Шпаргалка по "Уголовное право"

Ступінь вини - завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

 

34. Поняття  та види умислу в кримінальному законодавстві та в теорії кримінального права.

Закон розрізняє два  види умислу: прямий і непрямий.

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала  суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Непрямий умисел - це такий  умисел, при якому особа усвідомлювала  суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають  в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або  бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.

Непрямий умисел. Свідомість при непрямому умислі є аналогічною  свідомості в умислі прямому. І в  цьому разі свідомість особи включає  до себе розуміння всіх фактичних  обставин, що характеризують об'єктивні  ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін.  Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку.

 

35. Необережність  та її види.

Необережність поряд  з умислом - це основна форма вини у кримінальному праві.

У ч. 1 ст. 25 КК зазначені  два види необережності: злочинна самовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість. 
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. 
За ч. 3 ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками - інтелектуальною і вольовою. Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості  відображена у законі вказівкою  на ставлення суб'єкта до суспільно  небезпечних наслідків. На відміну від визначення умислу закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії, бездіяльності).

Злочинна недбалість відрізняється від інших видів  вини (прямого і непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків.

Законодавець, як і при  описі самовпевненості, не вказує при  недбалості на психічне ставлення суб'єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише говорить у ч. 3 ст. 25 КК про непередбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов'язку та можливості такого передбачення.

 

36. Злочинна  самовпевненість, її критерії.

Стаття 25 КК передбачає необережність  та її види: злочинну самовпевненість  і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

При злочинній самовпевненості  винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшій концентрації й мобілізації своїх психічних можливостей.

 

37. Злочинна  недбалість, її критерії.

Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати. Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єктивним (“повинна була") і суб'єктивним ("могла їх передбачити" - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної  недбалості - це обов'язок конкретної особи  передбачити можливість настання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які потребують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності.

Суб'єктивного критерію вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуальними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

 

38. Злочини  з двома формами вини.

В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення.

Дві форми вини законодавчо  закріплені лише в злочинах з кваліфікуючими або особливо кваліфікуючими обставинами. Класичним прикладом може бути норма ст. 121 ч. 2 КК «Умисне тяжке тілесне ушкодження» - «2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або спричинило смерть потерпілого.

Якщо спричинення тяжкого  тілесного ушкодження охоплюється  умислом винного, то настання наслідків  у вигляді смерті потерпілого  не бажалось і не допускалось винним, тобто визначається як необережність.

 

39. Мотив та мета злочину, їх значення для кваліфікації.

Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Вони не тільки дають можливість правильно зрозуміти психічний стан особи в момент вчинення злочину, виявити причини протиправної поведінки, а й точно визначити форму вини і ступінь суспільної небезпеки особи, і врешті-решт дати правильну кримінально-правову оцінку вчиненому.

Будь-яка вольова поведінка людини, у тому числі й злочинна, виходить із визначених мотивів і спрямовується  на досягнення певної мети. Між мотивом і метою існує певний внутрішній зв'язок. Як тільки з'являється мотив вчинення злочину, зразу ж виникає і відповідна мета. Наприклад, наявність корисливого мотиву при вчиненні крадіжки передбачає і наявність мети збагачення за рахунок чужого майна. При конструюванні окремих складів злочинів мотив передбачається як обов'язкова ознака складу злочину. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо вказані корисливі мотиви та інші особисті інтереси як ознака суб'єктивної сторони складу зловживання владою чи службовим становищем.

Мета - це уявлення про  бажаний результат, досягнути якого  прагне особа.

На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави.

Мета в ряді випадків вказується у законі як необхідна  ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, метою виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підроблених  грошей, державних цінних паперів чи білетів державних лотерей (ст. 199 КК) є мета їх збуту.

 

40. Випадок (казус) та  його відмінність від злочинної  недбалості.

Заподіяння шкідливих наслідків  при наявності вини необхідно  відрізняти від заподіяння шкоди  внаслідок казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачати настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.

 

41. Юридична та фактична  помилки в кримінальному праві.

КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помилки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, "випадок" ("казус"). 
Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Юридична помилка полягає в  неправильному уявленні особи про  юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають  помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності чи незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.

Помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на кримінальну відповідальність та покарання.

Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках. 
Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

 

42. Поняття  та види стадій вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину - це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між  собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або  бездіяльності) і моментом його припинення.

У зв'язку з тим, що злочином є тільки суспільно небезпечне протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч.І ст.11), кожна стадія вчинення злочину повинна являти собою саме таке діяння. Тому не є стадіями вчинення злочину той або інший стан свідомості особи, її думки, прояв намірів, їх формування і виявлення.

Стадії вчинення злочину  є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом. 

КК визнає злочинними і караними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин. Ознаки готування  до злочину і замаху на злочин передбачені відповідно у ст. 14 і ст. 15, а закінчених злочинів - у диспозиціях статей Особливої частини КК. Якщо злочин закінчений, то він поглинає всі стадії його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію.

 

43. Кримінальна відповідальність за готування до вчинення злочину.

У відповідності із ст.14 ч. 1 КК України "готуванням до злочину  є підшукування або пристосування  засобів чи знарядь, підшукування співучасників  або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину".

При припиненні дій на стадії готування до злочину вчинене  кваліфікується за нормою Особливої  частини КК з посиланням на статтю 14 КК. Наприклад, готування до вчинення крадіжки шляхом проникнення в житло  кваліфікується за ст.14 та ст.185 КК України.