Адаптація першокласників до умов школи в залежності від типу сімейного виховання

Прогресивні зрушення в системі освіти, які  відбуваються в Україні, обумовили  необхідність переосмислити заради ефективної практики теоретичні підходи до виховання підростаючої особистості. Однією з важливих тенденцій розвитку сучасних освітніх технологій є збільшення уваги до особистісного підходу у навчально-виховному процесі і прагнення висвітлити саме з цих позицій традиційно переважаючий пізнавально-інформаційний   підхід,   відповідно  до якого вважалося, що завдання формування особистості вирішується в ході виховної, тобто позашкільної та позакласної роботи, а на уроці головним є навчальний процес. Проте, основні якості молодшого школяра, як суб'єкта учіння, формуються саме під впливом ефективно організованого навчально-виховного процесу [4; 6].

Особливого  значення це питання набуває, якщо мова йде про шестирічного першокласника, який має влитись у навчально-виховний процес, адаптуватись до нової для  себе систематичної учбової роботи, вимог класно-урочної системи, стильових  особливостей діяльності вчителя, соціального  середовища дитячого колективу. Залучений  до багатьох нових шкільних обов'язків, він має ретельно й разом з  усім класом працювати на уроці, бути стриманим, вчасно готувати домашні  завдання та долати певні труднощі учіння. На заняттях діти мають бути зосередженими, не відволікатись, виявляти стриманість. Традиційна методика навчання ставить вимоги перед початківцями щодо пристосування до заданого темпу  уроку, швидкої зміни видів діяльності, необхідності підводитись та відповідати  на запитання вчителя. Тобто, ставить  під “критичне навантаження”  здатність шестирічних учнів  адаптуватися до системи цих нових вимог [5;12]. Адаптація молодшого школяра до шкільного буття сприяє перебудові пізнавальної, мотиваційної та емоційно-вольової сфер останнього.

Критерії, за якими визначають адаптованість дитини, умовно можна поділити на об'єктивні (адекватна поведінка та успішне навчання) та суб'єктивні (емоційний стан та внутрішній комфорт). Від того, як змістовно дитина адаптуватиметься до шкільного життя, нових вимог, навчиться долати труднощі учіння (в середньому цей процес триває від 3 місяців до 1,5 року) залежатиме її емоційний комфорт, особистісний розвиток та успішність у оволодінні учбовою діяльністю.

Учіння  стає провідною діяльністю, як зазначалося  вище, більшості дітей у зв'язку вступом їх до школи. Воно, крім того, може також визначати статус дитини в сім'ї, у системі найближчих суспільних відносин, ставлення до неї навколишніх людей. Проте, систематичне учіння не одномоментно стає привабливою  та успішною діяльністю молодшого школяра. Дана якість формується поступово, в ході педагогічно цілеспрямованої взаємодії вчителя з вихованцями [3; 3].

Учіння  першокласника стає його учбовою  діяльністю в міру того, як формуються його цілі, завдання, зміст, мотиви, способи  дій й, відповідно, бажані результати. Поставлені вчителем цілі, які є  передбачуваними результатами діяльності, усвідомлюються учнями, приймаються  ними та стають цілями їхньої діяльності. Молодші школярі, як відомо, ще не керуються  в організації своєї роботи усвідомленням  віддалених, перспективних учбових  цілей, вони обмежуються, в основному, найближчими та близькими. Лише з  переходом на вищі щаблі шкільного  навчання діапазон їхнього усвідомлення розширюється, збагачується якість цілей, зумовлена змістом освіти, активізацією власних здібностей, чому сприяє вся  навчально-виховна робота вчителя.

Поведінка, що переважає в момент залучення  першокласника до шкільного буття  вже має бути усвідомленою, опосередкованою, а не імпульсивною. Центральним моментом у такому саморозвитку є усвідомлення дитиною свого нового місця в системі суспільних        відносин.  Учні шестирічного віку прагнуть та мають здатність вчитися тому чого навчають їх дорослі, усвідомлювати та приймати навчальні завдання, підпорядковувати їм свою поведінку та свідомо регулювати власні пізнавальні процеси. Центральним психічним новоутворенням першокласника-початківця є усвідомлення ролі та авторитету вчителя, а також усвідомлення себе суб'єктом пізнання через прийняття ролі учня.

Зрозуміло, що заданий  процес надзвичайно складний та потребує “переформатування” свідомості першокласника, яка в той період розвивається в напрямку дедалі більшого самоствердження особистості дитини та в якій відбувається подальше накопичення пізнавального, афективного та вольового досвіду, що відбивається на диференціації самооцінок та зростанні їхньої адекватності. Як зазначає Н.Ю.Максимова, у молодшому шкільному віці відбувається інформаційно-кількісне “збільшення параметрів самосвідомості”. Мова йде про поступове заміщення    самосвідомості    дитини позиції дошкільника виразною позицією учня. Цей етап у житті першокласника вважається найбільш інтенсивним у формуванні змісту його самосвідомості. Психологічний механізм такого процесу полягає у корінній змінні ставлення дитини до себе, яке характеризується узагальненістю, опосередкованістю й більшою об'єктивністю. Таке ставлення ґрунтується на вмінні дитини інтеріоризувати роль учня, яка одночасно поєднує декілька внутрішніх позицій, а також формує рефлексію. Специфіка навчальної діяльності полягає в тому, що предметом змін стає сама дитина, яка здійснює цю діяльність [1-3; 6].

Саме  тому, взаємодія вчителя з вихованцями  повинна бути цілеспрямованою, яка  б допомагала першокласнику стати  суб'єктом учбової діяльності, який зможе усвідомлено прийняти труднощі учіння, що сприятиме формуванню в  нього сталого позитивного відношення до вчителя, класного колективу та школи  в цілому. Таким чином, зростають  можливості дитини ефективно адаптуватись до всіх атрибутів нової діяльності.

Важливим  психолого-педагогічним аспектом даної проблеми є мотиваційне значення подолання труднощів дитиною в учінні, особливо, в період пристосування її до систематичного шкільного життя. Адже в процесі подолання тих чи інших труднощів в першокласника формується певне відношення до учбового матеріалу, власних можливостей, і, зокрема, учіння в цілому [4; 6]. Відомо, що вимоги шкільного буття, які кардинально відрізняються від вимог дитячого садочка, необхідність долати мисленнєві труднощі та складність учбових задач в цілому є джерелом позитивного ставлення мотиву першокласників до своєї участі в оволодінні знаннями, вміннями, навичками.

У дослідженнях М.Ф.Морозова та Л.І.Божович розкрито, що інтерес до нового учбового матеріалу  молодших школярів зумовлюється, зокрема, його зростаючою складністю [9; 82]. Разом із тим, в роботах Н.О.Менчинської та її співробітників було виявлено, що внаслідок труднощів, які дитина не може подолати, у неї знижується інтерес до учіння, а це призводить, в свою чергу, до послаблення добросовісності, акуратності, наполегливості у виконанні завдань. Таким чином, труднощі, що виникають у першокласника в оволодінні учбовою діяльністю, виступають як фактор, який не лише сприяє формуванню інтересу до вирішення учбових задач, але й за певних умов може руйнувати його [2; 3; 6].

Звідси  зрозуміла та впевненість, з якою професійна підготовка вчителя до повноцінного спілкування, творчого співробітництва та діалогу з учнями в навчально-виховному процесі, розглядається як головна ланка й основний напрям у загальній системі професійної, зокрема - психолого-педагогічної, підготовки вчителя. Саме тому, наше дослідження було спрямоване на з'ясування впливу типових методів взаємодії з дітьми сучасного вчителя на форми поведінки останніх.

Слід  зазначити, що шестирічні учні, особливо добре встигаючі, виявляють неабияку емоційну чутливість до тону мовлення, що знаходить своє відображення у  модальності їхніх переживань та у зовнішньому прояві: розкутості, довільності рухів, посмішки на обличчі, причому дівчатка більш чутливі, ніж хлопчики.

1.3. Типи сімейного виховання

Сімейне виховання має свої унікальні особливості, які ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних людських рис дитини. У таких випадках ніяке, навіть добре організоване, суспільне виховання практично не може відновити ці втрати. Можливості сімейного виховання певною мірою унікальні й незмінні. Проблеми сімейного виховання відтворюють своєрідність теперішнього етапу розвитку нашого суспільства. Які ж проблеми сімейного виховання характерні для нашого сьогодення? Їх чимало, але найголовнішими на думку Т. Алексєєнко є:

• практична відсутність єдиної теорії сімейного виховання, яка б дозволила мати чітку стратегію вирішення педагогічних проблем;
• значна плутанина з цінностями у сучасних батьків;
• суттєве обмеження можливостей соціального оточення дитини;
• низький рівень морально-психологічних відносин у сім'ї;
• невизнання батьками соціальної рівності між дорослими дітьми та ін. [2; 70-71]

Соціальна необхідність сім'ї обумовлена потребами  суспільства у фізичному та духовному  відтворенні населення і трудових ресурсів. Цінність сім'ї взагалі  визначається тим, як вона виконує головну  свою функцію — виховання дітей, у якій поєднуються особисті потреби  людей, які створили її, у коханні, материнстві та потреби суспільства  у самовідтворенні — як біологічному, так і соціальному. Сім'я - це необхідна  та незмінна ланка, без якої суспільство  не може обійтися, коли передає підростаючому  поколінню систему соціальних правил поведінки (трудової, дозвіллєвої, сімейно-побутової тощо) [24; 12].

Сім'ю  вивчають соціологи, демографи, психологи, юристи, філософи, педагоги... Сім'я одночасно  і досить складний, і досить простий  об'єкт дослідження. Дійсно, сім'ю  можна розглядати як сукупність суб'єктів  та явищ, взаємопов'язаних між собою, і таких, що утворюють цілісність завдяки підпорядкованості їхніх дій. Структурний та функціональний підходи дозволяють вивчати відносини та зв'язки в середині цієї системи, а також її змістовну характеристику. Вивчення умов сімейного виховання та соціального впливу дозволяє створювати цілісне уявлення про дійсний стан виховного процесу в сім'ї, вивчати дитину в її численних зв'язках і стосунках з соціумом, прогнозувати вплив сімейного середовища на дитину, проектувати відношення та зв'язки сім'ї з оточуючим світом.

Велике  значення в становленні самооцінки має стиль сімейного виховання, прийняті в сім'ї цінності.

Стиль сімейного  виховання - це відносно стійка сукупність різних характеристик і повторюваних рис кожного з членів сім'ї, зокрема  батьків, поєднання яких виявляються  у поведінці, спілкуванні та ставленні  їх до дітей і один до одного.

Стиль сімейного  виховання включає:

1) специфіку  спілкування у сім'ї;

2) розподіл  влади і авторитет батьків;

3) стиль  керівництва (управління);

4) особистий  приклад батьків (поведінка, манери, ставлення один до одного);

5) узгодженість  вимог та виховних методів  батьків щодо дитини;

6) тип ставлення батьків до дитини.

 Кожен  з вище названих компонентів  має вплив на розвиток особистості  дитини, на її емоційну сферу,  риси характеру, протікання психічних  процесів і станів.

За типами сім'ї виділяються у три основні  групи: авторитарні, демократичні, змішані.

Авторитарні сім'ї дотримуються суворих правил, традицій, які склалися в них. Все, що робиться у таких сім'ях, чи то домашні завдання, чи генеральне прибирання, суворо контролюється та перевіряється. За відхилення від правил та норм винуватці суворо караються. Ставлення до дітей у таких сім'ях здійснюється, як до об'єктів виховання. У дітей в авторитарних сім'ях формуються гарні звички, стереотипи пристойної поведінки, але у них подавлена воля, спостерігається нестача ініціативи та творчості, ускладнені відношення з людьми і до людей. У результаті діти в таких сім'ях виростають відповідальними, послужливими людьми, але їм притаманні схована образливість, заздрість, недовіра до людей, що з віком може перерости у конфліктність.

У демократичних  сім'ях немає стійкої організації  діяльності її членів, немає жорстокого контролю, "смикання" через дрібниці. Відношення у цих сім'ях будуються на довірі, діти - суб'єкти спілкування. Характер дітей у таких сім'ях, як правило, м'який, уступливий, але й хиткий, їм не вистачає наполегливості, напору для завершення справи, для досягнення мети. Діти в таких сім'ях мають все для розвитку здібностей, вони найчастіше виявляються людьми талановитими, розвиненими, але у них не вистачає навичок, звички працювати, щоб забезпечити успіх своїй справі і собі.

Можливий  третій варіант сім'ї - змішаний. Це сім'ї, де побут і діяльність високоорганізовані, але не закріплені регламентацією. Діти виховуються в праці, але  вона не закріпачує і не створює  почуття вини і постійної тривоги з приводу того, що щось не зроблено. У дітей в таких сім'ях формується і непохитність, і уступливість одночасно; звичка до праці, вміння і творчі здібності.

Поняття "сімейне виховання" не є простою  сумою його складників — категорій  сім'ї і виховання, а є їх синтезом. "Сімейне виховання можна розглядати як сферу, в якій діють певні закони і специфічні принципи педагогіки. Мікроклімат сім'ї виступає принциповою  умовою для формування і розвитку особистості. Проте слід зважати, що клімат сім'ї часто виступає віддзеркаленням  більш глобальної системи, в якій діє дитина - своєрідної сімейної педагогічної системи" [2; 71].