Роль і функції засобів масової інформації в політичному житті

залишається в  інформаційному  просторі  завдяки  своїм  численим  публічним

акціям, опозиційності і досить гарній  роботі  прес-служби.  Крім  партійної

газети - "Слова Батьківщини" - партія контролює  газету  "Вечірні  вісті"  і

активно використовує інтернет.

      Компартія  присутня  в  інформаційному  просторі  завдяки  своїй  ролі

"дозволеної опозиції", газеті "Комуніст", що читають в   основному  активісти

партії й  аналітики,  що  вивчають  політичний  процес,  а також численним

інтерв'ю лідерів партії.

      На відміну від  Рухів, партія "Реформи і порядок"  користується  меншим

розташуванням контролерів  доступу  до  медіа-ресурсу,  хоча  лідери  партії

досить часто з'являються на  екранах  з  коментарями  (в  основному  завдяки

присутності в парламенті).

      Блок В.Ющенка "Наша  Україна" користається підтримкою  газети  "Україна

молода",   формально   незалежної   преси   Західної   України,   а    також

заангажованої, але  часто  досить  критичної  у  своїх  оцінках  аналітичної

газети "Зеркало недели" і  опозиційної "Української правди".  Інформація  про

діяльність блоку з'являється  переважно в  інтернеті,  що  дало  поштовх  для

створення досить неоднозначного "фан-клуба Ющенка", до якого "Наша  Україна"

має, зважаючи на все, дуже віддалене  відношення.

      Інститутом політики  на основі експертних оцінок  була  складена  карта

ЗМІ України в період виборів 2002 року, на якій  чітко  видно,  що  основний

загальнонаціональний  ресурс   був   поділений   між   фінансово-політичними

угрупованнями. У сферу підтримки цих груп увійшли ті медіа, до  складу  яких

входять самі представники чи групи їхні прихильники.

 

 

2.Порівняльний  аналіз використання ЗМІ  у  виборчих кампаніях 1998-2002 років

 

      При висвітленні  в ЗМІ всіх українських передвиборчих   кампаній  1990-х

років  відчутну  роль  грав  ідеологічний  фактор.  Політичні  партії,  їхні

виборчі блоки, так само як і окремі кандидати на ті чи інші виборчі  посади,

в основному покладалися на  логічні  докази  переваг  свого  бачення  шляхів

розвитку  незалежної  України  і  відповідно  на  це  робилися   акценти   в

журналістських матеріалах, що висвітлювали вибори. Хоча переважна  більшість

кандидатів позиціонувала себе як позапартійних, їхні  опубліковані  програми

все рівно відображали політичні  позиції основних конкуруючих течій.

      На  виборах  1990-х   років   (не   тільки   парламентських,   але   і

президентських)  політична  реклама  кандидатів  на   виборчі   посади,   що

поширювалася  електронними  засобами  масової   інформації,   і   насамперед

телебаченням,   була    скромною,    якщо    не    примітивною;    друкована

пропагандистська література виконувала в  основному  не  рекламні,  а  чисто

інформаційні функції. Більш  того,  дорогі  рекламні  плакати,  листівки  на

якісному папері скоріше справляли  негативний, ніж  позитивний  ефект,  часто

сприймалися виборцями як глузування над народом, що в  основній  своїй  масі

терпить нестаток.

      Істотно змінюватися  картина стала перед парламентськими виборами  1998

року й  особливо  перед  президентськими  1999  року.  Цьому  значною  мірою

сприяла боротьба  навколо  нового  виборчого  законодавства  і  впровадження

змішаної  виборчої   системи.   Зросла   кількість   напрямків   політичного

розмежування українського суспільства.

      Крім принципового  розмежування між націонал-демократичними  і  коммуно-

соціалістичними силами, що  по  колишньому  не  утратило  своєї гостроти,

з'явилися  поділи  між  окремими  партіями  усередині  того  самого  спектра

політичних течій. Стала зникати  відносна єдність  сил,  що  стояли  по  одну

сторону політичних барикад. А самий помітний розлам  відбувся  в середовищі

національно-демократичних,  центристських  сил.  Внутріпартійні   сварки   і

міжпартійні  протиріччя,  амбіціозність  окремих лідерів   і   клонування

партій,  розмитість  політичних  платформ,  відмінність  яких  носило  чисто

символічний характер,  були  малозрозумілими  для  більшості  виборців.  При

спробах визначити "хто є  хто"  виборці  попадали  в  складну  ситуацію.  Як

результат,  електорат  національно-демократичних  сил  був  роздроблений  на

частині, від чого у виграші виявилися, насамперед, ліві партії.

      Крім того, уже  на парламентських виборах 1998 року  ми  були  свідками

незвичної  ситуації,  коли  через  велику  кількість  політичних  партій   і

виборчих   блоків   (як   відомо,    у    бюлетені    по    багатомандатному

загальнодержавному окрузі їхній  було 30), невиразного  позиціонування  їхніх

передвиборчих програм (особливо центристських  партій) виборцям було  складно

зробити усвідомлений зважений  вибір.  При  цьому  варто  згадати,  що  й у

мажоритарних округах у середньому нараховувалося біля  двадцяти  кандидатів,

що здебільшого мали також слабоконтрастні  передвиборчі  програми.  Одночасно

проходили  і  місцеві  вибори.  (По  підрахунках,   виборець   був   мішенню

агітаційних атак з боку близько 70  суб'єктів  виборчої  конкуренції  різних

рівнів).

Українські виборці вперше були  змушені  віддавати  перевагу  тому  чи

іншому партійному списку чи окремим  кандидатам  не  на  підставі  глибокого

розуміння їхніх програм чи передвиборчих платформ, а,  швидше  за  все,  від

того враження, що зуміли на нього  зробити учасники виборчої гонки.  Фактично

ми стали свідками того, як під  час агітаційної кампанії вперше  була  почата

спроба перенести увагу виборців не на передвиборні програми партій,  блоків

чи кандидатів, а на їхній імідж.

      Нарешті,   під   час   попередніх   парламентських    виборів    стала

вимальовуватися  ще  одна  особливість.   Політичні   партії   і   кандидати

незвичайно активного використовували  засоби масової  інформації,  насамперед

телебачення,  бо  нарешті  побачили  в  ньому   інструмент   комунікації   з

виборцями. Створені під вибори партії і їхні лідери намагалися  довести,  що

й в Україні, щоб донести свої послання електорату і  домогтися  перемоги  на

виборах,  можна  обійтися  без  легіонів  постійно   працюючих   агітаторів.

Персональний контакт зі  своїми  виборцями  можна  установити  за  допомогою

агітації і політичної реклами,  особливо  на  телебаченні.  При  цьому  став

збільшуватися новий прошарок менеджерів виборчих кампаній -  медіа-радників,

так званих іміджмейкерів, що  активно  стали  заповнювати  нішу  політичного

маркетингу і вже під час  виборів 1998 року намагалися рекламувати  партії  і

політиків також, як і який-небудь інший товар для продажу.

      Уже  перші   спроби  використання  політичної  реклами  на  телебачення

проклали дорогу для приходу  в політику  "нових  позапартійних",  що  заклали

основу формування в Україні  прошарку олігархів. Так У  1998  році  розгорнув

масивну  передвиборчу  агітацію  в  ЗМІ  Віктор   Пінчук. Не   без   допомоги

російських технологів йому вдалося  використати майже  всі  з  вище  названих

методів  маніпулювання,  від  примітивних  до  найбрудніших,  і   заволодіти

бажаним  депутатським  мандатом.  Набагато  примітивніша  PR-кампанія   була

проведена в тому ж році Генадієм Балашовим,  та  і  йому  вдалося  пройти  у

парламент, завдяки опублікованому в пресі матеріалу про ніби-то  присудження

йому  Нобелівської   премії   в   останні   дні   перед   виборами.   Участь

політтехнологів, іміджмейкерів у  створенні політиків  з  перших  вітчизняних

магнатів - стало не просто новим, а  у визначеній мері поворотним явищем  для

України. Подальше збереження змішаної виборчої системи буде  експлуатуватися

як  "новими  українцями",   так   і   владними   структурами.   Представники

олігархічних кланів, що не просто кидають гроші на  рекламу,  а  і  мають  у

своєму розпорядженні могутні  канали ЗМІ, усе частіше будуть  пробиватися  до

влади без "партійного  причепа",  використовуючи  брудні  технології.  Таким

способом створюються  нетрадиційні  канали  їхнього  входження  в  політичну

еліту. Партія ж влади буде  компенсувати  свій  програш  у  багатомандатному

окрузі можливістю перемоги в мажоритарних округах  за  допомогою  прихованих

форм використання адміністративного  ресурсу і  його  впливу  на  регіональні

ЗМІ.

      Позначені тенденції  не тільки знайшли своє  підтвердження   на  виборах

2002  року,  але  і  придбали  особливі   форми,   насамперед,   у   площині

використання виборчих технологій і здебільшого наступних ресурсів (чи  їхніх

комбінацій):

11. особистісного,

12. масмедійного,

13. адміністративного,

14. фінансового,

15. ідеологічного.

      На виборах 2002 року особливе значення, у   порівнянні  з  ідеологічним

(доктринальним),   придбав   іміджевий   ресурс    -    піднесення    образа

харизматичного лідера як спосіб впливу  на  суспільну  думку,  а  значить  і

електоральне поводження. У зв'язку з цим  особливо  помітним  було  зрушення

стилю  висвітлення  політичних  кампаній  засобами  масової   інформації   в

напрямок до більш виразної персоніфікації корпоративних  суб'єктів  виборчої

гонки,  персоніфікації  політичних  лідерів  і   виборчих   блоків   (голова

Адміністрації Президента України  В.Литвин, Прем'єр-міністр  А.Кинах  очолили

виборчий блок "За єдину Україну!", В.Горбулін -  блок  "Демократична  партія

України - "Демсоюз", Ю.Тимошенко  створила свій  однойменний  блок  і  т.д.).

Тому перед засобами масової  інформації,  що  висвітлюють  виборчу  кампанію

2002 року, постало прагматичне завдання  підтримки  чи  повалення   іміджевих

стратегій.

      Більш того, на  виборах 2002 року вперше в українському  політикумі  при

активному  сприянні  ЗМІ  була  зроблена  спроба   практично   зіставити   і

конвертувати між  собою  електоральну  вагу,  з  одного  боку,  рейтингового

(харизматичного) лідера, а з іншого,  -  відомих  політичних  партій.  Таким

чином, на політичному ринку України (точно так само, як на товарному  ринку)

ціна іміджу окремої  особистості  наблизилася  до  ціни  окремої  політичної

партії.

      Європейський  інститут  засобів  масової  інформації  (ЄІЗМІ)   провів

моніторинг висвітлення засобами массової інформації парламентських  виборів

в Україні 2002 года. Моніторинг, що проводився з  10  по  31  березня  2002

року, полягав у спостереженні  за тим, наскільки влади  і  політичні  партії

дотримувалися демократичних норм у відношенні ЗМІ, визнані Україною завдяки

членству у Раді Європи й Організації  по безпеці і співробітництву  в Європі.

      У  цілому,  виходячи  зі  стандартів  Ради   Європи   й   українського

законодавства,  ЗМІ  не  забезпечили   українським   виборцям   доступ   до

неупередженої і збалансованої  інформації  про  партії  (блоки),  що  брали

участь у виборах. Висвітлення  подій  на  каналах  УТ-1,  "Інтер",   ІСТV  і

"Студія 1+1" було упередженим,  позитивно  висвітлювалися  блок  "За  єдину

Україну" і Соціал-демократична партія (об'єднана), негативно  -  опозиційні

партії.

      Друковані  ЗМІ   виявилися   упередженими,   риса   між   редакторським

коментарем і висвітленням новин  була розмита.

      У той же час,  у порівнянні з  попередніми   виборами,  відбулися  деякі

зміни до кращого:

       16. ЗМІ забезпечували виборців різноплановою і об'ємною інформацією,

           що  могла б допомогти їм зробити політичний вибір;

       17.  більшість   електронних  ЗМІ  проводили   дебати   між   партіями

           (блоками);

       18. "Закон про  вибори  народних  депутатів"  у  новій  редакції  був

           оцінений  як більш досконалий, ніж закон у попередніх редакціях;

       19. більшість   юридичних  проблем  були  пов'язані  з  застосуванням

           закону, ніж стосувалися його змісту.

      Однак, поряд з  цим, очевидні й  істотні   порушення  вимог  закону  про

вибори, що вплинули на виборчу кампанію.

      Державний національний  канал УТ-1 четвертий раз підряд (у  1994  році,

1998 року,  1999  року  і  2002  року)  не  зміг  зайняти   під  час  виборів

неупереджену  позицію.  УТ-1  продемонстрував  очевидну  заангажованість  на

користь "партії влади" - блоку "За єдину  Україну",  присвятивши  більш  ніж

50% ефірного часу в новинах  висвітленню подій, пов'язаних  з цим блоком.  "За

єдину Україну" одержав у чотири рази більше  ефірного  часу,  ніж  будь-який

інший суб'єкт виборчого процесу. Новини  про  цей  блок  та  інші  провладні

партії висвітлювалися в позитивному  ключі, тоді  як  новини  про  опозиційні

блоки "Наша Україна" і "Блок Юлії Тимошенко"  представлялися  в  негативному

тоні.

      Висвітлення діяльності  блоку "Наша Україна" і "Блоку  Юліи  Тимошенко"

було, в основному, критичним. Такий  підхід був особливо очевидним у  випадку