Емпіричне дослідження динамічних характеристик етносу серед українських студентів

національний  одяг (2%);

• поляки – віросповідання (73%), мова (65%), народні традиції, звичаї (65%), спільне історичне минуле (54%), література, мистецтво, фольклор (38%), риси характеру (19%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (15%), національна кухня (15%), рідна земля (12%);
• молдовани – мова (51%), народні традиції, звичаї (41%), література, мистецтво, фольклор (19%), національна кухня (19%), спільне історичне минуле (17%), національний одяг (12%), віросповідання (10%), риси характеру (10%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (3%),
• румуни - мова (78%), народні традиції, звичаї (48%),література, мистецтво, фольклор (33%), рідна земля (29%), національна кухня (28%), спільне історичне минуле (21%), віросповідання (10%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (5%), [17].

Отже, етнічна ідентичність є однією із форм колективної солідарності, що ґрунтується на певній системі культурно-символічних  ознак, які усвідомлюються у процесі  етнічної самоідентифікації. Причому, серед них можуть опинитися ознаки, які для стороннього спостерігача є несуттєвими. Наприклад, це можуть бути елементи матеріальної культури. Так, для корейців, що мешкають у Середній Азії це буде особлива терка для овочів, національний маленький столик, видовжені подушки,  машинка для нарізування локшини, тощо [52, с. 212].

Безумовно, найбільш виразною та значимою ознакою  є мова. Її ставлять на перше місце  більшість оптуваних [17]. І. Данилюк, у зв’язку із цим наголошує,  що «…кожна держава починається з національної мови, яка є основою культури, національної моралі, самоідентифікації. Мовна свідомість народу — це ознака його зрілості, національно-державницької самовизначеності. Мова є основним середовищем визначення, збереження й передачі соціального досвіду та інструментом об’єктивації суб’єктивних значень. Вона перетворює психологічні феномени на соціальні факти, надає індивідуальним переживанням інтерсуб’єктивне значення. Подібна функція мови лежить в основі конструювання етнічної ідентичності. За мовною ознакою людина шукає насамперед собі подібних … ідентифікує себе»   [18].

Разом із тим, як зазначає І. Данилюк, «етнічна ідентичність може зберігатися без  єдиної мови, території, стійких ознак  єдиної культури, як, наприклад у  народності рома. Але доки цигани усвідомлюють свою особливість, порівнюючи себе з представниками інших народів, сумніватися в наявності циганської ідентичності було б абсурдно [20, с. 293].

У структурі  етнічної ідентичності виокремлюють та вимірюють два основних компоненти: когнітивний компонент і емоційно-оцінювальний компонент. Когнітивний компонент  містить етнічну обізнаність, а  саме: об’єктивні знання та суб’єктивні  уявлення про етнічні групи, як свою, так і чужі, їхню історію і традиції, а також відмінностях між ними та етнічну самоідентифікацію: використання етнонімів – термінів для позначення етносу, які поділяються на дві категорії: екзоніми - де назва етнічної групи була створена іншою етнічною групою чи групами і автоніми — самоназва, де ім'я створюється і використовується в самій етнічній групі. Наприклад, фіни не називають свою країну фінляндією. Це чужа для них назва германського походження. У фінській мові навіть немає самого звуку «ф». Свою країну фіни називають Суомі, а себе – суомалайсет. Правда, і Фінляндія і Суомі означають по суті одне й те саме – «країна боліт». Так здавна її називали і чужинці і корінні жителі. Китайці називають свою країну Чжунго, що означає у перекладі з китайської «Серединна держава». Виникла ця назва ще у ту пору, коли жителі Китаю вважали, що їх країна розташована у центрі Всесвіту. Себе китайці називають «ханьцями» з часів стародавньої династії Хань [55].

Емоційно-оціночний  компонент містить оцінку якості власної групи, ставлення до членства у ній, значущість для особи цього  членства. Ставлення до власної етнічної спільноти проявляється у етнічних установках [54].

Деякі автори також виділяють поведінковий компонент етнічної ідентичності, визначаючи його як реальний механізм не тільки усвідомлення, але й прояву себе членом певного  етносу, залученість до соціального життя етнічної спільноти [49].

В. Павленко і С. Таглін виокремлюють наступні характеристики етнічної ідентичності: актуальність для індивіда етнічної ідентичності, її значущість для індивіда та валентність [38].

Актуальність  для індивіда етнічної ідентичності, у свою чергу, визначається у двох варіантах. Одні дослідники визначають актуальність етнічності як значущість цієї категорії для індивіда, тому принцип її дослідження базується на «інтраіндивідуальних» порівняннях категорій. У якості психологічного інструменту рекомендується використання тесту Куна-Макпартленда «Хто Я?» у його класичному або модифікованому варіанті. При цьому категорія етнічності буде аналізуватися з точки зору її наявності-відсутності у респондентів певної вибірки, частоти з якою вона спостерігається, місця в іншій ланці категорій тощо [38].

Інші  дослідники у разі визначення етнічної ідентичності наголошують на важливості «інтергрупових» інтерпретацій. Тобто, актуальність етнічності (етнічної ідентифікації) має визначатися у порівняльному аналізі цієї категорії у різних етнічних групах. Результатом такого дослідження має бути визначення того, у якої групи актуальність етнічної ідентичності вища, а у якої – нижча; наскільки вища або нижча і т. ін. При цьому два зазначених підходи, безумовно, можуть доповнювати один одного [38].

Наступна  категорія, яку виділяють В. Павленко і С. Таглін, це  значущість етнічної ідентичності для індивіда. Вони, а також деякі інші автори, наголошують, що категорія «значущості» не є тотожною категорії «актуальності». На їх погляд, центральні, найбільш значущі категорії можуть бути краще чи гірше усвідомлюватися індивідом і це призводить до того, що нерідко пласт найбільш значущих елементів «залягає» глибше і тому буде актуалізовуватися пізніше в ланцюгу індивідуальних самоописів. У зв’язку із цим, для виявлення значущості, респонденту пропонується обрати із усього набору самокатегоризацій (хто Я?) п’ять найбільш значущих для нього і проранжувати їх за ступенем важливості [39; 70].

Поняття валентності бере свій початок у  працях К. Левіна. У свою чергу, поняття валентності етнічної ідентичності багатьма дослідниками вважається центральним для розуміння етнічної ідентичності. Оскільки валентність має знак – вона може бути позитивною або негативною. Валентність етнічності визначається за допомогою суб’єктивного оцінювання. Так, у найпростішому варіанті респонденту пропонується оцінити свою етнічність як позитивну, негативну або нейтральну, у більш складному – за допомогою градуйованих шкал або спеціальних опитувальників [39; 70]. Н. Хутнік вважає, що коли етнічна ідентичність суб’єкта має високий рівень значущості і водночас позитивну валентність, то, з високою вірогідністю можна стверджувати, що й рівень самоідентифікації зі своєю етнічною групою у нього буде високим. І навпаки, якщо у нього буде фіксуватися фіксуватися високий рівень актуальності та значущості етнічної ідентичності разом із негативною валентністю, то це буде говорити про несприйняття себе як члена даної етнічної спільноти. Але тут важливо наголосити, що під час перевірки вищезазначеної гіпотези, Н. Хутнік встановила, що усі індивіди, які відзначили актуальність і значущість для себе етнічної ідентичності, відмітили і її позитивну валентність [39; 70]. Тобто, якщо для суб’єкта важливими є актуальність і значущість етнічності, то він також позитивно сприйматиме себе як члена своєї етнічної спільноти.

Отже, якщо узагальнити та проаналізувати усе вище зазначене, то можна дійти  висновку, що етнічна ідентичність, її особливості та характеристики є  визначальними як для формування образу власної етнічної групи, так  і образу інших етносів. Також  етнічна належність, що формується як певний соціальний статус у процесі  етнічної ідентифікації, є одним  із чинників, що впливає на  стиль  і спосіб життя, манеру поведінки, коло знайомств та картину світу загалом.

1.2.   Теоретичні уявлення про етностереотипи та проблеми їх формування.

Як  показують результати дослідження  у соціальній психології, важливу  роль у міжгрупових стосунках відіграють соціальні стереотипи. Соціальний стереотип (від грецької - stereos - твердий та  typos - відбиток) відносно стійкий та спрощений образ соціального об’єкту ( групи людей, окремої людини, події, явища та ін.), що складається в умовах дефіциту інформації як результат узагальнення особистісного досвіду індивіду та уявлень, що прийняті у суспільстві. Стереотипи засвоюються у ранньому дитинстві – зазвичай із вторинних джерел, а не із безпосереднього досвіду – і використовуються дітьми задовго до виникнення ясних уявлень про ті групи, до яких вони належать [34]. Наприклад, діти засвоюють поняття “свій” та “чужий”, причому поняття “свій” асоціюється із визначенням – “хороший”, а “чужий”, навпаки, - це “поганий”. Так, лякаючи неслухняних дітей, батьки говорять їм: “Якщо не будеш слухняним, тебе забере чужа тьотя”.

     Разом із тим, поведінковий стереотип - це поняття, що належить не тільки до соціальної психології,  хоча найбільш використовується саме тут. Термін «стереотип» означає повторення, відтворення яких-небудь зразків у певній діяльності. Отже поняття «стереотип поведінки» у застосуванні до етносу характеризує систему стійких звичаїв та традицій певного етносу.

Своїм походженням та популярністю у психологічній  літературі термін «стереотип» зобов’язаний американському журналісту Уолтеру Ліппману, який вперше використав його у 1922 році у своїй книзі «Суспільна думка». Беручи інтерв’ю у різних діячів та представників широкого загалу з приводу тих або інших подій. У. Ліппман звернув увагу на те, наскільки різними можуть бути погляди на одну й ту ж подію та її оцінки. Він висунув гіпотезу про наявність упередженості, яка існує у певних стійких утвореннях, «pictures in our heads» (картинках у наших головах), які активно впливають на сприймання людей та подій. Перенесена на ґрунт сприймання  групи, ця  думка доповнилась уявленням про те, що згідно з цими «картинками», члени будь-якої групи дуже схожі, практично ідентичні один одному. Для фіксації цієї ідеї У. Ліппман  запозичив із поліграфії  термін «стереотип», який означає там металеву пластину із рельєфними печатними елементами, яка застосовується для відтворення одного й того ж тексту за умов друкування великих тиражів. Він же запровадив вираз «соціальний стереотип», який почав вживатися у розумінні певних схематичних культурно-зумовлених малюнків світу в голові людини, а функцією їх стали вважати економію зусиль під час сприймання різних соціальних об’єктів та явищ, а також захист певних культурних позицій та норм. Психологи взяли на озброєння даний термін і почали активно досліджувати сам феномен [33].

Отже, згідно У. Ліппману, стереотипи – це впорядковані, детерміновані культурою “картинки світу” у голові людини, котрі, по-перше, економлять його зусилля при сприйнятті складних соціальних об’єктів і, по друге, захищають його цінності, позиції і права. Іншими словами, стереотипи орієнтують людину у морі соціальної інформації і допомагають зберігати високу самооцінку [36].

Отже, об’єктивно необхідною і корисною психологічною функцією стереотипізації    з часів У. Ліппмана вважається спрощення рясної і складної інформації , що отримує людина із навколишнього середовища. Так, прихильники теорії «заощадження ресурсів» головну функцію стереотипізації вбачають у забезпеченні індивідів максимумом інформації при мінімальному інтелектуальному зусиллі. Іншими словами, передбачається, що стереотипи у процесі соціального пізнання позбавляють індивідів від необхідності інтерпретувати соціальний світ у всій його складності, але є нижчою формою уявлень про соціальну реальність, уявлень, які використовуються тільки тоді, коли недосяжні вищі, точніші і індивідуалізовані уявлення [25].

Проте, як зауважує Н. Лєбедєва, сприйняття людини як члена групи зовсім не означає спотворення його справжньої індивідуальності, а самі стереотипи є корисними способами сприйняття, адже наш світ є складним для сприйняття не тільки через кількісну перенасиченість інформацією, але і через якісну невизначеність цієї інформації. Отже, стереотипізацію слід розглядати як засіб розуміння соціального значення інформації, іншими словами, вона існує не для того, щоб економити пізнавальні ресурси сприймаючого індивіда, а швидше для того, щоб відобразити соціальну реальність  [30].

Крім  того, роль стереотипів полягає у  поясненні або виправданні (з  позиції інтересів власної групи) відносин між етнічними групами  конкретної етнконтактної ситуації (міжетнічний конфлікт, військовий конфлікт), або ж власної поведінки по відношенню до членів іноетнічної групи. Разом із тим, етнічний стереотип відображає прагнення людей до збереження і зміцнення позитивної етнокультурної ідентичності, граючи важливу соціальну роль як чинник консолідації і фіксації етнічної групи [53; 54]. Як відзначає Р. Солдатова,  «етнічні стереотипи – це когнітивні інструменти підтримки оптимальної прозорості етнічних границь. Оптимальність полягає у тому, що щільність етнічних границь, з одного боку, повинна бути не меншою, чим це потребує для збереження групи як самостійного і цілісного етнокультурного утворення. З іншого боку – не більше, ніж це необхідно для неперервної взаємодії між різними етносами [50].

Історично склалося так, що переважна більшість досліджень присвячена етнічним стереотипам, тобто спрощеним образам етнічних груп. У свою чергу, етнічні стереотипи є різновидом соціальних стереотипів.

Етнічний  стереотип визначається як спрощений, схематизований емоційно забарвлений  і надзвичайно стійкий образ  етнічної групи (племені, народності, етноси, будь-якої групи людей, що пов’язана  спільністю походження і відрізняється  певними рисами від інших людських груп), який легко розповсюджується на усіх її представників; схематизована  програма поведінки, яка є типовою  для представників якого-небудь етносу. У етнічному стереотипі, як правило, зафіксовані оцінювальні  думки про моральні, розумові, фізичні  якості представників різноманітних етнічних спільнот [53].

Крім  цього, відокремлення однієї національної спільності від інших не виключає наявності контактів між ними, спільної діяльності, у результаті якої етноси отримують певну інформацію один про одного. На основі цієї інформації формуються етнічні стереотипи, які  є усвідомленням характерних, з  точки зору даного етносу, ознак  інших національних спільностей. Це усвідомлення здійснюється у формі  побудови образу даної етнічної групи. Отже, у етнічній психології поняття  «стереотип» дуже часто застосовується як уявлення одного етносу про інший  або ж власний народ.

Етностереотип також визначають як узагальнений, емоційно-насичений образ етнічної групи або її представників, який створено історичною практикою міжетнічних відносин [53].

На  думку І. Данилюка, етнічний стереотип слід розглядати як невід’ємний компонент буденної свідомості, оскільки він виконує важливу функцію – визначає поведінку людини, допомагає орієнтуватися у незвичайних ситуаціях та зберігає високу самооцінку. Крім того, соціальні стереотипи у цілому та етнічні, зокрема, що, зазвичай, навіюються індивіду у процесі навчання та спілкування з іншими є відображенням певного стандартизованого колективного досвіду. Разом із тим, виникаючи в умовах обмеженої інформації про об’єкт, що сприймається, етнічний стереотип може виявитися хибним і формувати помилкові знання людей про етнічні спільноти [17]. Тобто, етнічні стереотипи не можна назвати об’єктивними та точними уявленнями про етноси.

Деякі автори від етнічного стереотипу відрізняють етнічне упередження, яке концентрує у собі лише негативні  характеристики іноетнічного світу.  На нашу думку, етнічне упередження  є певним різновидом етнічного стереотипу, але воно є ще менш повним уявленням  про етнос, ніж етнічний стереотип, у якому присутні як позитивні, так  і негативні характеристики етносу. Саме упередження, вважає  В. Крисько, є психологічною основою формування негативних етнічних стереотипів. У свою чергу, подібне упередження формується на певному негативному тлі. Це може бути, наприклад, напруження стосунків між народами (економічних, політичних), або навіть – війна  [33].