Особливості технологій соціальної роботи з особами, які мають функціональні обмеження

 

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М. П. ДРАГОМАНОВА

 

_____________Кафедра теорії та технології соціальної роботи___________

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з ______                              _Технології соціальної роботи_________________

(назва дисципліни)

 

на тему:_ «Особливості технологій соціальної роботи з особами, які мають функціональні обмеження»

 

                                                               Студентки _ІІІ_ курсу _34СРПП__

                                                          напряму підготовки_____________

спеціальності Соціальна робота. Практична психологія.

                        Корнієнко Валентини

 

                                                         Керівник: кандадат педагогічних наук,

                                                         доцент Артеменко Інна Едуардівна

 

                                                             Національна шкала _________   

                                                              Кількість балів: _____Оцінка:  ECTS ___

 

 

                               Члени комісії        ___ _____________  _________________                                                                                                                                                                                                                                                                                          (підпис)           (прізвище та ініціали)

_________________  ________________                                                                                                                                                                                     (підпис)             (прізвище та ініціали)                                                                                                                               

_________________  ________________                                                                                                                                                                        (підпис)              (прізвище та ініціали

 

 

 

 

 

Київ 2013

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………………3

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО - МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ОСОБАМИ, ЯКІ МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ

 

1. Особи, які мають функціональні обмеження як об’єкт соціальної роботи та їх особливості……………………………………………………………………….5

 

2. Основні напрямки технологізації соціальної роботи з людьми, які мають функціональні обмеження…………………………………………………….…..12

 

Висновок до першого розділу……………………………………………….….20

 

РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ОСОБАМИ, ЯКІ МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ

 

2.1. Зміст, методи та форми  соціальної роботи з людьми, які  мають функціональні обмеження……………………………………………………….21

 

2.2. Специфіка технологій  соціальної роботи з особами, які мають функціональні обмеження………………………………………………………..27

 

Висновок до другого розділу……………………………………………………42

 

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………44

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………46

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Одним із найважливіших чинників прогресивного розвитку суспільства є толерантне ставлення до людей, які мають функціональні обмеження.

Інвалідність  обмежує участь людини в активній діяльності. Така особа відірвана від соціуму, важливих для її формування як особистості. Це позначається на її баченні самої себе, на адекватності самооцінки, на реалізації свого професійного та особистісного потенціалу. Неадекватна, занижена самооцінка суттєво впливає на поведінку інваліда. Її невпевненість у власних силах знижує можливість досягти успіху. Хвора людина внаслідок викликаних нездоров‘ям обмежень вважає себе неповноцінною, що виражається в спілкування з іншими людьми.

Особливого значення проблема соціального захисту людей з функціональними обмеженнями набуває у зв’язку з постійним зростанням їх частки в загальній структурі населення України. За останні десять років чисельність осіб з особливими потребами в Україні перевищила 2,77 млн. осіб, що становить понад 5% населення держави.

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить, що проблемами інвалідності  займалося багато науковців, зокрема Л.С. Вавіна, Т.А. Власова, М.С. Певзнер, Л.І. Плаксіна, К.С. Лебединська, Л.І. Солнцева, Т.Г. Єгорова, Т.Д. Ілляшенко та багато інших.

Соціальна робота з особами які мають функціональні обмеження є дуже важливим процесом, має свій план, мету та завдання і передбачає надання даній категорії різних видів  соціальних послуг, які забезпечать їх повноціне  функціонування у суспільсті.

Виходячи з цього об‘єктом нашого дослідження виступають особи з обмеженими функціональними можливостями.

Предметом дослідження є особливості соціальної роботи з особами з обмеженими функціональними можливостями.

Мета дослідження полягає у виявлені технологічних особливостей соціальної роботи з особами, що мають функціональні обмеження.

Виходячи з актуальності обраної нами теми ми виділили наступні завдання:

1. Здійснити теоретичний аналіз характерологічних ознак, класифікації та законодавчо-правових актів захисту прав осіб з особливими потребами.

2. Проаналізувати особливості технологізації соціальної роботи з даною категорією осіб.

Методи дослідження: теоретичний, хронологічний, системний, порівняльно-історичний, узагальнення та систематизації.

Курсова  робота складається  зі  вступу, двох  розділів,   висновків  до  кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 49 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ОСОБАМИ, ЯКІ МАЮТЬ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ

 

1. Особи, які мають функціональні обмеження як об’єкт соціальної роботи.

 

Демократичні перебудови українського суспільства у соціальній сфері, які будувалися, формувалися і впроваджувалися в соціум протягом багатьох століть призвели до встановлення гуманістичного ставлення та допомоги особам з обмеженими можливостями. Так, наприклад, наприкінці ХVI століття психічно хворі люди часто сприймалися населенням з містичним жахом, як жертви вселення нечистої сили, їх лякалися, вважаючи здатними на будь-які несподівані вчинки. Психіатрія також довгий час відставала від інших галузей медицини, не розуміючи природи психічної патології. „Божевільних” тримали у ланцюгах, застосовували болісні та неефективні засоби лікування, не визнавали їх людські права.

Але поступово це ставлення змінювалося на більш гуманне. Наприкінці ХVIІІ століття французький лікар Ф. Пінель вперше „зняв ланцюги” з психічно хворих, що передалося і в інші держави. У країнах Європи з’являються психіатричні лікарні. Київський військовий госпіталь госпіталізував психічно хворих ще у 1705 році. У ХІХ столітті мешканці бельгійського села Гель взяли психічно хворих у свої сім’ї, що справило велике враження і на інші народи. Така динаміка ставлення суспільства до психічно хворих є характерною і для розвитку відношень до інвалідів всіх категорій.

В наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає більш важливим суспільним завданням. Це стало наслідком, з одного боку економічного розвитку та збільшенням можливостей соціального захисту населення, а з іншого – вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Власне, яскраві гуманістичні теорії існували ще з Епохи гуманізму, а то і раніше, на них побудовані світові релігії, але тільки у ХХ столітті вони вийшли на рівень державної політики та розвиненої правозахисної системи .

Стосовно самого поняття „інвалідність”, то в українській мові до кінця   ХVIІ століття людина з вадою розвитку тлумачилася як каліка, калька, хромець, сліпець, що було відображено у пам’ятках давньоруської літератури. Наприкінці ХVIІІ століття у слов’янських мовах починає вживатися слово „інвалід”, яке за походженням означає – безсилий, слабкий, тяжко поранений, що прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця ХІХ століття вживалося в значені „той, хто відслужив, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старість” [21].

У науковій літературі немає єдиного терміна стосовно осіб, котрі мають психічні та фізичні відхилення у здоров’ї. Їх визначають як „аномальних”, „неповноцінних”, „неповносправних”. Але відповідно до міжнародних та українських державних стандартів гуманізму таку категорію суспільства називають „люди з особливими потребами”, , „люди зі спеціальними потребами”, „особи з обмеженнями”, „люди з обмеженими розумовими та фізичними можливостями”, „люди з обмеженими психофізичними можливостями”, „люди з функціональними обмеженнями”, „особи, які знаходяться в особливо складних надзвичайних умовах”, „люди з особливими потребами в розвитку”, „маломобільні групи населення” . Таке неоднозначне визначення характеризує різні аспекти і підходи до вирішення проблем навчання, лікування, соціального захисту і реабілітації людей не тільки в Україні, але й в усьому світі [8].

Взагалі, людина з особливими потребами (або інвалід) – це особа, яка не може самостійно повністю або частково забезпечити потреби нормального особистого та/або соціального життя в силу обмежень, будь то вроджених або його (її) фізичних чи розумових здібностей . В українському законодавстві дане тлумачення поняття „інвалід” знаходить своє відображення в Статті 2 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів України”, яка визначає: інвалідом є особа з стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, потреб в соціальній допомозі і захисті [3].

На думку, О. І.Холостової та Н. Ф. Дементьєвої , інвалідність - це специфічна ситуація розвитку й стану особистості, що супроводжується обмеженнями життєдіяльності в найрізноманітніших її сферах [19].

У словнику за редакцією Капської А. Й, Пінчук І. ,Толстоухової С. М.  інвалідність розглядається як обмеження в можливостях, зумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дають змогу людині бути інтегрованою у суспільство і брати участь у житті сім'ї і держави на тих умовах, як і інші члени суспільства [14].

В Україні інтеграція в суспільство людей з обмеженими можливостями за останні 5 років стала одним із пріоритетів державної політики. Адже на сьогодні чисельність інвалідів в Україні складає 2,66 млн. осіб. Майже кожен 18-й наш співвітчизник – інвалід, тобто людина, яка потребує допомоги та підтримки від держави не тільки в грошовому еквіваленті, а, перш за все, допомоги у створенні умов для інтеграції в суспільне життя [11].

Є багато класифікацій відхилень у здоров'ї та розвитку. Однією з найпоширеніших є британська тризіркова шкала обмежених можливостей:

— недуга — втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність;

— обмежена можливість — втрата здатності (унаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність у межах того, що вважається нормою для людини;

— недієздатність — наслідок дефекту або обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих або соціальних факторів.

В українській соціальної-педагогічній літературі існує класифікація, розроблена А.Й. Капською, за якою інвалідність визначається за допомогою певних чинників. Так, в залежності від міри порушення здоров’я людини з стійким розладом функцій організму, що призводить до повної чи значної втрати дієздатності, значних труднощів у житті, визначаються три групи осіб з обмеженими можливостями. Перша група інвалідності встановлюється для осіб з повною чи довготривалою втратою дієздатності, що потребують постійного догляду (допомоги і нагляду), в тому числі і тим, які можуть бути пристосовані до окремих видів трудової діяльності в особливо організованих індивідуальних умовах (спеціальні цехи, робота, яку можна виконувати вдома та ін.). Друга група інвалідності дається при повній чи довготривалій втраті дієздатності особами, які не потребують постійної по сторонньої допомоги чи нагляду, а також в тих випадках, коли всі види праці на довгий термін протипоказані через можливість погіршення перебігу захворювання (наприклад, при тяжких хронічних захворюваннях, комбінованих значними дефектами верхніх і нижніх кінцівок та інших пошкодженнях, значній втраті зору). Третя група інвалідності встановлюється при необхідності переведення особи за станом здоров’я на менш кваліфіковану роботу внаслідок неможливого продовження роботи за своєю спеціальністю; при необхідності за станом здоров’я значних умов праці своєї професії, що призводять до зменшення обсяг виробничої діяльності; при значному обмежені можливості працевлаштування осіб низької кваліфікації або осіб, які раніше не працювали; при анатомічних дефектах чи деформаціях, що значно утруднюють виконання професійних обов’язків. При встановленні інвалідності, в залежності від встановленої групи, причини, а при необхідності і часу настання, призначаються пенсії, встановлюються пільги, надаються інші види соціального забезпечення і обслуговування.