Шпаргалка по "Уголовное право"

62. Поняття крайньої  необхідності, умови правомірності.

 Ст.16 КК передбачено:  “не є злочином дія, яка  хоч і підпадає під ознаки  діяння, передбаченого кримінальним  законом, але вчинена в стані  крайньої необхідності, тобто для  усунення небезпеки, що загрожує  інтересам держави, громадським  інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Таке заподіяння шкоди має оцінюватись як правомірне, воно у більшості випадків буде суспільно корисним. Одна з найголовніших умов правомірності - заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена. Умови правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: 1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом; 2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом; 3) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності. Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена: 1) природними явищами (повінню, землетрусом, іншим стихійним лихом); 2) будь-якими діями (бездіяльністю) людей, в тому числі і попередніми діями (бездіяльністю) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності (не має значення наявність/відсутність вини осіб, дії яких створили загрозу; може буди створене правомірними і неправомірними, необережними і невинними діями людей); 3) технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, порушенням режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями; 4) фізіологічним (біологічним) станом інших людей: надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби; 5) поведінкою тварин: напад розлюченого бугая, собаки, втеча диких тварин з зоопарку, епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо. Колізія обов`язків (необхідність вибору особою з двох чи більше об`єктів того, заподіяння шкоди якому відвернути при неможливості її відвернення одночасно від усіх об`єктів). Вчинення особою дій по відверненню загрози заподіяння шкоди одному з інтересів, які охороняються, зумовлює заподіяння шкоди іншому інтересу внаслідок дії факторів, якими загроза створена. Загроза заподіяння шкоди для визнання дій особи як вчинених у стані крайньої необхідності має бути наявною, існуючою реально, а не лише в уяві особи. Оцінювати наслідки відверненої і заподіяної шкоди необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їх кількісного виразу. Свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життя однієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим у стані крайньої необхідності. Відмінності крайньої необхідності та необхідної оборони: 1) джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а за крайньої необхідності - будь-які фактори; 2) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила посягання, а за крайньої необхідності - третім особам; 3) при виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов`язковим, за крайньої необхідності - обов`язковим; 4) шкода, заподіяна в стані необхідної оборони може бути різною, перевищувати можливу шкоду, але межі оборони не повинні бути перевищені, за крайньої необхідності - заподіяна шкода має бути меншою; 5) згідно ст.444 ЦК шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, не підлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, а шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності згідно зі ст.445 ЦК повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла, враховуючи обставини суд може покласти обов`язок відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду, повністю або частково.

63. Фізичний або психічний  примус, їх кримінально-правове значення.

Стаття 40 Фізичний або  психічний примус

64. Діяння, пов'язане з  ризиком - обставина, що виключає  злочинність діяння.

Об`єктивно однакові дії  особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні і правомірні; як суспільно небезпечні та протиправні; як такі, що ставлення до них як законодавства , так і суспільства, є нейтральним. Дії особи, які при об`єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального називаються по-різному: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння; 2) обставини, що виключають протиправність діяння; 3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння; 4) обставини, що виключають суспільно небезпечність чи протиправність діяння; 5) обставини, що виключають винність; 6) обставини, що виключають караність діяння; 7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо. У КК передбачені як самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння: необхідна оборона (ст.15) та крайня необхідність (ст.16). Крім того, в ч.5 ст.15 передбачено, що дії по затриманню особи, яка вчинила напад, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони. У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути: 1) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; 2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність; 3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності; 4) обставини, що звільняють від покарання. Спільна ознака у 1) і 2) - неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, але 1) - як правило суспільно корисне діяння, а 2) - суспільно небезпечне. За наявності обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і під час розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознаки злочину, яки й не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених КК, зокрема, ст.51. ч.1 ст.50, або звільняється від покарання за вчинений злочин за ч.2 ст.50.

Обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, - це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених кримінальним законом як злочини, є правомірними через припис закону про можливість, необхідність чи обов`язковість їх вчинення. Умовно такі обставини можна об`єднати в три групи: обставини, що є здійсненням особою свого суб`єктивного права (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, професійний ризик, заняття спортом, застосування батьками заходів домашнього нагляду щодо дітей тощо); обставини, що є виконанням правового обов`язку (виконання наказу чи розпорядження, виконання професійних, службових, військових обов`язків, колізія юридичних обов`язків); обставини, пов`язані з виконанням службового обов`язку (юридичних державновладних повноважень: правомірне застосування спеціальних засобів, сили і зброї, виконання слідчим службового обов`язку при здійсненні правомірного впливу на свідка чи обвинуваченого з метою одержання необхідних відомостей, проникнення державного податкового інспектора в приміщення чи житло з метою здійснення необхідного контролю за доходами тощо). Критерії класифікації обставин, що виключають небезпечність чи протиправність діяння, якими необхідно керуватися при розмежуванні таких обставин: 1) соціальна сутність дій (суспільна користь і правомірність чи лише правомірність); 2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов`язковість виконання); 3) характер дій, що вчиняються; 4) спрямованість дій (об`єкт, на який вони націлені); 5) врегульованість дій в законі; 6) правовий статус особи, зокрема її професійний чи службовий стан; 7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом тощо).

65. Поняття та види  звільнення від кримінальної  відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це здійснювана у відповідності з кримінальним законом і кримінально-процесуальним законом відмова держави в особі компетентних органів від застосування заходів кримінально-правового характеру щодо осіб, які вчинили злочин. Законодавство передбачає випадки обов`язкового (інститут давності притягнення до кримінальній відповідальності) і факультативного (особа перестала бути суспільно небезпечною внаслідок зміни обстановки після вчинення нею діяння, що містить ознаки злочину) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознак злочину. Види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв`язку з відпадінням суспільної небезпечності діяння, що містить ознаки злочину, або втратою суспільної небезпечності особою, яка його вчинила, внаслідок зміни обстановки (ч.1 ст.50 КК); 2) у зв`язку з притягненням особи до адміністративної відповідальності (п.1 ч.1 ст.51 КК); 3) у зв`язку з застосуванням судом примусових заходів виховного характеру (ч.3 ст.10, п.3 ч.1 ст.51); 4) у зв`язку з передачею особи на поруки громадській організації або трудового колективу (п.4 ч.1 та ч.4 ст.51); 5) у зв`язку з спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст.48); 6) у зв`язку з амністією (ч.3 ст.92 КУ); 7) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих категорій злочинів (ч.2 ст.56, ч.3 ст.57, ч.3 ст.170, ч.5 ст.187-6, ч.2 ст.222, ч.1 і 2 ст.229-10 КК). Із урахуванням того, що КУ має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати їй (ст.8 КУ), правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається” (ст.124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду. У п.21 постанови №9 Пленуму ВС від 01.11.96 “Про застосування КУ при здійсненні правосуддя”: “Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов`язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини, перелічені у ч.1 ст.27 КПК. У зв`язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст.51 КК та ст.8 КПК”. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. До передачі на поруки ставиться ряд вимог, невиконання яких може обумовити притягнення її до кримінальної відповідальності. Рішення про звільнення від кримінальної відповідальності приймається судом, прокурором, слідчим за згодою прокурора в межах їх компетенції за наявності підстав і у передбачених кримінально-процесуальним законодавством формах. Прийняття акта амністії знаходиться в компетенції ВР України: “Законом України оголошується амністія” (ч.3 ст.92 КУ). До набрання чинності КУ, тобто 28.06.96р., видання акта (Указа) про амністію належало до компетенції Президента України. Особа, звільнена від кримінальної відповідальності, не вважається судимою.

66. давність притягнення  до кримінальної відповідальності.

ДАВНІСТЬ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

(у КК України 2001 р. "Звільнення  від кримінальної відповідальності  у зв'язку із закінченням строків  давності") - інститут кримінального права, який полягає у звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням встановленого законом строку, коли з моменту вчинення злочину до дня набрання вироком законної сили минуло: два роки - в разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі; п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; десять років - у разі вчинення тяжкого злочину; п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

67. Поняття покараняя та його  мета за кримінальним законодавством  України.

Покарання - найбільш суворий  захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, признається судом, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. Місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: 1) покарання - це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; 2) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; 3) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності. Основні ознаки покарання: 1) покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовується відповідним державним органом до особи незалежно від її волі); 2) покарання - конкретні його види - передбачене лише в кримінальному законі; 3) покарання може бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене як злочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу); 4) покарання за своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свобод особи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних, майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншими законами); 5) покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеження стосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватись на інших осіб); 6) покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку від імені держави (жоден інший орган не може); 7) покарання тягне особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. Ст.22 “Мета покарання” - покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Цілі безпосередньо із змісту статті: 1) виправлення і перевиховання; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженим; 3) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами. Ч.2 ст.22 - не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачає досягнення певних змін у особистості засудженого. Виправлення - утримання від вчинення нових, принаймні умисних злочинів. Перевиховання - чесне ставлення до праці, точне виконання законів, поважання правил співжиття. Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) - засуджений під час перебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння нових злочинів. Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) - покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує від вчинення злочинів інших осіб - принаймні якусь їх частину. Соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, але залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкості скоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість його цілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).

68. Система покарань, класифікація  видів покарань.

У відповідності зі ст.23 КК до осіб, що скоїли злочин, можуть застосовуватися наступні основні покарання: 1) позбавлення волі, 2) виправні роботи без позбавлення волі, 3) позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, 4) штраф, 5) громадський осуд. До військовослужбовців термінової служби може застосовуватися покарання у виді напрямку в дисциплінарний батальйон.

Крім основних покарань, до засудженого можуть застосовуватися  наступні додаткові покарання: 1) конфіскація  майна, 2) позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, 3) позбавлення батьківських прав.

Позбавлення права займати  певні посади чи займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватися  не тільки в якості основних, але  і як додаткові покарання.

Ст.23 дає вичерпний перелік покарань, розташовуючи їх послідовно від більш тяжких до менш тяжкого. Таке розташування в науці кримінального права прийнято називати системою покарань.

Основні види покарання  завжди зазначені в санкціяї статей КК. Якщо в санкції статті зазначено кілька основних покарань, то суд вправі застосувати тільки одне з них. Наприклад, у ст.130 КК як можливе покарання за порушення недоторканності житла громадян передбачене позбавлення волі на термін до одного року, чи виправні роботи на той же термін, чи штраф до 40 мінімальних зарплат, чи громадський осуд. Це так називана альтернативна санкція, що дає суду можливість застосувати одне з названих покарань, що найбільше повно відповідає ступеня провини підсудного.

Штраф, конфіскація майна  як додаткові міри покарання застосовуються тільки у випадках, спеціально зазначених у законі (ст.81 розкрадання державної чи колективної власності, 93 навмисне вбивство, 201 незаконне підняття державного прапора на судні й ін.).

69. штраф як вид покарання.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного (ст.32 КК).

Штраф як міра покарання  встановлюється законом за здійснення менш небезпечних злочинів проти власності, проти особистості, господарських і деяких інших видів злочинів, чинених, як правило, з корисливих мотивів чи при завданні майнових збитків. Штраф може бути призначений у виді як основного (ст. 106, 107, 135, 136, 137, 179 і ін.), так і додаткового покарання, але тільки у випадках, спеціально передбачених санкціями відповідних статей, або при призначенні більш м'якого покарання, чим передбачено законом, у порядку ст.44.