківські фінансові установи дістали  назву парабанківських за їхню схожість з банками за номенклатурою операцій та певні важливі відмінності у діяльності та правилах регулювання.

Парабанківські установи нагромаджують грошові кошти підприємств, установ, організацій та населення, зобов’язання яких не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієнтів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистому вигляді не входять до складу грошової маси, вони не впливають на структуру і динаміку грошової маси, зокрема, не створюючи муль- 
типлікаційного ефекту.

До основних небанківських фінансово-кредитних  установ в Україні належать: інвестиційні, лізингові, факторингові, страхові та фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні товариства та спілки, біржі тощо. Як конкуренти банків за грошові ресурси вони почали відігравати помітну роль в акумулюванні заощаджень населення.

Зростанню впливу парабанківських установ сприяють такі чинники, як зростання доходів  населення, розвиток ринку цінних паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надавати банки, або є для них  недостатньо привабливими.

Небанківські фінансово-кредитні установи, акумулюючи заощадження населення, надають кредити та здійснюють інвестиції через надання документарних і бездокументарних позик суб’єк- 
там господарювання, транснаціональним корпораціям, центральним та місцевим органам виконавчої влади, фондам і спілкам. Вони конкурують між собою за залучення грошових заощаджень. Але ця конкуренція носить неціновий характер. Це пояснюється насамперед специфікою пасивних операцій кожного виду кредит- 
но-фінансових установ. Так, у банківській справі існує відсоткова ставка по вкладах, у страховій справі – страховий тариф, який визначає розмір страхової премії, в інвестиційних компаніях — курсова різниця між акціями, що випускаються та купуються, і т. п.

Основними перевагами парабанківських  установ, порівняно з банківськими, вважаються:

• низька вартість операцій та послуг;
• спрощеність порядку і правил надання послуг, що пояснюється менш жорсткими правилами регулювання діяльності;
• спеціалізація операцій та послуг;
• диференційована орієнтація діяльності на кінцевого споживача;
• гнучкість у встановленні обсягів, строків, умов фінансування та кредитування, а також обслуговування боргу;
• привабливість для фізичних та юридичних осіб з погляду розміщення тимчасово вільних грошових коштів, що забезпечує формування ресурсної бази;
• можливість проведення непривабливих для універсальних і спеціалізованих банків фінансово-кредитних операцій;
• можливість пооб’єктного гнучкого регулювання правил діяльності парабанківських установ державними органами.

У кредитній системі парабанківські установи доповнюють основну її ланку — банківську систему, виступаючи її допоміжною ланкою як за номенклатурою і строками акумуляції та розміщення грошових коштів, так і за обсягами. Тому кредитна система кожної країни являє собою сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, що здійснюють акумуляцію грошового ка- 
піталу та його трансформацію у позиковий капітал, і активно працює на фінансовому ринку.

До складу парабанківської системи  входять:

• Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які характеризуються тим, що їхня діяльність спеціалізується на обслуговуванні певних типів клієнтів або певних сфер, які надмірно ризикові для банків. Можливість взяття клієнтом кредиту на піль- 
  гових умовах зазвичай залежить від членських стосунків з установою. Яскравими представниками ризикових сфер спеціалізації є сільське господарство і підприємництво.
• Поштово-ощадні установи — акумулюють грошові кошти широких верств населення через свою розгалужену систему. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам (банкам), центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи малоризикові, відсоткові ставки за депозитними вкладеннями низькі.

Поштово-ощадна система має одну з найбільш розгалужених мереж. Для  банків кредити поштово-ощадних  установ, які являють собою для останніх прибуткове розміщення акумульованих ресурсів, надзвичайно вигідні. Поштово-ощадні установи збирають невеликі грошові суми у великої кількості осіб. Комерційні банки віддають перевагу коштам, акумульованим поштово-ощад- 
ними установами, щоб зменшити вартість залучення ресурсів. Ставки в парабанківських установах низькі, достатні для покриття власних операційних витрат та виплати відсотків вкладникам. Більшість кредитно-фінансових установ у світі мають статус неприбуткових установ, оскільки основною задекларованою і визнаною метою їх діяльності є надання послуг клієнтам-членам, а не отримання прибутку.

Специфіка небанківських кредитно-фінансових установ полягає в тому, що вони здійснюють діяльність на фінансовому ринку та не випускають власних боргових зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів, а є єдиними емітованими парабанками цінними паперами — є інструменти власності. На відміну від них, усі банківські установи ви- 
пускають власні боргові зобов’язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов’язання інакше, ніж через додаткове залучен- 
ня коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет установи.

Послідовно розглянемо типові спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи.

Інвестиційні компанії — це різновид спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, які випускають і продають власні цінні папери дрібним індивідуальним інвесторам. Інвестиційні компанії працюють на фондовому ринку і купують цінні папери інших підприємств, банків і державних установ за гроші, які ці компанії акумулюють від продажу своїх цінних паперів, тобто вони — типові посередники. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що інвестиційні банки збирають гроші та вкладають їх у довгострокові проекти і потім контролюють виконання проекту. Первинною у банків є політика розміщення коштів. А в інвестиційних компаній первинна — політика нагромадження коштів.

Інвестиційна  компанія — це торговець цінними  паперами, котрий, крім здійснення інших видів діяльності, може залучати кош- 
ти для спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розміщення.

Інвестиційні  компанії в Україні створюються  у формі акціонер- 
ного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і здійснюють діяльність зі спільного інвестування. Для здійснення такої діяльності інвестиційна компанія засновує взаємний фонд, реєструє випуск інвестиційних сертифікатів, публікує інвестиційну декларацію та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційна  компанія отримує інвестиційні сертифікати  у розмірі, що відповідає вартості майна (активів), переданого нею у взаємний фонд. Засновниками інвестиційної компанії не можуть бути юридичні особи, частка державного майна в статутному фон- 
ді яких перевищує 25 %.

У сучасних умовах існують інвестиційні компанії закритого  та відкритого типу. Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють емісію акцій одразу в певній кількості. Новий покупець може придбати їх тільки у попередніх власників за ринковою вартістю. Інвестиційні компанії відкритого типу, котрі називаються «взаємні фонди», випускають свої акції поступово, певними порціями, в основному для нових покупців. Ці акції можуть продаватись і перепродаватись. Більш зручною організаційною формою є компанії відкритого типу, адже постійна емісія дає змогу їм весь час збільшувати свій грошовий капітал.

Лізингові компанії — працюють на умовах, аналогічних умовам роботи всіх парабанківських установ, тобто акумулюють  
кошти, розміщуючи власні акції. Потім лізингова компанія купує  
предмети довгострокового користування (споруди, машини, обладнання, транспортні засоби тощо). Ці предмети стають власніс- 
тю лізингової компанії і вона здає його в довгострокову (понад п’ять років) оренду.

Усі учасники лізингової операції мають свої вигоди:

Продавець має можливість продати дороге обладнання надійній спеціалізованій фінансовій установі й отримати його повну вартість.

Фірма-орендар дістає можливість користуватися дорогим обладнанням, не інвестуючи одразу всієї суми, не здійснюючи стра- 
хових платежів, майнових податків та не беручи відповідальності за його підтримку в робочому стані. Усі ці зобов’язання бере на себе лізингодавець. Лізингоотримувач бере на себе ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, усі види цивільної відповідальності, що можуть виникнути у зв’язку з використанням орендованого майна, страхування та технічне обслуговування об- 
ладнання.