Вплив стилю сімейного виховання на адаптацію дитини до умов дитячого садка

Спеціальні дослідження  розумових можливостей дітей  дошкільного віку показують, що вони багато вище, чим раніше передбачалося. За певних умов дошкільники успішно справляються навіть з такими розумовими завданнями, які завжди вважалися посильними тільки для дітей більш старших віків.

Таким чином, справа не в тому, що у дошкільників недостатньо розвинені ті або інші сторони їх психіки, а в тому, що увесь склад психіки у них особливий, властивий тільки цьому віку. Своєрідність цього віку носить не лише вузько-психологічний характер, але відноситься і до усього складу особистості дитини, І до його тілесної організації.

Коли ж відбувається перехід з одного вікового ступеня  на інший, то міняється усе, у тому числі і фізіологічні механізми. Ті якісні зміни в психічному розвитку, про які говорилося, відбуваються в тісному зв'язку з розвитком нервової системи. Зовні начебто нічого не міняється. Дитина дивиться тими ж очима, діє тими ж руками, проте насправді це інші очі і інші руки, точніше, інший нервовий механізм, що управляє цими органами. Звідси абсолютно різні фізіологічні можливості дошкільників і молодших школярів. Нервова система дошкільника пластичніша, більш здатна до формування нових зв'язків, але вона і більш уразлива. Тому якщо ми нав'язуватимемо дошкільникові невластиві цьому віку види діяльності, то ризикуємо завдати йому непоправної шкоди. Як вже говорилося, довільність формується у дітей тільки до кінця дошкільного віку. Це означає, що тільки до цього часу складаються і відповідні нервові механізми.

Що ж буде, якщо передчасно включити дошкільника в діяльність, що вимагає довільності уваги, пам'яті, сприйняття, — наприклад, дати завдання, що вимагають тривалого зосередження погляду на одному предметі або виконання серії монотонних, але точних рухів? Адже традиційне шкільне навчання дуж:е насичене такими завданнями!

Легко передбачати, що станеться, якщо почати угати дошкільників шкільними методами. Знання, що підносяться таким шляхом, не лише не підуть про запас, але завдадуть великої шкоди здоров'ю дитини. Навантаження, які легко і безболісно переносить молодший школяр, в дошкільному віці можуть стати причиною погіршення зору, появи спазмів руки, виникнення неврозів, падіння ваги. Погіршення загального самопочуття, підвищення захворюваності і інші сумні явища виникають в результаті ігнорування вікової специфіки при навчанні дошкільників.

Таким чином, якщо погодитися з тим, що діти-шестирічки у своїй основній масі ще дошкільники і їх навчання має відрізнятися від шкільного вже самою спрямованістю не на отримання знань і умінь, а на формування психологічної готовності до шкільного навчання, то тим більше важливим стає питання про показники і критерії готовності.

Цей період характеризується розвитком абстрактного мислення (початок операціональної стадії інтелектуального розвитку за Ж. Піаже), в якому найбільш яскраво проявляється принцип культурного розвитку (Л.С. Виготський, А. Р. Лурія).[17, с.512 ] На даному етапі., який Ж. Піаже називає стадією конкретних операцій, відбувається удосконалення, поглиблення процесу інтериоризації мислиннєвих дій, які перетворюють їх в операції. Завершується даний період у віці 6-8 років, в середньому близько 7 років, В цей період прискорюються темпи соціалізації, починається усвідомлення «соціального Я» (Л.І. Божович) та формування індивідуально-типологічних соціальних ролей (соціотипів). Останнє відбувається в тісному зв'язку з подальшим формуванням ментальної стратегії на основі соціальних взаємодій дитини, участі його в колективній діяльності (ігрова, потім учбова). В цей час починають оформлятися такі «внутрипівкульні» ТФ, як логіка/етика, інтуіція/сенсорика. На основі комунікативного досвіду, що накопичується в процесі соціалізації, відбувається формування берновской, життєвої установки по відношенню до соціуму: «Вони +/ —». У схемі Е. Еріксона цей період пов'язаний з самоствердженням дитини в процесі соціалізації, в ході групової комунікації, гри. При цьому відбувається формування ініціативності, якщо ініціатива, що проявляється дитиною, заохочується (позитивний варіант) або відчуття провини (негативний варіант). У аспекті соціалізації можна розглядати і відповідний, завершаючий етап періодизації В. Шутса «відкритість», що має на увазі готовність до соціальних взаємодій, відкритість для соціальних контактів. Психічний розвиток дитини на цьому етапі вимагає розвитку обох півкуль, їх взаємодоповнення з подальшою спеціалізацією і диференціацією міжпівкульної взаємодії у рамках ФАП.

При цьому відбувається поглиблення  ФАП із зростанням провідної ролі домінантної півкулі (ЛП). В той  же час ряд ВПФ продовжують  зберігати риси переважання Пп. Так, до завершення формування ФАП (вік 10-14 років) ПП у правшів продовжує залишатися більш реактивним, зокрема, його активність переважає при рішенні завдань, пов'язаних з увагою (Д.А. Фарбер). При цьому мислення дитини від З до 7-8 років зберігає такі риси «правопівкульності», як інтуїтивний, глобальний характер, який розглядає об'єкт як нерозчленоване ціле — дитячий синкретизм, а також егоцентризм, що представляє сприйняття світу як продовження свого «Я» (Ж. Годфруа).

Соціальна адаптація  дитини

Соціалізація особистості  являє собою процес формування особистості у певних соціальних умовах, опанування людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони, що прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві.

Кожній соціокультурі  властивий особливий стиль виховання, і визначається він тим, чого очікує суспільство від дитини. На кожній стадії розвитку дитина або інтегрується у товариство, або відторгається.

Психосоціальна концепція  розвитку особистості (рис. 9), розроблена відомим психологом Еріксоном, [23, с.45 ]показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, в якому вона живе. Еріксон увів поняття “групова ідентичність”, яка формується з перших днів життя; дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група. Але поступово в дитини формується “егоідентичність”, почуття сталості та безперервності свого “Я”, незважаючи на те, що відбувається багато змін. Формування егоідентичності - тривалий процес; він містить ряд стадій розвитку особистості. Кожна стадія характеризується завданнями цього віку, а завдання висуваються суспільством. Але вирішення завдань визначається вже досягнутим рівнем психомоторного розвитку людини і духовної атмосфери суспільства, в якому людина живе.

На стадії дитинства (1-ша стадія) головну роль у житті дитини відіграє мати, вона годує, доглядає, дає  ласку, турботу, у результаті чого в дитини формується базова довіра до світу. Базова довіра виявляється в легкості годування, гарному сні дитини, нормальній роботі кишечника, умінні дитини спокійно чекати матір (не кричить, не кличе, дитина упевнена, що мати прийде і зробить те, що потрібно). Динаміка розвитку довіри залежить від матері. Тут важлива не кількість їжі, а якість догляду за дитиною, важлива впевненість матері у своїх діях. Якщо мати тривожна, невротична, якщо обстановка в сім'ї напружена, якщо дитині приділяють мало уваги (наприклад, дитина в будинку сиріт), то формується базова недовіра до світу, стійкий песимізм. Сильно виражений дефіцит емоційного спілкування з немовлям призводить до різкого уповільнення психічного розвитку дитини.

2-га стадія  раннього дитинства пов'язана з формуванням автономії і незалежності, дитина починає ходити, вчиться контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за “мокрі штанці”. Соціальне несхвалення відкриває очі дитини “всередину”, вона відчуває можливість покарання, в неї формується почуття сорому. Наприкінці стадії повинна бути рівновага “автономії” і “сорому”. Це співвідношення буде позитивно сприятливим для розвитку дитини, якщо батьки не будуть пригнічувати бажання дитини, не будуть бити за провинності. У віці 3-5 років, на третій стадії, дитина вже переконана, що вона особистість, тому що вона бігає, вміє говорити, розширює сферу оволодіння світом, у дитини формується почуття підприє   Позитивне значення критичних віків - у переході до нового, вищого періоду розвитку особистості. Мабуть, немає сім'ї, де б не виникали хоч короткочасні конфлікти між батьками і дітьми. Часто повинні в цьому самі батьки, якщо вони не розуміють особливостей психіки дітей, не знають їхніх типових поведінкових реакцій. У багатьох подружжів викликає здивування і гнів дитячий негативізм, характерний для 2-5-літніх малят. Дитина епізодично без будь-яких причин відмовляється підкорятися якійсь вимозі, розпорядженню. Ні погрози, ні навіть фізичне покарання не допомагають. Маля гірко плаче, але стоїть на своєму. Невмотивований негативізм раннього дитячого віку - закономірний етап формування особистості. Маленька людина робить перші незграбні і наївні спроби продемонструвати своє “Я”. Якщо намагатися будь-що “переломити” маля, воно виросте боязким, залежним, слабовільним, не зможе відстоювати свої інтереси. З іншого боку, не можна беззастережно в усьому йому поступатися. Оптимальна “золота середина”: у якихось випадках поступатися, у якихось наполягати на підкоренні наказу, не забуваючи, проте, що і для дитини важливе відчуття власної гідності. Багато батьків знають, що вдовольняти примхи не можна, але часом вони забувають, що примхи дитини можуть бути обумовлені її поганим самопочуттям (недоспала, болить живіт, починається якесь захворювання). Коли все з'ясовується, батьки, намагаючись загладити свою провину, беззастережно виконують усі прохання та вимоги дитини і тим самим стимулюють її примхливість. Щоб не виникало таке хибне коло, необхідно перед тим, як покарати маля, замислитися над причиною його незвичної поведінки.

Часто невдоволення батьків викликають безкінечні ігри дитини, від котрих її важко відірвати. Але ж гра для дитини є тією найголовнішою і важливішою роботою, діяльністю, завдяки якій йде психічний і розумовий розвиток дитини. Багато психологів і педагогів вказують, що люди, позбавлені в дитинстві ігор з ровесниками, залишаються часто малоконтактними, відлюдними і в результаті - нещасливими. Іноді батькам не вистачає медичних знань, наприклад, у маляти нічне нетримання сечі, а батьки, не розуміючи, що дитина в цьому не винна, соромлять, висміюють її, а то й карають. Дитина нервується, озлоблюється.

Перехід від  одного періоду до іншого - це зміна  свідомості і ставлення дитини до оточуючої дійсності та провідної діяльності, це критичні, перехідні віки, коли відбувається ломка старих соціальних взаємовідносин дитини і оточуючих. У період критичної фази важковиховувані діти, виявляють упертість, негативізм, неслухняність, непокору. Хворобливість і різкість критичних віків посилюється з вини дорослих, якщо в них відсутнє уміння гнучко перебудовувати взаємовідносини з дитиною у зв'язку зі зміною її особистості і розвитком самостійності.

1.3 Стилі виховання дітей

Стилі виховання  в сім’ї традиційно розділяються на гіперопіку, авторитарний, ліберальний  і демократичний. Кожен із цих  стилів виховання по-своєму впливає на самооцінку дитини.     

1. Надмірна опіка  (гіперопіка). Цей стиль характеризується  надмірним піклуванням, попередженням активності, бажанням зробити все за дитину.

З раннього дитинства  діти дуже прив’язані до батьків. По мірі зростання самостійності, і, особливо, в перехідному віці, ця залежність починає дитину обтяжувати. Погано, якщо дітям не вистачає батьківської любові, але надмірна опіка також шкодить дитині, а батьки інколи  плутають любов і опіку.  Вона затрудняє формування в дітей внутрішньої автономії та породжує залежність як рису характеру. Люблячі матері часом не здатні уявити дитину окремо від себе,  не розуміючи  того, що юнак не зможе подорослішати, не розірвавши пуповину емоційної залежності від батьків.[6,с.123 ]

Батьки звикли до своєї дитини і не схильні помічати вікових психологічних змін, що відбуваються з нею. Вона виросла, змінилася, а люблячі батьки все ще бачать її такою, якою вона була декілька років тому, причому власна думка їм здається беззаперечною. Підлітки, навпаки, набувають критичного ставлення до батьків, вони починають  чинити опір. А це часто ображає батьків «Я живу заради дітей», - пишаючись, заявляють батьки. Але при ретельному аналізі виявляється, що фактично буває так, батьки живуть не заради дітей, а скоріше за їх рахунок. Багато  з них відносяться до своїх дітей зверхньо, висмоктуючи з них усі «соки». Адже якщо батьки не реалізувались у професійному плані, не досягли  бажаної для них значущості в кар’єрі,  спілкуючись із дитиною, вони цілком можуть задовольнити ці потреби, постійно нагадуючи їй, як багато для неї зробили, дорікаючи їй цим, забороняючи робити їй те, що хочеться, блокуючи її розвиток. Спілкуючись із дитиною вони можуть відчувати себе великими начальниками.

Завдання дорослого  – попередити, застерегти, пояснити, вказати на можливі наслідки, але  дати можливість дитині діяти самостійно, здійснювати свій власний вибір. Тоді, навіть зробивши помилку, дитина навчиться думати, відповідати за свої вчинки, за себе, бути самостійною. Звичайно, все залежить від ситуації і віку дитини. Але обов’язково слід пам’ятати, що рано чи пізно дитині треба буде ставати дорослою й самостійною і те, як це буде відбуватися, залежить від усіх дорослих, які оточують підлітка, а передовсім – від батьків і вчителів.

2. Авторитарний  стиль виховання  - це стиль, при якому батьки недооцінюють позитив, який є в їхніх дітях і віддають перевагу контролю. Цей спосіб виховання  іноді пов’язують з агресивно-командним впливом батьків. Насправді авторитарні батьки –  не обов’язково диктатори й деспоти, вони можуть бути дуже люблячими і ніжними, але у стосунках з дитиною на перше місце, як у випадку гіперопіки, ставлять свою потребу бути поруч, контролювати життя дитини, приймати за неї рішення. З одного боку, це забезпечує певний психологічний комфорт: можна менше хвилюватися за дитину, не боятися, що вона наробить помилок. Але з іншого боку, надмірний батьківський контроль унеможливлює розвиток самостійності підлітка: він не може навчитися ініціативності, відповідальності, наполегливості, самоконтролю. Адже самоповага і впевненість у собі формуються лише за умови, що людина має можливість сама поставити собі мету й досягти її самостійно. В умовах постійного керування з боку батьків такою метою може стати лише протистояння дорослим, рішення не підкоритись їхнім вимогам. Якщо підліток досягає мети – виникає конфлікт з батьками, якщо ж батьки зможуть «переламати» дитину – у неї розвивається почуття власної неспроможності, пасивність, безініціативність, безвідповідальність. Така невпевненість у собі розповсюджується і на стосунки з однолітками: учень не може відстоювати свою думку, пасує перед більш упевненими в собі друзями і вчителями.[6, с.89]

Для того, щоб  зберегти стосунки зі своїми дітьми і  водночас підтримувати їх упевненість  у собі й самостійність, необхідно  обмежити зону свого контролю, поступово  передаючи підліткам відповідальність за їхні дії та вчинки. Це може бути досить серйозним психологічним випробуванням для батьків: адже дитина може наробити помилок, які доведеться потім виправляти. Наприклад, рішення підлітка піти до басейну може призвести до його застуди, лікування, ускладнень. Але якщо не пустити його, то наслідки можуть бути ще гіршими: і для стосунків з батьками (образа, недовіра, спроби приховувати від дорослих свої наміри) і для авторитету підлітка серед товаришів (підлітки зневажливо ставляться до однолітків, які підкорюються дорослим), і для самооцінки особистості (неможливість відстояти своє рішення інтерпретується дитиною як нерішучість, слабкість волі або як відсутність поваги, нерозуміння з боку сім’ї).