Шпаргалка по арбитражному процессу

Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром І  заявникомакредитива і не повинні  суперечити чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.

51. Підвідомчість справ гоосподарським  судам.Слід звернути увагу, що для того щоб обґрунтовано визначити, зо спір слід розглядати в порядку господарського судочинства необхідно встановити наступні умови:o участь у спорі суб'єкта господарювання;o наявність між сторонами, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Так, господарським судам підвідомчі наступні спори:1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.2) справи про банкрутство.До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, З урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки і банківську діяльність".3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.Вищий господарський суд України дав роз'яснення у своєму Листі від 21.08.2007, № 01-8/741 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням конкурентного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)" щодо підвідомчості визначеної в п. З ч. І ст. 12 категорії справ господарському суду4) Відповідно до Постанови Пленуму ВГСУ від 24.10.2011 № 10, справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, визнання недійсними установчих документів товариства або договорів про відчуження майна тощо5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.Щоб визначити особливість розгляду в господарських судах спорів, що виникають з земельних питань, необхідно звернути увагу на Постанову Пленуму Вищого господарського суду України, від 17.05.2011, № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин"

52. Відповідальність за порушення  законодавства про захист економічної  конкуренції

Розділ VIII Закону “Про захист економічної конкуренції” установлює перелік двадцяти видів порушень законодавства про захист економічної  конкуренції, а також санкції  за їх вчинення. 
   Зокрема, згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є: 
   - антиконкурентні узгоджені дії;   - зловживання монопольним (домінуючим) становищем; 
   - антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;   - невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі;   - концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна;   - неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правових актів строки тощо.   Порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом.   Найбільш розповсюдженою санкцією за порушення антимонопольного законодавства в Україні є накладення штрафів на суб'єктів господарювання органами Антимонопольного комітету України. 
   Згідно зі ст. 52 Закону органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на об'єднання, суб'єктів господарювання: юридичних осіб; фізичних осіб; групу суб'єктів господарювання — юридичних та/або фізичних осіб, що відповідно до ст. 1 Закону визнається суб'єктом господарювання, у випадках, передбачених ч.4 ст.52. 
   Розміри штрафів диференційовані залежно від виду правопорушення. 
   Ст. 53 Закону передбачає таку специфічну санкцію, як примусовий поділ. Якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. 
   Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців. 
   Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. 
   Згідно з ч.1 ст.54 Закону “Про захист економічної конкуренції” за правопорушення, передбачені пп. 13-16 ст. 50 Закону, посадові особи та інші працівники суб'єктів господарювання, працівники органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом. 
   За правопорушення, передбачені пп. 4,13—16 ст. 50 Закону, посадові особи органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом. 
   Адміністративна відповідальність передбачена ст.ст. 166-1-166-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП). 
   Цивільно-правова санкція у вигляді відшкодування шкоди передбачена ст.55 Закону. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування. 
   Деякі порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть тягнути за собою відшкодування шкоди в подвійному розмірі — шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пп. 1, 2, 5,10,12, 18, 19 ст. 50 Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

53. Правові засади захисту економічної  конкуренції в Україні.

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна  економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської  діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку  і стимулюють виробництво тих  товарів, яких потребує споживач.

З конкуренції, що існує в  умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну  від неї "соціалістичний" монополізм народився в умовах досить специфічних  форм економіко-організаційного розвитку нашої держави у складі СРСР. Він  є наслідком свідомої економічної  політики соціалістичної держави (як носія  політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового  ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних  методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є  також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва  та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України "Про  економічну самостійність України" від 3 серпня 1990 р. зміст, мету та основні  принципи економічної самостійності  України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки  і соціальної сфери, організації  фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові

про реалізацію зазначеного  закону включила до переліку законодавчих актів, які б забезпечували дію  Закону України "Про економічну самостійність  України", антимонопольне законодавство. За час, що минув, зроблено вагомі кроки  на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження  монополізму та недопущення недобросовісної  конкуренції в підприємницькій  діяльності", який визначав правові  основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набранням чинності Законом України "Про захист економічної  конкуренції" від 11 січня 2001 р. Закон "Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції в підприємницькій  діяльності" втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний  комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові  засади захисту господарюючих суб'єктів  і споживачів від недобросовісної  конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної  конкуренції" від 7 червня 1996 р.

Порядок розгляду Антимонопольним  комітетом України і його територіальними  відділеннями справ про порушення  антимонопольного законодавства визначався Правилами розгляду справ про  порушення антимонопольного законодавства  України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України  від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження  від 29 червня 1998 p.), а нині регулюється  нормами розділів VII та XI Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Таким чином, на сьогодні законодавство  про захист економічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається  з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про  Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної  конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих  законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон  України "Про захист економічної  конкуренції", який регулює відносини  органів державної влади, органів  місцевого самоврядування, органів  адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами  у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється  змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним  досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок  чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий  суб'єкт господарювання не може визначати  умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної  конкуренції, однією з яких є антиконкурентні  узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у  будь-якій формі, а також будь-яка  інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів  господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

54. Правовий статус промислово-фін  груп.

Специфічним видом господарських  об'єднань є промислово-фінансові  групи (ПФГ). Відповідно до п. 7 ст. З Закону України "Про підприємства в Україні" порядок створення, реорганізації  та ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрації регулює  спеціальне законодавство.

Чільне місце серед  актів цього законодавства посідають  Закон України "Про промислово-фінансові  групи в Україні" від 21 листопада 1995 р. та Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затверджене  постановою Кабінету Міністрів України  від 20 липня 1996 р. № 781.

Згідно із зазначеним Законом  промислово-фінансова група являє  собою об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації  всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється  за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних  програм розвитку пріоритетних галузей  виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми відповідно до міждержавних договорів, а також виробництва кінцевої продукції.

Особливістю ПФГ є наявність  у ній головного підприємства, тобто підприємства, створеного відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні  і офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства, до складу ПФГ входять її учасники. Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ  або надає банківські та інші послуги  учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання  прибутку.

Учасники ПФГ, серед яких обов'язковою є наявність банківської  установи, зберігають статус юридичної  особи, тоді як ПФГ статусу юридичної  особи не має. Право діяти від  імені ПФГ має виключно головне  підприємство ПФГ.

Ініціаторами створення  ПФГ виступають підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони:

- приймають протокольне  рішення про намір створити  ПФГ;

- приймають Генеральну  угоду про сумісну діяльність  у виробництві кінцевої продукції  ПФГ;

- розробляють та затверджують  техніко-економічний проект обґрунтування  створення ПФГ;

- розробляють проекти  двосторонніх угод про поставки  проміжної продукції ПФГ (або  надання відповідних послуг);

- визначають уповноважену  особу ініціаторів створення  ПФГ.