Шпаргалка по "Уголовное право"

До факультативних ознак  об'єктивної сторони складу злочину  належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням  і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

26. Поняття  місця скоєння злочину, його  значення.

Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України, повітряний простір, економічна зона України; в других - воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води, атмосферне повітря, вода, транспортні комунікації. У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим, наприклад, державний кордон України,митний кордон України, заповідники.

У деяких випадках місце  вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних  дій (ч. 2 ст. 433 КК).

27. Поняття та ознаки суб'єкту злочину.

Суб`єктом злочину  вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну  відповідальність. Кримінальна відповідальність пов`язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб`єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи. за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти “суб`єкт злочину” та “особу злочинця”. Суб`єкт злочину - це вік, осудність, додаткові ознаки. Особа злочинця - поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні). Із поняттям особа злочинця пов`язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст.26), загальних начал призначення покарання (ст.39), призначення більш м`якого покарання (ст.44), застосування умовного засудження (ст.45) тощо.

28. Вік кримінальної відповідальності.

Досягнення встановленого  законом віку є однією з обов'язкових умов притягнення особи до кримінальної відповідальності.  За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років (ч.1 ст.22). Водночас закон (ч.2 ст.22) передбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кримінальнавідповідальність. Відповідно до ч.2 ст.22 особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за ряд перелічених у ній злочинів. Серед них, зокрема: умисне убивство (ст.115-117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121, ч.3 ст. 345, 350, 377, 398), зґвалтування (ст. 152), грабіж (ст. 186, 262, 308) і ін. Кримінальна відповідальність може настати з 14 років лише за злочини, перелічені у ч. 2 ст.22 КК. Злочини, що входять до неї є умисними і, в основному, - насильницькі та майнові. В основу встановлення можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності з 14-річного вікупокладені такі обставини: рівень розумового розвитку особи, який дає підставу вважати, що особа в 14-річному віці вже розуміє (усвідомлює) суспільну небезпеку й протиправність діянь, зазначених у ч.2 ст.22; значна поширеність цих злочинів серед підлітків; висока суспільна небезпека таких злочинів. Особа у віці 14 - 16 років не несе відповідальності за злочини, які не передбачені у ч.2 ст.22, навіть за умови, якщо вона брала участь у їх вчиненні як співучасник. Суб'єктами окремих злочинів можуть бути особи, яким виповнилося більше шістнадцяти років. Так, відповідальність за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність можуть нести тільки особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 18 років.

29. Осудність  та обемежена осудність суб'єкта  злочину.

У ст. 19 сказано, що осудною  визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров 'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину. Із викладеного випливає, що питання про осудність особи виникає лише при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального й вольового моментів її вини.

Осудність - це нормальний психічний стан особи (людини). Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичним критерієм  осудності є факт вчинення злочину  психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку  свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Психологічний критерій характеризує стан психіки особи  під час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх  дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.

З визнанням особи  осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення. За таких умов покарання, що призначене винній особі, багато в чому визначає подальшу її поведінку, пов'язану з невчиненням нових злочинів.

обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній  відповідальності особа, визнана  .судом обмежено осудною, тобто  така, яка під час вчинення  злочину, через наявний у неї  психічний розлад, у повній мірі  була не здатна усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) та (або)  керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і'може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності  вказує на наявність у винного  певного психічного розладу: різного  роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепномозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності  складається із двох ознак - інтелектуальної (нездатність особи повною мірою  усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.

Особа визнається судом  обмежено осудною з урахуванням  висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи  обмежено осудною враховується судом  при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

 Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості  застосування примусових заходів  медичного характеру до особи,  яка визнана судом обмежено  осудною, не поширюється на  випадки, коли винний вчинив  злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. 3 ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.

30. неосудність  та її критерії.

Поняття неосудності  є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно  небезпечне діяння, оскільки вона не є  суб'єктом злочину. 
У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, "не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки".

Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується  за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного). 
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Юридичний критерій неосудності  виражається в нездатності особи  під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою - особа не могла керувати ними.

31. Поняття  і види спеціального суб'єкту  злочину. 

Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину  є фізична осудна особа, що вчинила  у віці, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо  зазначені в законі.

32. Поняття  та ознаки суб'єктивної сторони  складу злочину.

Суб'єктивна сторона  злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину.

Встановлення всіх ознак  суб'єктивної сторони - це завершальний етап у констатації складу злочину  як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. 

33. Поняття  та зміст вини у кримінальному  праві.

Згідно з ст. 23 КК вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. Її зміст відображують об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет і об'єктивну сторону.

Зміст вини - перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає  повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи. 
Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина - категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини.

Форми вини - це зазначені  в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і  виражається психічне ставлення  особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.