Імперичне дослідження студентскуї групи

 — діада фіксує  лише найпростішу, первинну форму  спілкування. В основі його  — емоційний контакт, що утруднює  розгляд діади як суб’єкта  діяльності, оскільки в ній неможливо  виокремити спілкування, опосередковане  спільною діяльністю;

 — у діаді  більшість процесів розгортається  не в повному обсязі.

 Тривалий час  дослідники вважали, що мала  група не може об’єднувати  більше семи осіб. Такі міркування  мали в своїй основі обґрунтування  американського психолога Джеймса  Міллера “магічного числа” 7 плюс/мінус  2, що означає кількість предметів,  котрі одночасно утримуються  пам’яттю. Цим числом позначалась  гранична кількість осіб, які  безпосередньо контактують і  з якими можна здійснювати  спілкування без посередника.  Однак реальне функціонування  малих соціальних груп свідчить, що вони можуть об’єднувати  десять, п’ятнадцять, тридцять і  більше осіб. Тому найвдалішим  щодо цього можна вважати функціональний  підхід, згідно з яким критерієм  максимальної кількості малої  соціальної групи є існування  її як реальної спільності, якій  притаманні всі її сутнісні та функціональні ознаки.

Основні підходи  та напрями у вивченні малої групи

Мала соціальна  група та процеси, що в ній відбуваються, постійно привертали увагу вчених. На початку XX ст. важливим етапом у формуванні соціально-психологічного наукового  мислення було дослідження соціальної фасилітації (підвищення швидкості  або продуктивності діяльності людини внаслідок актуалізації у її свідомості образу іншої людини чи групи людей, як суперників чи спостерегачів за її діями) та соціальної інгибіції (погіршення продуктивності діяльності, її швидкості  і якості, стримування дій індивіда під впливом присутності інших). Різноманітні уявлення про малу соціальну  групу, розвиток групової психології стали  передумовою кристалізації різноманітних  напрямів у її вивченні. Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський, параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа “групової  динаміки”, психоаналітичний, інтеракціоністський.

Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяльності. Накладання його на дослідження соціальної групи  сприяло побудові теорій групової активності. Йдеться про стратометричну концепцію  групової активності А. Петровського. У межах цього напряму М. Ярошевським  запропоновано програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу, а Г. Андреєвою розробляється модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності.

Організаційно-управлінський  підхід. В його основу покладені  уявлення про соціальну організацію  та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до цього підходу, мають  яскраво виражений прикладний характер і орієнтовані в основному  на психологічне забезпечення виробництва.

Параметрична концепція. Пов’язана з ім’ям російського  вченого Л. Уманського. її основна  ідея полягає в передбаченні, що поетапний розвиток малої (за Уманським  — контактної) групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних  параметрів. Тому найзначущіші дослідження  стосуються організаційних, емоційних  і динамічних характеристик групи.

Соціометричний  підхід. Заснований Дж. Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення індивідів  у різних формах життєдіяльності  і мікроструктури — психологічних  взаємин особистості з оточенням. Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) має вивчати  систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно з  нею перебудовувати макроструктуру, розв’язувати всі суперечності в  суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповідно до їхніх симпатій, оскільки ефективність діяльності людини залежить від оточення.

Соціологічний напрям. Пов’язаний з експериментальною  діяльністю Е. Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі  — формальну і неформальну, а  також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, належність до групи). Пізніше  стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісно забарвлене сприймання учасниками один одного, а у вторинних — дистанція більша, взаємини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Йдеться про те, що у первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних — рольове.

Школа “групової  динаміки”. В основу цього підходу  покладено “теорію поля” К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних  детермінантів. Центральна ідея “теорії  поля” була розвинута відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками отримало назву “групової динаміки”, оскільки проблематика аналізу зводилася  до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв’язку групи  з індивідом та іншими групами. Розглядаючи  групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представники цього  напряму окреслили увесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові  конфлікти, способи розв’язання  групових рішень, групова згуртованість, керівництво і лідерство, стилі  лідерства, кооперація та ін.

Психоаналітичний  підхід. Його теоретичним джерелом є психоаналіз 3. Фрейда. Психоаналітичне  дослідження групових процесів базується  на теоретичному узагальненні даних  психотерапевтичних або тренінгових  груп. Спільним для теорій, які виникли  у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Одержані у психотерапевтичних і тренінгових  групах дані іноді екстраполюються  на ширші соціальні спільноти, а  це не завжди правомірно і коректно.

Інтеракціоністський підхід. Його представники виходять з  того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи  та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві.

 Охарактеризовані  напрями, безперечно, не вичерпують  усього спектра уявлень про  групу, очевидно їх перелік  і градація зазнаватимуть змін, передумовою чого є динамічне  соціальне буття людства у  постіндустріальну, інформаційну  епоху, про що свідчить хоча  б спілкування і взаємодія  у мережі Internet.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1 Кількісні ознаки малої групи

«Під малою групою розуміється нечисленна по складу група, члени якої об'єднані загальною соціальною діяльністю і знаходяться в безпосередньому  особистому спілкуванні, що є основою  для виникнення емоційних відносин, групових норм і групових процесів». Це досить універсальне визначення, яке  не претендує на точність дефініції  і носить скоріше описовий характер, допускає різні тлумачення, в залежності від того, який зміст надати включеним  в нього понять. Наприклад, у системі  інтеракціоністской орієнтації, де вихідним поняттям є поняття «взаємодії», фокус у цьому визначенні вбачається саме в тому, що мала група-це певна  система взаємодії, бо слова «загальна  соціальна діяльність» тлумачаться  тут в интеракционистском сенсі. Для когнитивистской орієнтації в цьому ж визначенні відшукується інший опорний пункт: не важливо, на основі спільної діяльності або  простого взаємодії, але в групі  виникають певні елементи групової когнітивної структури - норми і  цінності, що і є найсуттєвіше для  групи.

Це ж визначення у вітчизняній соціальній психології наповнюється новим змістом: встановлення факту «загальної соціальної діяльності»  відразу ж задає групу як елемент  соціальної структури суспільства, як клітинки в більш широкій системі  поділу праці. Наявність в малій  групі загальної соціальної діяльності дозволяє інтерпретувати групу як суб'єкта цієї діяльності і тим самим пропонує теоретичну схему для всього подальшого дослідження. Для того, щоб саме ця інтерпретація набула достатню визначеність, можна в наведеному визначенні виділити найістотніше і значуще, а саме: «мала  група - це група, в якій суспільні  відносини виступають у формі  безпосередніх особистих контактів». У цьому визначенні містяться  в стислому вигляді основні ознаки малої групи, вьщеляемые в інших  системах соціально-психологічного знання, і разом з тим чітко проведена  основна ідея розуміння групи  з точки зору принципу діяльності.

При такому розумінні  мала група - це група, реально існує  не у вакуумі, а в певній системі  суспільних відносин, вона виступає як суб'єкт конкретного виду соціальної діяльності, «як ланка певної суспільної системи, як частина суспільної структури» . Визначення фіксує і специфічний ознака малої групи, що відрізняє її від великих груп: суспільні відносини виступають тут у формі безпосередніх особистих контактів. Поширений в психології термін «контактна група» набуває тут конкретний зміст: мала група - це не просто будь-які контакти між людьми (бо які-небудь контакти є завжди і в довільному випадковому зборах людей), але контакти, в яких реалізуються певні суспільні зв'язки і які опосередковані спільною діяльністю.

Тепер необхідно  розшифрувати кількісні характеристики малої групи, бо сказати: «нечисленна  по складу група - значить запропонувати  тавтологію. У літературі досить давно  йде дискусія про нижньому і верхньому  межах малої групи. У більшості  досліджень число членів малої групи  коливалося між 2 і 7 при модальному числі 2 (згадано в 71% випадків). Цей  підрахунок збігається з уявленням, що має широке поширення, про те, що найменшою малою групою є група  з двох людей - так звана «діада».

Хоча на рівні  здорового глузду видається слушною  думка про те, що мала група починається  з діади, з нею змагається інша точка зору щодо нижньої межі малої  групи, полагающая, що найменше число  членів малої групи не два, а три  людини. І тоді, отже, в основі всіх різновидів малих груп лежать так  звані тріади.

Суперечка про те, діада або тріада є найменший  варіант малої групи, може бути нескінченним, якщо не навести на користь якогось  з підходів вагомих аргументів. Є  спроби навести такі аргументи на користь тріади як найменшої одиниці малої групи . Спираючись на експериментальний досвід дослідження малих груп як суб'єктів і об'єктів управління, автори приходять до наступних висновків. У діаді фіксується лише сама найпростіша, генетично первинна форма спілкування - чисто емоційний контакт.

Однак тріаду дуже важко розглянути як справжній суб'єкт діяльності, оскільки в ній практично неможливо вичленувати той тип спілкування, який опосередкований спільною діяльністю: у діаді в принципі нерозв'язний конфлікт, що виник з приводу діяльності, так як він неминуче набуває характеру суто міжособистісного конфлікту. Наявність у групі третьої особи створює нову позицію - спостерігача, що додає істотно новий момент до виникаючої системі взаємин: цей «третій» може додати щось до однієї з позицій в конфлікті, сам, будучи не включений в нього і тому представляючи саме не міжособистісне, а діяльне начало. Цим створюється основа для вирішення конфлікту і знімається його особистісна природа, будучи замінена включенням в конфлікт діяльнісних підстав. Ця точка зору знаходить певну підтримку, але не можна сказати, що питання вирішене остаточно.

Практично все одно доводиться рахуватися з тим фактом, що мала група починається» або з  діади, або з тріади. На користь  діади висловлюється до цих велике напрям досліджень, названий теорією  «диадического взаємодії». У ньому  вибір діади як моделі малої групи  має і більш принципове значення. Застосування апарату математичної теорії ігор дозволяє на діаді програвати численні ситуації взаємодії.

І хоча самі по собі запропоновані рішення представляють  інтерес, їх обмеженість полягає  саме в тому, що група ототожнюється  з діадою, і допустима у разі побудови моделі спрощення виявляється  спрощенням реальних процесів, що відбуваються в групі. Природно, що такий методологічний принцип, коли діада, причому лабораторна, оголошена єдиним прообразом малої  групи, не можна вважати коректним.

Тому в літературі інколи висловлюються думки про  те, що діаду взагалі не можна  вважати малою групою. Так, в одному з європейських підручників з  соціальної психології введена глава  з назвою «Діада або мала група?», де автори наполягають на тому, що діада - це ще не група. Таким чином, дискусія з цього питання не закінчена.

Не менш гостро стоїть питання і про «верхньому»  межі малої групи. Були запропоновані  різні рішення цього питання. Досить стійкими виявилися уявлення, сформовані на основі відкриття Дж. Міллером «магічного числа» 7±2 при  дослідженнях об'єму оперативної  пам'яті (воно означає кількість  предметів, одночасно утримуються  в пам'яті). Для соціальної психології виявилася привабливою визначеність, що вноситься введенням «магічного числа», і довгий час дослідники приймали число 7±2 за верхню межу малої  групи. Однак згодом з'явилися дослідження, які показали, що якщо число 7±2 справедливо  при характеристиці обсягу оперативної  пам'яті (що теж, втім, спірно), то воно є  абсолютно довільним при визначенні верхньої межі малої групи. Хоча висувалися відомі аргументи на користь такого визначення (оскільки група контактна, необхідно, щоб індивід одночасно  утримував в поле своїх контактів  всіх членів групи, а це, за аналогією  з пам'яттю, може бути забезпечено  у разі присутності в групі 7±2 членів), вони виявилися не підтверджені експериментально.

Якщо звернутися до практики досліджень, то там знаходимо  самі довільні числа, що визначають цей  верхній межа: 10, 15, 20 чоловік. У деяких дослідженнях Морено, автора соціометричної методики, розрахованої саме на застосування в малих групах, згадуються групи  і по 30-40 чоловік, коли мова йде про  шкільних класах.

Представляється, що можна запропонувати рішення  на основі прийнятого нами принципу аналізу  груп. Якщо вивчається мала група повинна  бути, перш за все, реально існуючої групою і якщо вона розглядається  як суб'єкт діяльності, то логічно  не встановлювати якийсь жорсткий «верхній»  межа її, а приймати за такий реально  існуючий, даний розмір досліджуваної  групи, продиктований потребою спільної групової діяльності. Іншими словами, якщо група задана в системі суспільних відносин в якомусь конкретному  розмірі і якщо він достатній  для виконання конкретної діяльності, то саме ця межа і чи можна прийняти в дослідженні як «верхній»