Організація кадрової політики Слов’янської ТЕС ВАТ “Донбасенерго”

IV. КАДРОВА ПОЛІТИКА  В СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

 
Проблеми 
Становлення та розвиток соціальної держави України забезпечується наступними пріоритетами: гарантуванням конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвитком громадянського суспільства, його демократичних інститутів; зміцненням політичної і соціальної стабільності в суспільстві; створенням конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпеченням постійно зростаючого рівня життя й добробуту населення; розвитком духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцненням фізичного здоров'я нації, створенням умов для розширеного відтворення населення. 
На кожному етапі свого розвитку соціальна держава визначає пріоритети щодо реалізації установлених принципів, виходячи із ступеня гостроти найважливіших соціально-економічних та політичних проблем; проблемного бачення значних протиріч історичної ситуації, що склалася, вирішення яких буде сприяти переходу суспільства на якісно новий рівень соціально-економічного розвитку, що базується на демократичних принципах та правових нормах.  
На сучасному етапі становлення соціальної держави України стратегічними пріоритетами по сферах діяльності виступають: політика доходів населення; зайнятості населення; соціальної безпеки та соціального захисту населення; охорони здоров’я населення; демографічного розвитку; соціокультурного середовища; систем життєзабезпечення населення. 
У сфері політики доходів населення: забезпечення зростання реальної заробітної плати; встановлення державних гарантій оплати праці; недопущення отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму визначеного державою. 
У сфері зайнятості населення: забезпечення громадянам України можливості працювати на умовах вільного вибору професії, повної і продуктивної зайнятості; захист трудових прав та інтересів працівників через систему соціального партнерства. 
У сфері соціальної безпеки та соціального захисту населення: створення ефективної, реально діючої системи соціальної безпеки та соціального захисту населення від соціальних ризиків та загроз; розробка та прийняття закону України “Про основи соціальної безпеки в Україні”; вдосконалення системи пенсійного забезпечення та реформування системи соціального страхування; здійснення реального соціального захисту сім’ї, материнства, молоді, інвалідів та інших слабо захищених верств населення. 
У сфері охорони здоров’я населення: створення умов для розвитку медичної науки; удосконалення системи невідкладної медичної допомоги з метою наближення її до світових стандартів, розвитку інституту сімейного лікаря; розвиток та вдосконалення адресної дотації для пільгового забезпечення ліками громадян за соціально-медичними показниками; ефективного використання баз санаторно-курортного оздоровлення; впровадження державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров’я та дотримання гарантованого рівня державної безоплатної медичної допомоги; розробка та прийняття закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”. 
У сфері демографічного розвитку: розробка та вдосконалення основних напрямків демографічної політики, спрямованої на зменшення депопуляції населення України; вдосконалення законодавчої бази України стосовно демографічного розвитку та демографічної безпеки держави. 
У сфері соціокультурного середовища: вдосконалення системи розвитку освіти, закладів культури і науки; збереження та пропагування національної культури, мови, традицій, як на території України так і за кордоном; толерантне ставлення до мови, традицій і культури інших народів, націй і народностей, які населяють Україну. 
У сфері життєзабезпечення населення: збереження, відновлення та примноження житлового фонду; створення фонду соціального житла; поліпшення якості та рівня благоустрою житла; розвиток комунального господарства, засобів транспорту і зв'язку; створення нормальних умов життя в населених пунктах (газифікація, телефонізація), що не мають постійно діючих комунікацій з основною територією країни; розвиток дієвих та привабливих умов для кредитування стосовно придбання житла. 
 
Головна Мета 
 
Головною метою кадрової політики в соціальній сфері є реформування ринку праці, створення адресної системи матеріальної допомоги, реформування медичного обслуговування та гарантування найважливіших прав особистості, зокрема захист трудових прав громадян, захист прав споживачів, соціальний захист безробітних, охорони праці та безпечної життєдіяльності, виходячи із основного завдання держави – збалансування свободи ринкової економіки із забезпеченням фізичної, юридичної та соціальної захищеності громадян. 
 
 
Основні цілі 
 
Основними цілями кадрової політики в соціальній сфері є:  
• Забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян на основі впровадження європейських стандартів соціального захисту, підвищення якості соціальних послуг. 
• Надання громадянам упродовж усього життя соціальних гарантій на основі вдосконалення системи соціальних стандартів і пільг. 
• Досягнення ефективного демографічного розвитку. 
• Поліпшення соціального захисту дітей, утвердження духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої та соціально благополучної сім'ї. 
• Сприяння молоді в реалізації творчих можливостей та ініціатив, залучення її до активної участі в соціальному, економічному та гуманітарному розвитку держави. 
• Забезпечення доступним житлом громадян, насамперед малозабезпечених, з обмеженими фізичними можливостями, молоді, працівників бюджетної сфери, формування потужного державного замовлення на будівництво соціального житла, відродження доступного іпотечного кредитування. 
• Трансформація державної політики у сфері зайнятості та ринку праці, в тому числі шляхом розвитку партнерства між роботодавцями і найманими працівниками, власниками підприємств, установ, організацій та професійними спілками. 
• Подолання бідності і зменшення соціального розшарування, зокрема, шляхом сприяння самозайнятості населення, розвитку малого та середнього бізнесу, недопущення виникнення заборгованості із заробітної плати на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності. 
• Забезпечення державних гарантій щодо реалізації соціальних прав працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, забезпечення молоді першим робочим місцем. 
• Забезпечення захисту прав громадян України, які працюють за кордоном, та сприяння їх поверненню в Україну. 
• Поетапне погашення зобов'язань держави за знеціненими заощадженнями громадян. 
• Удосконалення системи пенсійного забезпечення, створення умов для гідного життя людей похилого віку, стимулювання розвитку недержавної системи пенсійного страхування. 
• Забезпечення розміру соціальних виплат, які є основним джерелом доходів, на рівні не нижчому за прожитковий мінімум, удосконалення системи підтримки соціально незахищених верств населення.  
• Подолання бездомності громадян, безпритульності та бездоглядності дітей. 
Першочергові кроки 
Для реалізації кадрової політики в соціальній сфері необхідно здійснити наступні кроки: 
• Забезпечити зростання реальної заробітної плати; встановити державні гарантії оплати праці; не допускати отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму визначеного державою. 
• Забезпечити громадянам України можливості працювати на умовах вільного вибору професії, повної і продуктивної зайнятості; захист трудових прав та інтересів працівників через систему соціального партнерства. 
• Створити ефективну, реально діючу систему соціальної безпеки та соціального захисту населення від соціальних ризиків та загроз; розробити та прийняти закон України “Про основи соціальної безпеки в Україні”; вдосконалити систему пенсійного забезпечення та реформувати систему соціального страхування; здійснити реальний соціальний захист сім’ї, материнства, молоді, інвалідів та інших слабо захищених верств населення. 
• Створити умови для розвитку медичної науки; удосконалити систему невідкладної медичної допомоги з метою наближення її до світових стандартів, розвитку інституту сімейного лікаря; вдосконалити адресну дотацію для пільгового забезпечення ліками громадян за соціально-медичними показниками; забезпечити ефективне використання баз санаторно-курортного оздоровлення; впровадити державні соціальні стандарти у сфері охорони здоров’я; розробити та прийняти Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”. 
• Розробити та вдосконалити основні напрями демографічної політики, спрямованої на зменшення депопуляції населення України; вдосконалити законодавчу базу України стосовно демографічного розвитку та демографічної безпеки держави. 
• Вдосконалити систему розвитку освіти, закладів культури і науки; забезпечити збереження та пропагування національної культури, мови, традицій, як на території України так і за кордоном; толерантне ставлення до мови, традицій і культури інших народів, націй і народностей, які населяють Україну. 
• Забезпечити збереження, відновлення та примноження житлового фонду; створити фонд соціального житла; поліпшити якість та рівень благоустрою житла; розвиток комунального господарства, засобів транспорту і зв'язку; створити нормальні умови життя в населених пунктах (газифікація, телефонізація), що не мають постійно діючих комунікацій з основною територією країни; розвиток дієвих та привабливих умов для кредитування стосовно придбання житла.

V. КАДРОВА ПОЛІТИКА  В ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ

 
Проблеми 
 
Особливість кадрової політики в цій сфері зумовлюється тим, що вона безпосередньо впливає на формування в суспільстві світоглядних орієнтацій, спрямованих на утвердження в суспільній свідомості сучасних інтелектуальних і духовних цінностей, що є визначальним чинником формування національного кадрового потенціалу. Водночас фахівці цієї сфери є найбільш чутливими до умов ринкової економіки, процесів глобалізації культури, глибинних трансформацій соціокультурної комунікації. 
Найбільш гострими є такі проблеми:  
- не визначено пріоритетні з огляду національних інтересів напрями в підготовці кадрів, не завершено оптимізацію мережі вищих навчальних закладів;  
- нез'ясованість на державному, регіональному та галузевому рівнях реальних потреб у кадрах;  
- відсутність затверджених державних стандартів освіти, кваліфікаційних вимог з певних спеціальностей;  
- поширення тенденції обмеження доступу до якісної освіти малозабезпечених верств населення;  
- втрата кваліфікованих працівників через низьку заробітну плату, соціальну незахищеність;  
- недостатній рівень кваліфікації персоналу, невідповідність динаміки зміни структури спеціальностей і змісту навчання вимогам сьогодення тощо. Особливої уваги потребує система підготовки фахівців з вищою освітою: започаткована реформа системи вищої освіти поки що недостатньо пристосовується до кадрових потреб держави, суспільства й самих громадян. 
 
Головна Мета 
 
Головною метою кадрової політики в гуманітарній сфері є підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства, яке спрямовується на розвиток культури і мистецтва, збереження культурної спадщини України, упорядкування та якісний розвиток мережі культурно-освітніх закладів, впровадження новітніх технологій у сфері освіти, розширення та вдосконалення форм отримання освіти, розвиток інформаційного простору, активізацію пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного виховання громадян та її відпочинку. 
 
 
Основні цілі 
 
Основними цілями кадрової політики в гуманітарній сфері є: 
• Реалізація державної мовної політики на основі норм національного та міжнародного права, забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України. 
• Створення належних умов для нарощування освітнього потенціалу України, забезпечення рівного доступу громадян до здобуття якісної освіти незалежно від місця проживання, майнового стану та фінансових можливостей. 
• Удосконалення системи освіти, забезпечення якісної дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, підвищення престижу праці педагогічних та науково-педагогічних працівників, підтримка обдарованої молоді. 
• Підвищення ролі вищої освіти і науки як основ становлення в Україні ефективної "економіки знань". 
• Реформування та розвиток вітчизняної системи вищої освіти та науки, забезпечення їх інтеграції в європейський та світовий освітній та науковий простір, запровадження принципів та стандартів Болонського процесу у вищих навчальних закладах України. 
• Забезпечення ефективного захисту відповідно до міжнародних стандартів права інтелектуальної власності, в тому числі авторських і суміжних прав. 
• Сприяння культурному розвитку громадян України, створення умов для реалізації творчого потенціалу людини та суспільства, забезпечення для всіх громадян України рівних можливостей у задоволенні культурно-духовних потреб. 
• Відродження духовних цінностей Українського народу, захист та примноження його культурного надбання, збереження національної культурної спадщини, підтримка розвитку культури і мистецтва, відродження та збереження культурної самобутності регіонів. 
• Захист, модернізація та розвиток національної культурної індустрії (книговидання, кінематографія, мистецтво). 
• Створення умов для консолідації суспільства на основі національної системи духовних цінностей, в центрі якої людина, її розвиток, права і свободи, максимальне забезпечення її потреб. 
• Відновлення повноцінного діалогу між представниками різних соціальних та етнічних груп, культур та релігійних конфесій. 
• Забезпечення умов для формування толерантного суспільства, гарантування свободи совісті та віросповідання. 
• Забезпечення свободи засобів масової інформації та безперешкодного доступу громадян до інформації, створення умов для розвитку інформаційних технологій та інформаційного суспільства, широкої інтеграції і доступу громадян до світового інформаційного простору. 
• Створення суспільного мовлення та надання державної підтримки національному інформаційному продукту, здійснення заходів щодо захисту національного інформаційного простору. 
• Створення умов для максимальній реалізації здібностей талановитих спортсменів, стимулювання створення спортивної інфраструктури, сприяння участі українських спортсменів у міжнародних змаганнях, підвищення авторитету держави у світовому спортивному русі. 
• Реформування системи охорони здоров'я з метою забезпечення якісної і доступної медичної допомоги, надання державою гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги, ефективної реалізації державних цільових програм лікування найбільш поширених небезпечних для здоров'я і життя людини захворювань, раціонального державного контролю за якістю лікарських засобів і виробів медичного призначення. 
• Розвиток страхової медицини, зокрема, шляхом запровадження загальнообов'язкового державного медичного страхування; 
• Запровадження пріоритетного розвитку та профілактичного спрямування первинної лікувально-профілактичної допомоги, розвиток інституту сімейного лікаря, забезпечення проведення обов'язкових профілактичних медичних оглядів (диспансеризації) з метою ранньої діагностики захворювань, створення єдиного простору доступних для всіх верств населення медичної допомоги; 
• Удосконалення державної політики у сфері фізичної культури і спорту, сприяння популяризації та поширенню здорового способу життя, організації змістовного дозвілля. 
Першочергові кроки 
▪ Забезпечення ефективного захисту прав і свобод громадян, зокрема, шляхом утвердження повноцінного громадянського суспільства, в якому людина всебічно розвивається і самореалізується; сприяння незалежній діяльності об'єднань громадян, збільшення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень; забезпечення свободи слова та незалежності ЗМІ; запровадження тендерної рівності. 
▪ Реалізація державної мовної політики на основі норм міжнародного права, Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин. 
▪ Створення належних умов для нарощування освітнього потенціалу України, забезпечення широкого доступу талановитої молоді до нових знань незалежно від місця проживання, майнового стану та фінансових можливостей батьків, в тому числі шляхом: 
- істотного збільшення кількості бюджетних місць у державних вищих навчальних закладах; 
- передачі органам місцевого самоврядування права управління закладами професійно-технічної та середньо-спеціальної освіти; 
- підготовки висококваліфікованих, творчих особистостей, які мають можливість опановувати нові передові знання та використовувати їх на благо суспільства; 
- реформування дошкільної освіти, що має будуватися на засадах багатоманітності, сприяння розвитку творчої індивідуальності дітей; 
- забезпечення доступності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; 
- розвитку дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 
- забезпечення демократизації та рівного доступу до якісної середньої освіти; 
- підвищення престижу освітянської праці; 
- розвитку вищої освіти; 
- підвищення ролі науки як основи розвитку в Україні ефективної "економіки знань"; 
- залучення приватних інвестицій в систему освіти; 
- утвердження стратегічного пріоритету реформування вітчизняної науки. 
▪ Сприяння культурному розвитку громадян України, в тому числі шляхом: 
- створення умов для реалізації творчого потенціалу людини і суспільства; 
- забезпечення для всіх громадян України рівних можливостей у задоволенні своїх культурно-духовних потреб; 
- відродження духовних цінностей українського народу, захист та примноження його культурних здобутків; 
- збереження та актуалізації національної культурної спадщини; 
- державного захисту національної культурної індустрії (книговидання, кінематографія, мистецтво); 
- формування толерантного суспільства, утвердження свободи совісті та віросповідання; 
- інтеграції української культури у глобальні культурні процеси. 
▪ Забезпечення якісної і доступної медичної допомоги та динамічного розвитку системи охорони здоров'я: 
- поетапне збільшення обсягів бюджетного фінансування системи охорони здоров'я до загальноєвропейського рівня; 
- викорінення ганебної практики поборів з хворих за отримання медичних послуг; 
- посилення державного контролю за якістю медичних послуг та препаратів; 
- захист громадян від цінових стрибків на ринку лікарських засобів; 
- гарантування якісної безкоштовної екстреної медичної допомоги; 
- реформування системи охорони здоров'я шляхом запровадження інституту сімейного лікаря, пріоритетного розвитку первинної медичної допомоги, діагностики різних видів захворювань та впровадження обов'язкового профілактичного догляду, створення єдиного простору доступних для всіх верств населення медичних послуг; 
- орієнтація на профілактику та попередження захворювань і здоровий спосіб життя населення. 
▪ Удосконалення державної політики у сфері фізичної культури і спорту: 
- забезпечення оптимальної рухової активності кожної людини впродовж усього життя як важливого чинника здорового способу життя, організації змістовного дозвілля; 
- сприяння максимальній реалізації здібностей обдарованих осіб у спорті, підвищення авторитету держави у світовому спортивному русі; 
- стимулювання створення спортивної інфраструктури. 
▪ Впровадження програм комп’ютерного дистанційного навчання. 
▪ Удосконалення змісту освіти з урахуванням нових соціально-політичних реалій суспільства, сучасного рівня науки і техніки; 
▪ Запровадження нових концепцій мовно-літературної освіти, трудової підготовки, нових навчальних програм з природничо-математичних дисциплін; 
▪ Визначення державних вимог до змісту, рівня й обсягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти, достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни; 
▪ Підвищення конкурентоспроможності вітчизняної науки і освіти, сприяння експорту наукових та освітніх послуг; 
▪ Удосконалення механізму імплементації результатів наукової діяльності в практику державного управління на основі створення системи моніторингу впровадження результатів наукової діяльності в практику державного управління.

VI. КАДРОВА ПОЛІТИКА  НАУКОВОЇ СФЕРИ

 
Проблеми 
Наразі важливим завданням стає науково-технічне забезпечення реалізації антикризових програм та проектів Уряду, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, великих підприємств, розширення з ними співпраці з метою широкого впровадження результатів наукових досліджень.  
Необхідно забезпечити практичне наповнення визначених Урядом найважливіших напрямів наукових досліджень і розробок, що здатні суттєво вплинути на соціально-економічний розвиток країни.  
Аналізуючи підсумки реалізації цих напрямів, слід констатувати вкрай недостатню кількість дійсно вагомих результатів.  
Можна, посилатись при цьому на відсутність відповідних цільових асигнувань, погіршення економічної ситуації у виробництві. Але очевидною є й недостатня робота наших вчених, наукових установ та організацій по практичній реалізації визначених пріоритетів.  
Потребує подальшого суттєвого вдосконалення інноваційна діяльність та розвиток інноваційної інфраструктури галузі науки.  
В освоєнні та випуску високотехнологічної продукції за сучасними розробками науковим установам повинні сприяти їх організації дослідно-виробничої бази. Разом з тим, наукові інституції значною мірою втратили інтерес до неї. Важливим елементом інноваційної структури є технологічні парки. 
Принципового удосконалення потребує й діяльність щодо кадрового забезпечення наукових установ. 
Слід зауважити, що проходить еміграція молодих вчених, оскільки провідні держави світу прийняли рішення про суттєве збільшення фінансування наукової діяльності. Ця проблема в першу чергу стосується фахівців інженерних та технічних дисциплін. Варто звернутися до досвіду Індії, Бразилії, Китаю та інших країн, де обіг програмної продукції щороку зростає на 40-50%.  
 
Головна мета  
 
Створення умов для посилення реального впливу науки на суспільний розвиток, оновлення системи досліджень, ґрунтовний перегляд самих дослідницьких пріоритетів, актуалізація перспективних напрямів комплексних міждисциплінарних досліджень з проблематики щодо забезпечення динамічного розвитку держави. 
 
 
Основні цілі 
 
Для організації наукових досліджень, підвищення їх ефективності необхідно: 
▪ формування більш ефективної системи та реальних механізмів координації фундаментальних досліджень в Україні. 
▪ забезпечення практичної реалізації основних наукових напрямів та найважливіших проблем фундаментальних досліджень. 
▪ розширення взаємодії міністерств та відомств з науковими установами, підприємствами, організаціями. 
▪ своєчасне оновлення тематики фундаментальних та прикладних досліджень. Науковим установам необхідно проводити цю роботу на постійній основі з урахуванням світових тенденцій розвитку науки і техніки та потреб вітчизняної економіки. 
▪ отримання замовлень з боку міністерств та інших організацій, виконання договорів з великими вітчизняними та закордонними підприємствами, грантів на проведення наукових досліджень і розробок.  
▪ формування інноваційних структур нового типу – так званих інноваційних кластерів. 
Пріоритетом поліпшення кадрової політики в науковій сфері має бути: 
- залучення і закріплення талановитої молоді завдяки запровадженню різноманітних форм соціальної підтримки наукової молоді, як на державному рівні, так і на рівні наукових установ, підприємств та організацій; 
- організація більш широкої участі молодих науковців у конкурсах, що проводяться в рамках існуючої системи їх адресної підтримки. 
 
Першочергові кроки 
 
▪ Оптимізувати мережу наукових установ, привести її до сучасних потреб, реорганізувати або ліквідувати ті установи, які протягом тривалого часу не дають належної наукової віддачі та мають стабільно низький науковий рейтинг. 
▪ Підготувати та затвердити проект Стратегії інноваційного розвитку до 2020 року. 
▪ Розробити заходи щодо залучення науковців окремих установ у здобутті щорічних премій для молодих вчених Президента України. 
▪ Розробити програму щодо покращення соціального забезпечення науковців. 
▪ Розробити державну цільову соціально-економічну програму будівництва (придбання) доступного житла до 2020 року. 
▪ Активізувати роботу, спрямовану на утвердження в громадській думці позитивного іміджу науки, пропагувати досягнення українських вчених у різних галузях, протидіяти поширенню псевдонаукових ідей. 
▪ Поліпшити матеріально-технічне та інформаційне забезпечення досліджень, удосконалити видавничу діяльність, активізувати міжнародну співпрацю, створити дієву систему захисту майнових інтересів.

VІI. СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ

 
Проблеми 
 
1). Протягом останніх років суттєво змінена соціально-трудова сфера. На зміну тотального регулювання державою всіх напрямів життя було утворено нову економічно-правову модель. 
Мінімальна заробітна плата та мінімальні державні соціальні гарантії передані до сфери договірних відносин між роботодавців та працівників, що напряму залежить від можливостей та відношення власників підприємств. 
2). Відсутній системний діалог  
 
Головна мета 
 
Державна кадрова політика, є сферою життєдіяльності демократичного суспільства, предметом механізмом співпраці органів державної влади та інституцій представників інститутів громадянського суспільства. Складовими цієї співпраці виступають: громадський контроль за діяльністю держави у сфері формування та реалізації державної кадрової політики та підтримка з боку держави спроможності інститутів громадянського суспільства ефективно здійснювати свої функції, зокрема сприяти його кадровому забезпеченню, дотримуватись соціальних гарантій, які дає держава. Суть соціального діалогу та партнерства щодо формування і реалізації державної кадрової політики полягає в постійних конструктивних консультацій сторін, узгодженні позицій та спільному вирішенні такої важливої проблеми, як консолідація українського суспільства на шляху реалізації пріоритетних національних інтересів та, з цією метою, подальшого розвитку кадрового потенціалу держави. Обмін інформацією та представлення позицій є основним та обов’язковим елементом даного процесу.  
 
Основні цілі 
 
Виходячи з того, що держава має забезпечувати можливість здійснення кожним громадянином його права на професійну освіту, професійну самореалізацію, приділяти постійну увагу розвитку кадрового потенціалу, забезпечувати його якість, саме органам державної влади належить координуюча роль у соціальному діалозі щодо державної кадрової політики. Держава реалізує цю функцію за такими основними напрямами: 
- інституційне забезпечення соціального діалогу та партнерства через органи державної влади та відповідні консультаційно-дорадчі групи; 
- науково-аналітичний супровід державної кадрової політики, вивчення пропозицій органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, організацій роботодавців, науковців-аналітиків щодо кількісних і якісних потреб у кадрах, їх професійної підготовки для різних галузей, виходячи з наявного стану та на перспективу; створення інституту громадської експертизи, контролю, моніторингу; 
- координація роботи щодо використання результатів наукових досліджень, вітчизняного та світового досвіду у стратегічних і поточних рішеннях органів державної влади, практичних заходах суб'єктів державної кадрової політики; 
- залучення суб'єктів соціального партнерства до розроблення та реалізації державних програм кадрового забезпечення різних видів економічної діяльності, програм підготовки й цільового використання кваліфікованих кадрів; 
- державний моніторинг та координація дій щодо ефективного використання бюджетних і регіональних коштів для розвитку кадрового потенціалу, сприяння та активізація інвестування у кадрову систему, освіту, науку; 
- активізація соціального діалогу щодо вирішення питань затребуваності в Україні висококваліфікованих спеціалістів, забезпечення їм гідних умов праці та належного соціального стандарту, призупинення "вимивання" найбільш кваліфікованої й економічно активної частини персоналу через трудову міграцію в зарубіжні країни. 
 
Першочергові кроки 
 
• Провести реорганізацію Національної тристоронньої соціально-економічної ради при Президентові України; 
• Прийняти Закон України «Про соціальний діалог в Україні»; 
• Розвивати місцеві громади та налагоджувати регіональне партнерство; 
• Удосконалити співпрацю професійних організацій, об’єднань роботодавців та політичних партій; 
• Утворити профспілкові організації на всіх підприємствах, установах, організаціях, при органах державної влади та органах місцевого самоврядування; 
• Колективним угодам між роботодавцем та профспілковою організацією надати статус нормативно-правових актів; 
• Поставити на особистий контроль Президента України виконання положень колективних договорів за усіма сферами життєдіяльності країни. 
• Створення та впровадження механізмів взаємодії установ системи вищої та професійної освіти і роботодавців з метою залучення додаткових матеріальних, фінансових, інтелектуальних ресурсів, а також участі приватного сектору у визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки, технології і професійної освіти; 
• Розроблення та впровадження механізмів державно-приватного партнерства у сфері реалізації державної кадрової політики, зокрема шляхом формування інноваційно-активних територій і кластерів, створення центрів трансферту технологій на базі установ академічної науки, державного стимулювання капіталізації інтелектуального потенціалу науково-освітніх установ, а також промислових підприємств;  
• Впровадження механізмів державно-приватного партнерства в освіті та охороні здоров’я шляхом запровадження фінансових інструментів, а також організаційно-економічних інструментів (концесія, оренда, лізинг, контракти на управління, аутсорсінг тощо).

VIІI. ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА

 
Проблеми 
 
Забезпечення ґендерних стандартів в демократичному суспільстві є однією з визначальних складових державної політики, зорієнтованої на соціально-рольовий статус людини, який визначає її соціальні можливості в усіх сферах життєдіяльності. Для українського суспільства впровадження принципів ґендерної рівності є особливо актуальним з точки зору реалізації прав людини, її участі в економічному, політичному, соціальному і культурному розвитку.  
Гендерна політика – це комплексна цілеспрямована діяльність держави, яка є інтегруючим компонентом усіх складових напрямків державної кадрової політики.  
Просуваючись на шляху інтегрування в європейське співтовариство, Україна має орієнтуватися на досягнуті там стандарти, в тому числі і в питаннях ґендерної політики. Проблеми реалізації ґендерної політики набувають особливої актуальності в контексті державного управління та соціального розвитку регіонів. 
Аналіз динаміки демографічних процесів в Україні дозволяє зробити висновки щодо посилення негативних тенденцій у розвитку демографічної ситуації як у цілому по державі, так і по окремих регіонах, що знаходить прояв у збільшенні ґендерних диспропорцій і погіршення якості життя населення. У цілому спостерігається: 
- зростання обсягів і темпів депопуляції населення; 
- погіршення його якісних характеристик, зокрема збільшення питомої ваги осіб у віці 60 років і старше (понад 20% населення) і зменшення питомої ваги осіб у віці, молодшому за працездатний; 
- поглиблення ґендерних диспропорцій на ринку праці; 
- невисоке представництво жінок на вищих щаблях влади; 
- зростання демографічного навантаження на населення працездатного віку, при цьому з погіршенням його структури; 
- наявність ґендерного розриву у рівні оплати праці серед працівників з однаковими професійними характеристиками у зв’язку з «вертикальною» формою професійної сегрегації; 
- існування чітких ґендерних відмінностей у структурі захворювань за різними регіонами, що потребує врахування при формуванні лікувально-профілактичних заходів. 
Гендерний дисбаланс стає системним явищем, що зумовлює нерівноцінний доступ і далеко не рівні можливості жінок і чоловіків щодо прийняття рішень стосовно усіх напрямків державного управління та соціально-економічного розвитку країни. 
Прояви ґендерної нерівності у державному управлінні та соціально-економічній сфері спричиняють наслідки зниження економічного зростання та занепад соціальної сфери. 
Наявність цих та інших диспропорцій спричиняє негативні наслідки для соціально-економічного розвитку держави. Таким чином, реалізація ґендерної політики має стати дієвим засобом подолання бідності, сприяння сталому розвитку регіонів та впровадженню ефективного державного управління. 
Головна мета 
 
Впровадження ґендерної політики має на меті: 
• спрямування державних та громадських структур суспільства на врахування ґендерних аспектів у своїй діяльності та поліпшення ґендерної ситуації в Україні; 
• підвищення рівня розуміння зв’язку між ґендерними питаннями, політикою та розвитком у суспільстві; 
• стимулювання зростання зацікавленості щодо усунення гендерних невідповідностей; 
• посилення відповідальності держави щодо зобов’язань в питаннях відтворення кадрового потенціалу усіх галузей економіки. 
Реалізація ґендерної політики має стати важливою складовою подальшого удосконалення системи державного управління, розробки соціальних програм та проектів і включати залучення жінок та чоловіків до економічної діяльності, сприяти вирішенню проблем зайнятості, соціальної захищеності, злочинності, захворюваності. 
Впровадження ґендерних стандартів в усі сфери життя суспільства передбачає об’єктивну оцінку існуючого стану справ і розробку стратегії, яка має враховувати особливості економічного, соціального та духовного розвитку як держави в цілому, так і окремого регіону, практичну оцінку усіх соціальних процесів та ефективність управління соціально-економічним та культурним розвитком країни і є одним із важливих напрямків реалізації державної кадрової політики, яке розглядається як національне завдання. 
 
Основні цілі 
 
Реалізація державної політики має передбачати системну роботу органів державного управління, наукових установ, засобів масової інформації та організацій громадянського суспільства, яка повинна включати: 
- реалізацію принципів ґендерної рівності в усіх сферах життя; 
- зміну стереотипів кадрової політики; 
- забезпечення ґендерно-збалансованого кадрового резерву органів влади, державних підприємств, бюджетних організацій та установ; 
- планування ефективного використання людського потенціалу в усіх галузях економіки. 
Одним з визначальних принципів ґендерного підходу має стати визначення кола осіб, які розробляють та приймають управлінські рішення, хто значною мірою може визначати напрями розвитку держави та регіону, а також результати розроблених програм та проектів. З цієї точки зору важливим чинником адекватного впливу на прийняття рішень стосовно усіх напрямків розвитку країни повинно бути паритетне представництво жінок та чоловіків в органах державної влади та місцевого самоврядування. 
Інтеграція принципів ґендерних стандартів в стратегію державної кадрової політики вимагає чіткого визначення наступних шляхів реалізації: 
- гармонізацію українського законодавства у відповідності із європейськими вимогами щодо ґендерної рівності; 
- включення ґендерної проблематики в усі державні плани і програми ; 
- нормативне закріплення введення ґендерних квот на представництво жінок і чоловіків в органах влади усіх рівнів; 
- послідовне проведення політики позитивних дій щодо забезпечення ґендерної рівності на ринку праці, в соціальній і політичній сфері; 
- розвиток стратегій створення ґендерних бюджетів на національному, регіональному і локальному рівнях, які забезпечать ліквідацію розриву між політичними деклараціями щодо запровадження ґендерної рівності і бюджетними асигнуваннями; 
- запровадження систематичних тренінгів з питань ґендерної рівності для усіх категорій державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, інтегрування ґендерних перспектив в політику розвитку кадрів усіх галузей економіки; 
- запровадження системного аналізу ґендерного впливу в усіх секторах державного втручання; 
- систематичне проведення ґендерного аналізу державної політики. 
 
Першочергові кроки 
 
Таким чином, формування ґендерної політики в Україні потребує здійснення системи політико-правових та організаційних заходів, серед яких найважливішими мають стати:  
• розробка та прийняття концептуального формування розвитку ґендерної політики в Україні з дотриманням європейських стандартів у цій сфері, перш за все шляхом інтегрування ґендерної політики у всі галузі життя; проведення змін у нормативно-правовому забезпеченні здійснення ґендерної політики в Україні;  
• проведення змін в інституціональному забезпеченні координування процесами розробки та впровадження ґендерної політики в Україні; 
• розповсюдження стратегічних європейських документів щодо ґендерної рівності;  
• впровадження у навчальні програми підготовки та перепідготовки кадрів органів державного управління тренінгів щодо вивчення основних принципів європейської політики досягнення ґендерної рівності;  
• проведення соціологічних, правових та політологічних досліджень, семінарів та конференцій з питань гармонізації європейського на українського національного законодавства щодо ґендерної рівності;  
• модернізація системи оплати праці та пенсійного забезпечення, запровадження гнучких трудових контрактів з метою гармонізації професійного і приватного життя як для чоловіків, так і для жінок;  
• підвищення рівня зайнятості населення, зменшення рівня безробіття, скорочення сегрегації на ринку праці;  
• запровадження законодавчих, регуляторних і стимулюючих заходів для досягнення ґендерного балансу в процесі прийняття управлінських рішень. Кадрова політика є складовою частиною стратегічно орієнтованої політики підприємства. Вона визначає характер взаємовідносин керівництва з його персоналом, основні напрями, форми та методи роботи з ним. Кадрова політика спрямована на створення відповідального, згуртованого колективу, здатного своєчасно реагувати на постійно змінювані вимоги ринку з врахуванням стратегії розвитку організації. Вона включає такі елементи: тип влади в суспільстві, стиль керівництва, філософія підприємства, правила внутрішнього розпорядку, колективний договір, статут організації, і через них реалізується. 
Формування кадрової політики здійснюється на основі загальної Декларації прав людини, Конституції держави, Програм керуючої партії, Цивільного кодексу та Кодексу законів про працю. Кадрова політика розробляється вищим керівництвом підприємства і кадровими службами. 
Типи влади в суспільстві 
В суспільстві історично відомі три типи влади, які виникли кілька тисячоліть тому і дійшли до нашого часу через досвід народів і особистостей. Назва їх походить від грецького слова «kratos»— влада. 
Охлократія (ohlos — натовп) — буквально влада натовпу, яка характеризується відсутністю чіткого підпорядкування громадян нормам моралі та права, і суспільна поведінка яких визначається на стихійних зборах, мітингах, демонстраціях. Цей вид влади виник в час розпаду первісного ладу і пройшов всі історичні епохи. Вона існувала в Стародавній Греції, Німеччині, Росії. В основі цієї влади — критика і заперечення існуючих законів держави, громадянської моралі, інститутів влади і апеляції до примітивних інтересів людей типу «ганьба», «грабуй награбоване». 
Автократія (author — автор) — необмежена влада однієї особи. Вона виникла в умовах первісного ладу і її «золотий час» прийшовся на рабовласницький і феодальний лад, коли влада трималась на «караючому ножі». Залежно від форми і міри примусу народу виділяють такі модифікації автократії з найбільш вираженими представниками: 
тиранія (Нерон, Іван Грозний); 
диктатура (Гітлер, Сталін, Франко); 
монархія (Петро І, Наполеон, Катерина II), 
Автократія доцільна, коли проводиться принципово нова політика в суспільстві, на підприємстві і необхідно подолати супротив «натовпу» і старих традицій та підпорядкувати її основній цілі нового лідера. Якщо лідер держави, суспільства, підприємства прогресивний, розумний, то автократія — єдиний спосіб швидкого введення новацій і вирішення поставлених завдань. 
Демократія (demos — народ) — передбачає «владу народу» на основі самоврядування. Демократичний принцип організації держави відомий з часів Стародавньої Греції. Демократія дозволяє використовувати внутрішній потенціал людини, перейти від методів примусу до методів переконань. Розвиток демократії можливий за умов використання в управлінні професійних менеджерів, вибору керівника трудовим колективом, розвитку самоуправління. Демократія базується на принципах самоврядування, виборності керівників, зміною органів влади, підпорядкованості меншості більшості. 
Сучасний етап розвитку України характеризується переходом від автократії до демократії, з проявом охлократії. 
Стиль керівництва 
Кадрова політика значною мірою залежить від стилю керівництва. Типи влади в суспільстві сформували три основних і один комбінований стиль керівництва. 
Авторитарний стиль — керівник при прийнятті рішень орієнтується на власні цілі, критерії та інтереси, практично не рахуючись з думкою колективу та обмежуючись вузьким колом однодумців. У впровадженні рішень в життя займає жорстку позицію, активно використовує методи адміністративного і психологічного впливу. Опозицію не визнає, звільняє «неугодних працівників». Завжди впевнений у собі, спирається на свої як знання, так і зв'язки з державними органами влади. Керівник такого типу може досягнути високих успіхів, але й може привести свою організацію до банкрутства. 
Демократичний стиль базується на поєднанні принципу одноосібного керівництва і самоврядування. Керівник цього типу вибирається членами трудового колективу відкрито на зборах і повинен відстоювати і виражати його інтереси. Як правило, він може успішно виявляти, приймати і реалізувати стратегічні цілі розвитку підприємства, поєднуючи групові інтереси. В роботі опирається на групу однодумців, він є добрим «дипломатом», стратегом, політиком. 
Ліберальний стиль — керівник у прийнятті рішень орієнтується на цілі та інтереси окремих груп трудового колективу, постійно маневрує, щоб зберегти паритет інтересів, часто займає різні позиції сторін. Переваги ліберального стилю заключаються в груповому прийнятті управлінських рішень, проте часто ліберальний керівник не має сильної волі, чіткої цілі, глибоких знань. Це досить нестійкий стиль керівника і походить від охлократії. 
Змішаний стиль — передбачає поєднання перерахованих вище типів керівництва. 
Філософія (кредо) підприємства — це сукупність моральних та адміністративних норм і правил взаємовідносин персоналу, підпорядкованих досягненню стратегічної цілі підприємства. Філософія підприємства включає такі розділи: 
цілі і завдання підприємства, ділові та моральні якості персоналу; 
умови праці, робоче місце, оплата й оцінка праці; 
соціальні цінності та соціальні гарантії. 
Правила внутрішнього трудового розпорядку працівників і службовців є важливим нормативним документом, що регламентує найм і звільнення працівників, робочий час, порядок вирішення трудових спорів. Це внутрішній, нормативний документ, який повинен відповідати Кодексу законів про працю і Типовим правилам та враховувати специфіку підприємства. Він включає такі розділи: 
загальні положення; 
порядок найму і звільнення працівників; 
час праці і відпочинку; 
основні обов'язки працівників та адміністрації; 
службова і комерційна таємниця; 
міри заохочення і покарання. 
Колективний договір — правовий акт, що регулює соціально-трудові відносини між найманими працівниками і роботодавцями. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У Колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: 
забезпечення рівноправності сторін, дотримання норм законодавства; 
встановлення форм, систем і рівня заробітної плати, режиму роботи й умов праці; 
забезпечення участі членів трудового колективу в управлінні організацією; 
реальність забезпечення прийнятих зобов'язань, контроль за виконанням колективного договору і відповідальність сторін. 
Колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії, соціально-побутові пільги. 
Укладанню колективного договору передують колективні переговори. Терміни, порядок ведення переговорів, вирішення розбіжностей, що виникають під час їх ведення, порядок розробки, укладання та внесення змін і доповнень до колективного договору, відповідальність за його виконання регулюються Законом України «Про колективні договори і угоди». 
Колективні договори підлягають підвідомчій реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади. 
Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін, або з дня, зазначеного в ньому і діє протягом встановленого терміну. 
Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації. 
Якщо умови договору погіршують становище працівника, порівняно з діючим законодавством, то він визнається недійсним, оскільки колективний договір не може погіршувати становища працівників порівняно з генеральною, галузевою і спеціальними угодами. 
Зобов'язання колективного договору у сфері зайнятості передбачають збереження кількості робочих місць шляхом заміщення вибуваючих новими, створення умов для професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, надання матеріальної та іншої допомоги сім'ям працівників при втраті ними роботи і заробітку. 
Контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, які його уклали, чи уповноваженими ними представниками. 
Важливість підписання колективного договору підтверджується такими фактами: 
цей документ забезпечує стійкі відносини між колективом працівників і власником, чітко визначає права й обов'язки сторін; 
наймані працівники можуть задовольнити свої інтереси в більшому обсязі, якщо вони діють колективно, про що свідчить досвід країн з ринковою економікою; 
при діючих правилах партнерських відносин наймані працівники мають більше можливостей одержувати інформацію про фінансовий стан підприємства, про його позиції на ринку, що дозволяє визначитись у своїх вимогах до роботодавця, в першу чергу, відносно оплати, умов і охорони праці; 
у будь-якому випадку працівники мають можливість брати участь у прийнятті рішень, що послаблює абсолютну владу роботодавця. 
Кадрова політика формується в загальній концепції підприємства, поряд з виробничою, фінансовою, економічною та маркетинговою. з комітетом профспілки. Терміни і графі-ки атестації доводяться до зведення працівників, що атестуються, не менш ніж за один місяць до початку атестації.