Адаптація першокласників до умов школи в залежності від типу сімейного виховання

         Отже (за А.К.Гришановим), адаптація - це процес активного пристосування і вольової реалізації засвоєних норм і цінностей в умовах конкретної ситуації. За відсутності волі й усвідомлення ми спостерігаємо не адаптацію, а зовнішнє пристосування, яке призводить до конформної поведінки. Індивід в такому разі створює видимість прийняття норм і цінностей, насправді ж він тільки поступається перед груповим тиском. 
Адаптація носить колективний характер (конкретні умови даного вузу), це безперервний процес, який не припиняється ні на день, також цей процес відбувається з коливаннями, навіть впродовж одного дня відбуваються перемикання в найрізноманітніші сфери (діяльність, спілкування, самосвідомість).

         Важливий вклад у розробку  широкого поняття адаптативності  вніс Ж.Піаже. Згідно з його  концепцією, адаптація і в біології, і в психології розглядається  як єдність протилежно спрямованих  процесів акомодації й асиміляції. Якщо ж перший термін застосувати  в широкому значенні, то потрібно  говорити “адаптація до середовища”,  що забезпечує модифікацію, функціонування організму чи дій суб'єкту у відповідності з властивостями середовища. Другий же процес змінює ті чи інші компоненти цього середовища, переробляючи їх відповідно зі структурою організму або включаючи у схему поведінки суб'єкта. Процеси тісно пов'язані між собою, опосередковуючи один одного, що не включає в кожному конкретному випадку ведучої ролі якого-небудь із них.

        Розгляд адаптації в єдності  цих протилежних напрямків є  важливою умовою використання  даного поняття як категорії,  що відіграє значну роль у  поясненні всякого активного функціонування, при цьому, поряд із загальними закономірностями адаптації, що проявляються на біологічному, психологічному, соціальному рівнях. Необхідно враховувати ті особливі форми, яких набула вона в різних типах людської діяльності. При переході в процесі філогенезу до більш досконалих форм адаптації зменшується залежність організму від часових форм існування і вік  все більш оволодіває життєвими засобами навколишнього середовища.

      Розглядаючи  питання адаптації в психології, слід відзначити два моменти. 

Перший - це взаємозумовленість двох вказаних напрямків опосередкування ними один одного. Наприклад, процес сприйняття організовується перцептивними  схемами, що сформувалися раніше, у  функціонуванні яких знаходять вираження  асимілятивна активність суб'єкта. Разом  з тим за своїм основним змістом  цей процес є акомодаційним: перцептивна  схема доповнюється (а в разі необхідності й перебудовується) в такому напрямку, що забезпечує адекватне відображення об'єкта, який сприймається, тобто відбувається своєрідне пристосування до нього.

Другий  момент - це залежність характеру адаптивних процесів від стадії онтогенезу. На ранніх етапах психічні особливості  якості виникають через пристосування  дитини до вимог оточуючого середовища. Але, виникаючи в такий спосіб, вони потім набувають самостійного значення в порядку зворотного впливу і визначають подальший розвиток. Таким чином, формується свідома  регуляція поведінки - осмислення мети все більшою мірою контролюється і спрямовується на акомодаційну та асимілятивну активність суб'єкта, що розвивається [9; 112].

Необіхевіорістське  визначення адаптації обґрунтовується, в основному, в роботах І.Айзенка та його послідовників. Вони визначають адаптацію двояко:

а) як стан, в якому потреби індивіда, з  одного боку, і вимоги середовища - з  іншого, повністю задоволені. Це стан гармонії між індивідом і природою або соціальним середовищем;

б) процес, у результаті якого цей гармонійний  стан досягається. 
        Інтеракціоністське визначення адаптації розвиває в основному Л.Філліпс - адаптованість виражається двома типами відповіді на вплив середовища: 
       а) прийняття та ефективна відповідь на її соціальні очікування, з якими зустрічається кожен згідно зі своїм віком і статтю (наприклад, відвідування школи і оволодіння навчальними предметами). Таку адаптованість Філліпс вважає вираженням конформності до тих вимог (форм), які суспільство пред'являє до поведінки особистості;

б) у більш специфічному понятті адаптація не зводиться просто до уникнення соціальних норм; вона означає гнучкість та ефективність при зустрічі з новими і потенціально небезпечними умовами, а також здатність надавати подіям бажане для себе спрямування. Така адаптованість може спостерігатися в усякій діяльності. Адаптивна поведінка характеризується прийняттям рішення, правом ініціативи і точним визначенням свого майбутнього. Це розуміння соціально-психологічної адаптації особистості породжує значний інтерес, оскільки в ньому зміст, ідея активності особистості. Особистість, яка здійснює переважно цю форму адаптації, не відходить від проблемних ситуацій, а використовує ці ситуації для здійснення, реалізації своїх цілей. Такі люди самі планують, здійснюють своє майбутнє. 
         Психоаналітичний підхід (Гартман, Фрейд) - не всяка адаптація до середовища, не всякий процес научіння і дозрівання є конфліктним. Добре адаптована людина - це така людина, в якій продуктивність, здатність насолоджуватись життям і психічна рівновага не порушені. У процесі адаптації змінюється не тільки особистість, а й середовище, в результаті чого між ними встановлюється відношення адаптивності. В межах цього підходу виділяються два різновиди адаптації:

1) алопластична, що забезпечується тими змінами  у зовнішньому світі, які людина  здійснює для приведення його  у відповідність зі своїми  потребами.

2) аутопластична,  що забезпечується змінами особистості  (її структури, умінь, навичок), з допомогою яких вона пристосовується до середовища. 
Гартман додає ще один різновид: пошук індивідуумом такого середовища, яка сприятлива для функціонування організму. Людина не тільки бере участь у житті суспільства, а й активно створює ті умови, до яких повинна адаптуватися. Усе більшою мірою людина створює своє середовище сама. 
Слід зазначити, що соціальні особливості не завжди забезпечують соціально-психологічну адаптацію. Існує два різновиди:

1) адаптуюча  соціалізація;

2) дезадаптуюча  соціалізація.

Серед різновидів соціально-психологічної адаптації  розрізняють такі:

Нормальна адаптація - такий процес, який призводить до якісної адаптованості  в типових проблемних ситуаціях  без паталогічних змін структури  особистості і одночасно без  порушення норм тієї соціальної групи, в котрій протікає її активність. В  свою чергу нормальна адаптація  розділяється на захисну і незахисну.

Нормальна захисна - ті дії особистості, що здійснюються за допомогою захисних механізмів (агресії, раціоналізації, регресії, формування зворотної реакції), якщо ці механізми не стали паталогічними. 
Нормальна незахисна - відрізняється тим, що починаються у таких проблемних ситуаціях, які вимагають від особистості прийняття раціональних рішень. Здійснюють без участі відомих захисних механізмів за допомогою незахисних адаптивних комплексів. Для досягнення адаптації в умовах виникнення проблемних нефруструючих ситуацій, використовуються пізнавальні процеси особистості, процеси цілеутворення і групові соціально-психологічні механізми. Вирішення завдань здійснюється за допомогою різних форм соціального виходу, процесу спілкування й обміну інформацією. 
Мішаний або середній тип - здійснюється у тих проблемних ситуаціях, в яких вона частково фрустрована, але одночасно стоїть перед конструктивним завданнями з очікуванням соціальних ролей. Тут ефективно використовувати пізнавальні здібності та соціальний досвід. Індивід може проявляти захисну агресивність як нахил до самооправдання (шляхом раціоналізації), звинувачення інших (використовуючи шляхи проекції та атрибуції). Девіантна адаптація - забезпечує задоволення потреб особистості в даній групі, причому очікування інших учасників соціального процесу не виправдовуються такою поведінкою. Вона буває:

1) неконформістська - такий процес адаптації особистості, завдяки якому вона долає внутрішньо групову проблемну ситуацію незвичайними для членів цієї групи способами та шляхами і внаслідок цього опиняється в конфліктних відношеннях з нормами групи та їх носіями. У неї виникають нові проблемні ситуації, які вимагають нових адаптивних механізмів та поведінки;

2) інноваційна (новаторська) або творча поведінка. Така діяльність, в процесі якої особистість створює нові цінності, здійснює нововведення в тій чи іншій галузі культури. Цей різновид девіантної адаптації є найбільш могутнім фактором прогресу, основним засобом попередження застою та регресу [6, 44-46].

  Патологічна адаптація - соціально-психологічний  процес, який повністю або частково  здійснюється за допомогою патологічних  механізмів і форм поведінки  і призводить до утворення  патологічних комплексів характеру,  які входять до складу невротичних  психопатичних синдромів. У процесі патологічної адаптації використовуються такі захисні механізми, які виводять поведінку особистості за рамки нормальної.

Розрізнять ще два різновиди  адаптації:

а) адаптація шляхом перетворення і фактичного усунення 
проблемної ситуації. При цьому адаптивні ресурси мобілізуються для реконструкції реальних соціальних ситуацій, зміни - позитивні.

б) адаптація зі збереженням ситуації. При цьому зміни особистості спостерігаються більш глибокі, але не сприяють її самовдосконаленню, тут доцільно використовувати термін «пристосування».

Професійна адаптація - процес, за допомогою якого індивід задовольняє  свої потреби і очікування стосовно професійної діяльності, що здійснюється під контролем і за участю відповідної  соціальної групи. Профорієнтація є  першим етапом адаптації, де важливу  роль грає позитивна установка на професію.

Гіперадаптація - у психічній активності це випадки, коли людина неодноразово адаптується з використанням  одного і того ж адаптивного механізму  або комплексу. Така поведінка є  фіксованою адаптацією, фактично це стереотипна  поведінка. Протилежний різновид - гіпоадаптація, що здійснюються без напруження адаптивних механізмів. 
Соціальний процес адаптаптації залежать від того, в якій системі вони здійснюються, при цьому виділяються:

а) внутрішньоособистісні;

б) процеси між особистістю та групою;

в) процеси, що спричинюють зміни  у внутрішній структурі і формах організації групи;

г) процеси, що призводять до змін у всьому суспільстві.

1.2. Психолого-педагогічні  чинники адаптації шестирічних  першокласників до школи

Метою адаптаційного  періоду в 1 класі є створення  у дитини уявлення про школу як місце, де вона буде прийнята і сприйнята  такою, якою вона є з усіма своїми почуттями, думками, знаннями, проблемами, великими і малими подіями в особистому житті,— а також зміцнення  впевненості, що все це в школі  важливо, цікаво і допомагає будувати загальне життя класу. Не менш важливим є прийняття учнями і вчителем один одного і пошук оптимальної  для кожного з них позиції  в новій ситуації.

Учитель завжди має пам’ятати, що духовне  здоров’я та емоційне благополуччя учня є необхідною умовою успішного навчання. Тому із самого початку адаптаційного  періоду першокласникам створюють  комфортні емоційні умови. При цьому  особлива увага надається дітям, котрі не відвідували дошкільних дитячих закладів і почуваються  найбільш дискомфортно у новій, незвичній  обстановці, у великому дитячому колективі.

Специфічним завданням для вчителів у цей  період є створення умов, які допоможуть дітям вибудувати для себе образ  “справжнього школяра” на початку  шкільного життя і, таким чином, здійснити входження в нову систему  взаємин з дорослими та однолітками.

Пропонуючи  дітям нові для них норми шкільних взаємовідносин, вчителі створюють  ситуацію вільного вибору між шкільною та дошкільною поведінкою, переконують  першокласників у необхідності налагодження стосунків з однокласниками, вчать  звертатися до дорослих не зі скаргами на труднощі, а по допомогу, як до носіїв нових, цікавих знань.

Педагоги  привчають дітей самостійно трудитись, формують уміння дискутувати і відстоювати  свої думки, ставити запитання, бути ініціаторами в отриманні нових  знань.

У дитини виробляються критерії самооцінки своїх  досягнень. Адже вона має розуміти різницю  між знаннями і незнаннями та вміти  знаходити відповідь на запитання: “Хто або що мені допоможе?”, “Звідки я можу про це дізнатись?”.

Не навчивши дітей спілкуванню і співробітництву, ми не навчимо їх здобувати знання. Перший ступінь цього вміння є  здатність компенсувати власну невмілість, некомпетентність, перш за все, з допомогою інших людей: учителя, батьків, однокласників. Лише згодом — з допомогою книг.

Для 6-7-річного  віку вміння вчитися — це насамперед уміння ініціювати і включитися в  специфічне навчальне співробітництво. Під час адаптаційного періоду  діти мають змогу усвідомити свої права і обов’язки, розвивати  мотивацію цілеспрямованого керівництва  своєю поведінкою.

Початковому етапу  систематичної шкільної освіти завжди приділялась увага як одному з екзистенціально, соціально й психологічно важливих періодів розвитку особистості й життєдіяльності дитини в цілому. Вступ до школи пов'язаний з новим типом стосунків з фізичним оточенням, дорослими, новим змістом і формами діяльності, серед яких провідною поступово стає навчальна.

Педагогічна практика засвідчує, що переважна більшість  дітей, які саме в першому класі  нормально увійшли у шкільне  життя, успішно виконували завдання вчителя, і, що важливо, переживали задоволення  від власних успіхів, як правило, добре навчаються не тільки в початковій, а й в основній та старшій школі [3; 3].