Ліквідність комерційного банку АБ «ПОЛТАВА-Банк»

Одночасне використання результатів нормативного та структурного методів оцінки дозволяє точніше визначити величину ризику незбалансованої ліквідності, виявити фактори, що є визначальними для нього, розробити систему заходів щодо зниження ризику.

Також для оцінювання ліквідності використовують такий показник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

• кошти «на вимогу»;
• від 2 до 31 дня;
• від 32 до 365 днів;
• більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від`ємний, якщо активи перевищують пасиви, то геп додатній. Ідеальною буде ситуація, коли геп, як різниця між групами активів і пасивів, не має великого додатного чи від`ємного значення, тобто між ними існує збалансованість, і кожна група зобов`язань покривається відповідною групою активних вкладень. Однак на практиці це досягається не завжди. Необхідність заробляти прибутки спонукає банківських управлінців шукати для цього відповідні шляхи. І одним з таких шляхів є «розтягування» строку дії кредитної угоди на тривалий період. Житлові кредити населенню на 10-20 років з погляду ліквідності банку-це ризиковані операції. Жоден український банк не має довгострокових ресурсів для цього, а тому шлях, обраний ними, цілком зрозумілий. Банки мінімізують свої ризики через заставу як матеріалізований інструмент, якому надаються властивості звичайних речей, а саме: можливості вільного обігу та обміну у разі виникнення на це потреби. Застава під іпотечним кредитом у вигляді іпотечного цінного папера вже має ці властивості. Банк може перепродати таку заставу. У перспективі і кредити можуть стати предметом обміну. У міжнародній банківській практиці такі операції дістали назву своп-контрактів [5].

 

 

 

2.3. Підходи до управління ліквідністю комерційного банку

 

Щоденна робота з підтримки достатнього рівня ліквідності є неодмінною умовою самозбереження та виживання банку. Без якісного управління ліквідністю банк не зможе виконувати свої основні функції щодо обслуговування населення та суб`єктів господарювання, здійснення кредитно-інвестиційної діяльності, тому вирішення проблем підтримки ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі менеджменту банку.

З огляду на це, підтримка ліквідності банку, вивчення негативних наслідків її недотримання, аналіз існуючих стратегій управління нею набувають особливого значення в період фінансових криз та нестабільності світових ринків. Однак розв`язання цієї проблеми ускладнюється тим, що сьогодні відсутнє однозначне визначення характеру й напрямів управління банківською ліквідністю. А відтак ці питання потребують додаткового вивчення.

Для якісного та ефективного управління банківською ліквідністю насамперед необхідно з`ясувати, що таке управління ліквідністю – явище, процес, набір інструментів та механізмів або щось інше.

За думкою Ф. Мишкіна, управління ліквідністю – це рішення, що прийняте банком для підтримання достатньої ліквідності активів, аби задовольнити зобов`язання банку перед вкладниками [5].

Джозеф Ф. Сінки управління банківською ліквідністю визначає як процес створення коштів для того, щоб мати можливість сплатити договірні або традиційні зобов`зання за прийнятними цінами в будь-який час [10].

На думку вітчизняних науковців, управління банківською ліквідністю полягає в управлінні кредитними операціями та операціями із залучення коштів банку з метою максимізації прибутку (доходу) шляхом вибору порядку розміщення власних і залучених коштів.

А.В. Шаповалов у своїх наукових розробках визначає управління ліквідністю як процес створення можливостей доступу до коштів, що можуть бути залучені за розумною ціною, і як необхідний час для виконання взятих зобов`зань та здійснення активних операцій [3].

Західні теорії менеджменту розглядають управління ліквідністю як визначальний показник усіх методів розміщення банківських коштів [5].

Отже, з вище наведеного можна зрозуміти, що одностайності щодо визначення сутності управління ліквідністю банку не існує.

Враховуючи теоретичні розробки вітчизняних та зарубіжних науковців, можна зробити висновок що:

1) головною  метою управління банківською  ліквідністю є забезпечення фінансової  стійкості та надійності банку;

2) завданням  управління банківською ліквідністю  є:

• здійснення діагностики рівня (стану) ліквідності;
• оцінка впливу дії факторів внутрішнього та зовнішнього середовища на банківські ліквідність;
• управління активами, пасивами за термінами погашення, валютами тощо;
• управління вартістю ресурсів, які використовуються для забезпечення ліквідності;
• управління ризиком незбалансованої ліквідності, а також пов`язаними з ними ризиками: процентним, кредитним, валютним, операційним;
• управління грошовою позицією банку;
• прогнозування потреби в ліквідних коштах.

На практиці існує чотири основні теорії управління ліквідністю, які є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку (рис. 2.2).

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.2. Теорії управління ліквідністю

 

Відповідно до теорії комерційних кредитів, банк може зберігати свою ліквідність у разі, коли активи розміщені в короткострокові кредити, що своєчасно погашаються при нормальному стані ділової кон’юнктури. Тобто, банк повинен видавати кредити підприємствам лише на поповнення оборотного капіталу або під створення товарних запасів та враховувати виключно короткострокові цінні папери. Крім того, суттєво розширили можливість підтримки ліквідності банку процеси розвитку вторинних ринків цінних паперів і деяких видів кредитів (іпотечного, споживчого кредиту). Наприклад, такий механізм як сек’юритизація активів доз-воляє зняти частину ризикових активів з балансу банку і поліпшити його поточну ліквідність шляхом перетворення менш ліквідних активів на більш ліквідні [64].

Основним недоліком теорії комерційних кредитів було те, що вона добре працювала в умовах стабільного розвитку економіки, але не в умовах економічної кризи.

У періоди економічного спаду підприємства зазнають значних труднощів зі збутом своєї продукції, що спричиняє несвоєчасне погашення ними банківських кредитів. У результаті кредитні установи, що надають переважно короткострокові кредити підприємствам на поповнення їх оборотного капіталу, зазнають великих збитків, що, врешті-решт, позначається на ліквідності банків.

Теорія переміщення (трансформації) активів стверджує, що банк може підтримувати свою ліквідність, якщо він постійно має достатню кількість таких активів, що можуть бути легко трансформовані в готівку у будь-який час.

Недолік теорії переміщення активів полягає в обмеженій кількості активів, прийнятних як вторинні резерви банківської ліквідності. Банк, відповідно до цієї теорії, повинен прагнути розширити свої вкладення в активи, які легко перетворюються, однак такі активи практично не приносять доходу. Отже, збільшення частки вторинних резервів у банківських активах обмежує рівень рентабельності банку. Крім того, в період економічних криз вартість навіть першокласних цінних паперів може значно знижуватися.

Загальноприйнятим правилом формування структури банківських активів є наявність фактично в кожного банку активів, що легко трансформуються, так званих резервів ліквідності другої черги. Банки формують свої вторинні резерви ліквідності переважно у вигляді державних цінних паперів.

Якщо недискреційні перетворення активів наперед плануються з метою зіставлення операційних надходжень за договірними вимогами банку з операційними платежами за його зобов'язаннями, то такий підхід до управління ліквідністю називається теорією очікуваного доходу. Суть цієї теорії полягає в тому, що за основу платежів банку в рахунок погашення кредитів приймаються майбутні доходи позичальників. Тобто, акцент у діяльності банку із забезпечення своєї ліквідності робиться на оцінці ділового ризику операцій, що кредитуються. Ця теорія також стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати через органі-зацію структури кредитів і інвестицій (вкладень у цінні папери) за строками їх пога-шення, намагаючись зробити так, щоб надходження готівки були регулярними і передбаченими. Портфель, значну частину якого складають кредити, що передба-чають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення основного боргу і відсотків, є ліквідним, оскільки регулярні потоки готівки легко планувати [5].

Теорія очікуваного доходу може бути використана тільки в умовах стабільної економіки, коли більшість підприємств мають стабільний фінансовий стан (коли у банків є можливість відбору надійних позичальників) і загальний рівень попиту на товари і послуги, що вироблюються в економіці, достатньо високий. Тобто, теорія очікуваного доходу використовується на практиці тільки тоді, коли загальний ризик проведення кредитних операцій незначний.

Починаючи з 1960-х рр. банки для розширення своїх операцій почали активно залучати додаткові ресурси з грошового ринку, зокрема: кредити в інших банків (зокрема кредити в центрального банку); кошти, отримані від продажу активів за умови зворотного викупу ("репо-угоди"); кошти, отримані від випуску короткострокових боргових зобов'язань (головним чином депозитних сертифікатів). Строк таких запозичень, як правило, не перевищує одного року.

Метод управління банківською ліквідністю, заснований на мобілізації грошових коштів із зовнішніх (по відношенню до банку) джерел, отримав назву теорія управління пасивами (теорія мобілізації коштів). Можливість для банку здійснювати широке запозичення на грошовому ринку для регулювання своєї ліквідності значною мірою залежить від його кредитоспроможності і репутації.

Широкому застосуванню в банках, для регулювання ліквідності, теорії управління пасивами сприяв процес стрімкого підвищення попиту на банківські кредити при одночасному повільному зростанні бази основних депозитів (строкових і ощадних вкладів, депозитів до запитання).

Підхід до забезпечення банківської ліквідності, заснований на управлінні пасивами, має низку переваг порівняно з методами, що ґрунтуються на управлінні активами. По-перше, він дозволяє банку не змінювати структури активів, що склала-ся. По-друге, банк здатний безперешкодно залучати в необхідних обсягах ресурси із зовнішніх джерел, може мінімізувати свої активи у формі високоякісних (ліквідних), але низькодохідних інструментів. По-третє, шляхом запозичення коштів на грошо-вому ринку банк може уникнути необхідності збиткового продажу своїх довгостро-кових дохідних активів (тобто за ціною нижчою від ціни їх первинного придбання) – боргових цінних паперів, деяких видів кредитів – у випадку, якщо виникла раптова потреба в ліквідних засобах для задоволення законних вимог клієнтів.

Проте метод управління пасивами має й недоліки, основні з них такі. Пасиви, що залучаються ззовні є ресурсами короткострокового характеру. А оскільки банки залучають їх, як правило, для фінансування середньо– і довгострокових вкладень, то підвищується ризик незбалансованості за строками між активними і пасивними банківськими операціями. Це може привести до ситуації тимчасової неплатоспроможності банку, коли коштів, що вивільняються з активних операцій, буде недостатньо для погашення строкових зобов'язань перед вкладниками. Більш того, банк, який постійно залучає ресурси грошового ринку, потрапляє в залежність від його стану (тобто від можливості отримати рефінансування з ринку). У періоди економічних криз, коли всі економічні суб’єкти відчувають дефіцит вільних грошових коштів, у банку може виникнути дефіцит ресурсів для погашення попередніх зобов'язань. І, нарешті, внаслідок високих витрат банку за використання зовнішніх ресурсів знижується рентабельність його діяльності.

На основі аналізу існуючих теорій управління ліквідністю та аналізі банківської практики можливо визначити альтернативні підходи до підтримання платоспроможності банку. Менеджери банку повинні або завжди утримувати необхідний запас ліквідних активів, або мати можливість у разі потреби залучити їх на фінансових ринках [7].

Як показує практика, дрібні і середні банки у своїй роботі з управління ліквідністю в основному управляють активами. Через свою слабо розвинену інфраструктуру і незначну популярність такі банки мають обмежені можливості щодо оперативної мобілізації коштів із зовнішніх джерел. Великі банки мають більший доступ на ринок зовнішніх ресурсів. Вони прагнуть більше спиратися в своїй діяльності на управління пасивами. Широке використання великими банками для регулювання своєї ліквідності методів, заснованих на управлінні пасивами, обумовлено насамперед їх прагненням мінімізувати частку недохідних активів (резервів ліквідності другої черги).

 

РОЗДІЛ 3. КРИТИЧНА ОЦІНКА УПРАВЛІННЯ ЛІКВІДНОСТЮ

АБ «ПОЛТАВА-БАНК»

 

3.1. Прогнозування потреби в ліквідних коштах АБ «Полтава-банк»

 

Сучасні умови ведення банківського бізнесу потребують від менеджменту банку розроблення нових та ефективного застосування перевірених часом підходів до управління ліквідністю, відповідних захисних заходів для зменшення негативного впливу на її рівень, зважаючи на швидкозмінність і нестабільність перебігу економічних процесів та необхідність постійної підтримки належного рівня фінансової стійкості банку [21].

Важливою складовою ефективного регулювання ліквідністю є прогнозування ліквідності центральним банком. Прогнози ліквідності дають змогу центральному банку вирішити, яку кількість ліквідності необхідно забезпечити або поглинути на ринку щоденно для згладжування небажаних коливань в попиті й пропозиції. Метою згладжування коливань є створення стабільних умов ліквідності та управління центральним банком операційною ціллю, якою найчастіше є короткострокова ставка на грошовому ринку.

Чітка і ефективна організація процесу прогнозування ліквідності є необхідною для створення точних і своєчасних планів центрального банку з регулювання ліквідності, зумовлює ефективність прийнятих рішень щодо застосування тих чи інших інструментів монетарної політики. Прогнози ліквідності повинні бути організовані як повторюваний процес на щоденній основі, а також у коротко-та середньостроковому періоді, при якому кожнанова інформація відразу включається до складу. Горизонти й інтервали прогнозування ліквідності відрізняються залежно від інституційної системи країни. У банківських системах із використанням резервних вимог, як інструментів монетарної політики, короткостроковий горизонт прогнозування включатиме як мінімум поточний період зберігання резервів. Важливим є використання належних методів прогнозування ліквідності, але вирішальними є наступні фактори [17]: