Охрана окружающей среды и рациональное использование природных ресурсов

Охорона земельних угідь  — сукупність науково обгрунтованих  заходів, спрямованих на ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із сільськогосподарського обігу внаслідок промислового, транспортного, міського і сільського будівництва та видобутку корисних копалин, запобігання підтопленню, заболоченню засобом гідротехнічного й меліоративного будівництва, підвищення фізико-хімічних властивостей, знищення в них отруйних хімічних речовин при застосуванні мінеральних добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, запобігання забрудненню грунту відходами промислового виробництва, паливом і мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт, захист від водної та вітрової ерозії, раціональне регулювання грунтотворчого процесу в умовах інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та його індустріалізації.

Подальший розвиток земельних  відносин і землекористування на засадах сталого розвитку зумовлює необхідність еколого-економічної оптимізації орних земель, як важливої складової навколишнього середовища.

В екологічному аспекті  отмального використання земель можна  відмітити три сторони: збереження й відтворення продуктивності самих земель (їх площ і родючості); запобігання негативному впливу їх використання на навколишнє середовище – грунти, води, ліси і загалом природні комплекси; забезпечення високої якості сільськогосподарської продукції відповідно до біологічних (медичних) норм.

Під час пошуку найкращих  варіантів вирішення проблеми оптимізації  землекористування в регіоні  необхідно виходити з таких принципів:

- безумовної цінності  сільськогосподарських земель, тим  більшої, чим вища якість земель, звідсь випливає обов’язковість повної вартості компенсації за вилучення продуктивних земель з обороту;

- недопустимості втрати  продуктивних земель через нераціональне  використання (ерозія, дефляція, заболочення  тощо);

- можливості безоплатної  передачі сільськогосподарських земель у природоохоронне природокористування;

- обов’язкової і якнайшвидшої  рекультивації земель, вилучених  для добування корисних копалин;

- неминучого скорочення  площі продуктивних земель,яке  повинно супроводжуватися підвищенням  продуктивності земель, що залишаються в обробітку.

Усе викладене дозволяє перейти від теоретичного аналізу  проблеми оптимального використання сільськогосподарських  земель до практичної оптимізації, тобто  до конструктивної частини її вирішення.

 

2.4. Лісові ресурси

 

_{Станом  на 01.01.2011 рік площа лісів Київської області становить близько 730 тис.га.}

_{Площа лісів за останні  роки залишається  стабільною, та не збільшується по причині вилучення  лісів для не лісогосподарських  потреб, хоча і створюється  щорічно від 100 до 300 га нових лісів.}

_{Обсяги  садіння та висівання  лісу зменшується  внаслідок зменшення  обсягів суцільних  зрубів хвойного та твердолистяного  господарства та збільшення відсотку суцільних  зрубів м'яколистяного господарства, відновлення  лісу, після якого  проходить природним шляхом.}

_{Для досягненням оптимальної  науково-обгрунтованої  лісистості області (23%) необхідно нарощувати обсяги створення  захисних лісових  насаджень (створення  нових лісів) за рахунок  деградованих і малородючих  грунтів, які доцільно передати державним  спеціалізованим підприємствам для заліснення.}

_{На  жаль на даний час  це неможливо по кількох  причинах:}

_{- необхідно  внести доповнення  до ст. 208 Земельного  кодексу України  та постанови Кабінету  Міністрів України  від 17.11.1997 щодо  звільнення від  відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва спеціалізованих лісогосподарських підприємств у випадку надання їм у постійне користування для заліснення техногенно-забруднених, деградованих та малородючих земель, що вилучені із сільськогосподарського використання;}

_{- необхідно  розробити механізм  викупу державою  під заліснення  розпайованих земель, які не використовуються  за цільовим призначенням, необхідно розробити  загально обласний  проект землеустрою  щодо зміни цільового  призначення деградованих  і малородючих грунтів сільськогосподарських земель для їх подальшого заліснення.}

Вікова структура розподілена наступним чином: на молодняки припадає – 18,5%, середньовікові – 49,7%, пристигаючі – 19,3%, стиглі і перестійні – 12,5%.

Лісовідновлення та лісорозведення проведено на площі – 2346,0 га в тому числі посадка і посів лісу – 2081,0га (101,0 га захисні насадження), залишено під природнє зарощування – 265,0га.

Важливим завданням  розвитку лісогосподарського комплексу  області є забезпечення максимальної координації фінансово-економічних, організаційно-правових, відомчо-управлінських ресурсів, їх концентрованої мобілізації на пріоритетних напрямах – лісовирощуванні та лісорозведені.

Необхідно забезпечити  стале управління лісами та ведення  лісового господарства, що передбачає створення умов для збалансованого вирішення економічних, екологічних і соціальних питань шляхом покращення обліку та використання лісових ресурсів, підвищення рівня ведення лісового господарства.

Пріоритетами при оцінці ступеня сталості ведення лісового господарства, управління лісовими ресурсами та лісовирощування повинно стати:

- збалансоване і невиснажливе  використання земельних ресурсів;

- збільшення лісистості  території; 

- захист уразливих  екосистем; 

- екологічно безпечне  ведення лісового господарства;

- збереження та відновлення  біологічного різноманіття;

- забезпечення сталого  розвитку району, регіону. 

Стосовно природоохоронних норм, скорочення до мінімуму ступеня  пошкодження грунтів та фітоценозів  при виконанні лісогосподарських  заходів, вдосконалення технічного оснащення працівників, використання можливостей природного поновлення насаджень у відповідних лісорослинних умовах, залишення на лісосіці порубкових рештків як мікробіотипів (у межах санітарних норм та правил пожежної безпеки). 

Важливими напрямами  збереження і раціонального використання лісових ресурсів є забезпечення:

- санітарного стану  та життєздатності лісів; 

- екологічність лісокористування  на основі екосистемного (ландшафтно-водозбірного) підходу; 

- ступінь використання, підтримки та підвищення біосферних  функцій лісів; 

- збалансоване та невичерпне  використання ресурсів лісу, найбільш  повного і раціонального використання лісових ресурсів та земель лісового фонду, своєчасне і якісне відтворення зрубаних площ, підвищення продуктивності та цінності лісів, підвищення охорони лісів від пожеж, шкідників і хвороб;

- вирощування посадкового  матеріалу для озеленення населених пунктів;

- регламентація рекреаційних  навантажень і благоустрій зелених  зон населених пунктів, у першу  чергу їх лісопаркових поясів.

 

 

2.5. Біологічне різноманіття та заповідні території

 

На території Київської  області станом на 01.01.2011 року нараховується – 182 територій та об’єктів, загальною площею 104620,99 га, що складає 3,72% від адміністративної площі Київської області, в тому числі 21 об’єкт загальнодержавного значення загальною площею – 80908,92 га та 159 об’єктів місцевого значення загальною площею – 23712,07 га. З них 15 заказників, 2 пам’ятки природи, 1 дендрологічний парк, 3 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. До об’єктів місцевого значення входить 72 заказники, 57 пам’яток природи, 11 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, 17 заповідних урочищ та 2 регіональних ландшафтних парків. 

Згідно з базовим Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" всі об'єкти рослинного і тваринного світу підлягають державній охороні, а їх використання здійснюється на основі спеціальних дозволів. Спеціальні питання з охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу регулюються Законом України "Про тваринний світ", а щодо охорони і регулювання використання рослин - Законом України "Про рослинний світ". Питання збереження біологічного різноманіття в межах територій природно-фонду висвітлені у Законі "Про природно-заповідний фонд України", а щодо рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин — в Положенні про Червону книгу України.

Важливе місце в збереженні біорізноманіття України посідають  міжнародні природоохоронні конвенції. Окрім Конвенції про біологічне різноманіття, Україна з 1989 р. є стороною Конвенції про охорону всесвітньої  культурної та природної спадщини. Крім того, 29.10.1996 р. Верховна Рада України прийняла закони про приєднання до Бернської і Рамсарської конвенцій. У 1999 р. Україна приєдналася до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITEC), Бонської конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин, Угоди про збереження кажанів в Європі, до Угоди про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів. Міжнародна співпраця в галузі збереження біорізноманіття є одним з пріоритетних напрямків роботи Мінприроди України.

В 1995 р. у м. Софія Україна  підписала Всеєвропейську стратегію  збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Ряд положень цієї стратегії  лягли в основу Концепції збереження біологічного різноманіття України (розроблена на виконання Конвенції про біологічне різноманіття), яка 12.05.1997 р. затверджена постановою № 439 Кабінету Міністрів України. На основі цієї концепції буде розроблена Національна програма збереження біологічного різноманіття до 2015 року, а також Програма розбудови екологічної мережі в Україні.

Збереження природного біологічного різноманіття України, різноманіття її ландшафтів — одне з найважливіших  завдань природоохоронної діяльності держави. Основним напрямком у збереженні природного біологічного різноманіття України та різноманіття її ландшафтів є формування репрезентативної, науково обґрунтованої мережі територій і об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ). Ця діяльність триває  з часу організації першого в Україні (1898) заповідника "Асканія-Нова".

Зелена книга України, яка була розроблена спеціалістами  Інституту ботаніки Національної академії наук в 1987 p., набула нормативного характеру  згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів  України від 29.01.1997 р. Мінприроди України наказом № 17 від 19.02.1997 р. затверджено Положення про Зелену книгу України, що створює правову базу для розробки заходів щодо збереження рідкісних рослинних угруповань, насамперед шляхом встановлення відповідного режиму їх використання.

Ця розробка є унікальним у світовій практиці виданням і представляє новий концептуальний підхід до збереження біологічного різноманіття, роблячи наголос на його ценотичному аспекті. В ній представлено 126 рідкісних рослинних угруповань, які склалися в процесі еволюції і потребують охорони. У ценотичному відношенні серед цих угруповань: лісових — 51, степових — 26, лучних — 16, водних — 16, болотних — 12, чагарникових — 5. Наведені цифри корелюють з ценотичним різноманіттям та ступенем змін в основних типах рослинності України.

Дослідженнями, які пов'язані  з вивченням і розробкою заходів  для збереження біологічного різноманіття, зайняті наукові установи та центри Національної академії наук України, насамперед інститути ботаніки, зоології, гідробіології, географії, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії. Ряд питань, пов'язаних з науковим пошуком і управлінням в цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути Мінприроди України та інших органів виконавчої влади.

Все активніше в природоохоронній діяльності бере участь громадськість. Проявом цього стало створення багатьох громадських організацій, асоціацій, об'єднань і груп екологічного напрямку.

Окрім Конвенції про  біологічне різноманіття, іншим базовим  документом для реалізації в Україні екополітики в сфері збереження довкілля є Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. На основі цих міжнародних актів була розроблена і схвалена відповідною постановою Кабінету Міністрів України Концепція збереження біологічного різноманіття України (Національна стратегія), структура і зміст якої в цілому відповідає нормам Всеєвропейської стратегії.

Українськими дослідниками фундаментальним чином проаналізовано проблему біорізноманіття, зокрема  ними були здійснені розробки "Перспективна мережа заповідних територій", "Зелена книга України", "Продромус рослинності України", а також розроблена методологія інвентаризації об'єктів живої природи, складено Червону книгу України, визначники рослин, в т. ч. водоростей, грибів, різних груп тварин. Серії наукових монографій охопили систематичні, геоботанічні та екологічні аспекти природи України

Законом «Про екологічну мережу України» визначено перелік  категорій земель, які включаються  до структурних елементів екомережі. Це території, що вже мають певний охоронний статус (території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, прибережні захисні смуги, рекреаційні території тощо), а також ті, що не охороняються і інтенсивно використовуються (природні сіножаті та пасовища, тощо). До цього переліку включено й радіоактивно забруднені землі, що не використовуються і підлягають охороні як об'єкти з особливим статусом, а також території з деградованим рослинним покривом, які підлягають ренатуралізації. Розрізняють біосферний, континентальний, національний, регіональний (обласний) та локальний (місцевий) рівні екомережі. Ключовим є регіональний рівень, оскільки він забезпечує формування реальної територіальної системи екомережі.